Перша зустріч (не особиста) відбулась у 1967 році, – коли Павло Іванович як головний диригент гастролював із Державною хоровою капелою «Думка» по Україні. Мав він концертний виступ і в Чорткові на Тернопільщині, де я працював хоровим диригентом і викладачем музичної школи. Як і інші шанувальники хорового співу та музична громадськість міста, із захоплюючим нетерпінням чекав я на приїзд «Думки» і вже на той час добре відомого диригента П.Муравського. Прийшли на концерт і представники райкому партії. Тоді було прийнято, особливо на периферії західного регіону України, будь-які концерти розпочинати піснею про партію, про вождя революції і т. д.
Мистецький геній сучасності
(Вчора, 30 липня, минуло 100-річчя від дня народження Павла Муравського)
Чисте повітря – хочеш надихатися,
Чиста вода – хочеш напитися,
Чиста людина – хочеш наговоритися,
Чистий спів – хочеш наслухатися.
Павло Муравський
Українська земля щедра своєю родючістю, своєю красою природи. Від таврійських степів до високих Карпат – зеленоквітучі луки, полонини, ліси, діброви, ріки і долини, могутній Дніпро, загадковий неспокійний Дністер. «Навкруг, як фрески з вівтаря». Мабуть, тому наша ненька Україна така багата талантами в різних галузях і особливо у мистецтві.
До найталановитіших митців сучасності належить видатний хоровий диригент, педагог, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, Герой України, жива легенда українського хорового мистецтва Павло Іванович Муравський. Надзвичайний феномен органічної цілісності, особистості цієї неповторної творчої людини полягає в тому, що маестро у своїй професії до найменших дрібниць підходить аналітично і науково обгрунтовано. А також у тому, що в свої 95 років він, сповнений духовної наснаги, енергії, ще працював хоровим диригентом зі студентським хоровим колективом столичної Національної музичної академії України. 70 років творчого активного життя, нелегкої диригентської праці. Такий марафон стабільної дієздатності на всіх вікових етапах пояснюється науково-дослідницьким мисленням. Активність роботи мозку продовжує життя. Із спостережень видається, що більшість людей, які займаються науково-дослідницькою роботою, живе довго й активно.
Як відомо, є три види науковості. Це фундаментальна наука, експериментальна і прикладна. Фундаментальна – найцінніша і найдешевша, вона не потребує матеріальних затрат, тому що базується на мисленні, на мозково-розумовій діяльності. Експериментальна походить від фундаментальної і дає результат дослідництва для прикладної – застосування на практиці. П.І.Муравський у своєму житті на ниві музичного мистецтва уміло поєднав ці три види науковості. І показав – як вид прикладної науки – ідеальне звучання хору. В українській музичній практиці є аналог такого прикладу. Це М.Ф.Колесса і С.П.Людкевич – композитори і науковці своєї справи, вік яких – століття.
Коли запитали вченого професора, академіка І.Р.Юхновського, якому вже під дев’яносто років, у чому секрет довголіття, він відповів: потрібно бути добрим спеціалістом у своїй галузі. І цей вислів достеменно стосується феномену П.І.Муравського.
Заняття з хором – це важка напружена праця. Колись доводилось зустрічати таке соціологічне дослідження, що віддана двогодинна робота диригента прирівнюється до восьмигодинної роботи шахтаря. А П.І.Муравський у своєму творчому житті, мабуть, не провів жодної репетиції без повної віддачі творчому натхненню. У свої понад 90 років він переконливо доводив, що йому складно знайти заміну.
На жаль, для талановитих людей життя інколи складається несправедливо. Свого часу, ще за Союзу, коли Павло Муравський був художнім керівником і диригентом Державної хорової капели «Думка», зі злої волі партійного «принципового» боса його незаслужено було звільнено з посади керівника капели. І це в той час, коли капела під керівництвом Павла Івановича досягла вершин хорового виконавства. І в наш, незалежницький час, у 2005 році, його безпідставно відсторонили від керування хором у Національній музичній академії України. Два з половиною роки кризового стану. Без хору — це не життя, а духовно бідне існування А ще боляче було йому через те, що з іншим диригентом студентський хор почав занепадати. Та завдяки добрим людям, зокрема народному депутатові П. Мовчану, маестро Муравського у 2008 році поновили на посаді художнього керівника й головного диригента хору Національної музичної академії України. І враз ожило духовно- мистецьке життя 94-літнього митця, відновилося піднесене кришталево чисте звучання молодіжного хору.
У день 95-ліття Павла Івановича (30 липня 2009 року), готуючи присвятну статтю до цієї дати, я привітав маестро по телефону. Під час тридцятихвилинного спілкування почув роздуми про істинне життя в сучасному мистецтві й про несправедливе ставлення до нього чиновників від мистецтва. А найголовніше те, що я не відчув якихось змін у настрої, в мисленні — все залишалось так, як було й багато літ тому.
До речі, 95-річчя видатного майстра хорового мистецтва пройшло малопомітно. Думалось, що буде задіяне телебачення з висвітленням заходів із вшанування ювіляра. Не надто розщедрилися й друковані засоби інформації. Та зате в рідному селі Павла Івановича — у Дмитрашківці на Вінниччині односельці приділили видатному митцеві в ювілейному році належну увагу. Ось що повідомила про це газета «Сільські вісті» в невеличкій статті Олександра Литвиненка:
«На храмове свято Михайла у центрі Дмитрашківки, що в Піщанському районі на Вінниччині, було велелюдно. Селяни зібралися, щоб урочисто зустріти видатного земляка, легенду українського хорового мистецтва, народного артиста, Героя України Павла Івановича Муравського. Диригент із усесвітнім ім’ям за свої 95 літ життя зробив неоціненний внесок у збереження й популяризацію українського хорового співу. Виховав не одне покоління диригентів і співаків, прищепив їм любов до духовної культури та патріотизм. Був художнім керівником славних на весь світ капел «Думка» і «Трембіта». Кредо його життя – чистота співу й висока майстерність виконання української пісні.
Тож з ініціативи творчої громади Піщанського району та за підтримки місцевої влади на місці, де стояла напівзруйнована батьківська хата митця, урочисто відкрили музей-садибу П.І.Муравського. Будували, облаштовували музей «народною толокою», а відкривав його сам щасливий винуватець дійства.
Зворушило Павла Івановича те, що на зустріч із ним прийшло багато молодих людей, школярів. Старшокласники встелили квітами стежину, яка веде до відновленої батьківської хати. Хоча професор П.І.Муравський і в поважному віці, але зберіг унікальну працездатність. Після офіційної частини відкриття музею маестро особисто взявся диригувати місцевим народним хором «Діброва» і впродовж дня охоче спілкувався із земляками й гостями свята. А надвечір у будинку культури відбувся концерт: ним започаткували щорічний Міжнародний фестиваль хорового мистецтва імені Павла Муравського».
А в тижневику «Слово Просвіти» були розгорнуті публікації про відновлення й відкриття музею-садиби П.І.Муравського, про громадське відзначення 95-ліття маестро й про проведення в рідній Дмитрашківці вже трьох щорічних Міжнародних хорових конкурсів його імені…
Мені пощастило на своєму творчому шляху чотири рази зустрічатися з П.І.Муравським. Ці зустрічі творчо збагатили мене, відкрили мені незвідане й незнане.
Перша зустріч (не особиста) відбулась у 1967 році, – коли Павло Іванович як головний диригент гастролював із Державною хоровою капелою «Думка» по Україні. Мав він концертний виступ і в Чорткові на Тернопільщині, де я працював хоровим диригентом і викладачем музичної школи. Як і інші шанувальники хорового співу та музична громадськість міста, із захоплюючим нетерпінням чекав я на приїзд «Думки» і вже на той час добре відомого диригента П.Муравського. Прийшли на концерт і представники райкому партії. Тоді було прийнято, особливо на периферії західного регіону України, будь-які концерти розпочинати піснею про партію, про вождя революції і т. д.
Та, на наш подив, Павло Іванович розпочав концертний виступ капели Шевченковим «Заповітом». І ми, частина музикантів та старша інтелігенція, якось підсвідомо, автоматично раптом встали. За нами почали вставати інші присутні, а потім піднялися й представники райкому і про щось жваво між собою перешіптувалися. Вони вбачали в цьому націоналістичний вияв. Хормейстери, які працювали у самодіяльних колективах, задоволено усміхалися, адже завжди мали цензуру на репертуар зі сторони партійних органів та чиновників. Ідейність репертуару була визначальною. Тоді, на концерті, я зрозумів і пізніше переосмислив, що Павло Іванович сповідував основну ідею – ідею мистецтва поза всякою диктаторською політикою та ідеологією. Цей його патріотичний напрям у мистецтві, твердість і непохитність українця справили на мене неабиякий вплив.
Загалом мене цікавила ціла низка питань, що я хотів як диригент з’ясувати для себе: як вдається Муравському досягти такої точної інтонації, тембрового злиття голосів, ансамблевої рівноваги у різних регістрах. Я відчув, що диригент «Думки» володіє власною, відмінною від інших диригентів методикою роботи з хором. І чи викладена у теоретичних посібниках ця методика? В мені жила мрія зустрітися з Павлом Івановичем. І згодом, через кілька років, така нагода трапилася. Тернопільське обласне управління культури та обласний будинок народної творчості на початку 70-х років, улітку, організували практичні семінари для хормейстерів області. Проводив практичні заняття завідувач кафедри хорового диригування Харківського інституту мистецтв Ю.І.Кулик. Він показував нам свої чудові оригінальні аранжування хорових творів. Були й інші хормейстери. Та ми всі чекали на приїзд П.І.Муравського. І ось нарешті він постав перед нашою хормейстерською аудиторією. Привітний і відкритий, як народний мудрець, усміхнений, надзвичайно енергійний. Коли починав з-нами спілкуватися, мав звичку класти руку на груди в ділянці серця. З перших хвилин я побачив у ньому надзвичайну професійну привабливість, якою повинен володіти художній керівник колективу. Цією привабливістю Павло Іванович зумів прихилити і налаштувати аудиторію на добрий діловий лад. Без усілякого позування, зайвих розмов і напускного професіоналізму розпочав з нами роботу.
Запропонував нам проінтонувати мажорну гаму. Ми проінтонували як уміли. Тоді Павло Іванович проаналізував неточність нашої інтонації й пояснив, а потім показав голосом, як потрібно інтонувати кожен ступінь ладу. Від такої інтонації залежить і налаштованість хору. Після практичного показу ним інтонування ступенів ладу ми проспівали гаму по-новому. Я відчув нові прийоми інтонування. Павло Іванович, окрім внутрішнього слухового відчуття інтонації, показував рівень її зовнішньо, на обличчі. При роботі над твором Муравський спочатку у кожній партії визначив, як інтонувати той чи інший звук. І коли після цього зведені хорові партії виконали частину твору, то ми відчули велику приємність від чистоти строю, від тембрального звучання акордів.
Дві години практичної роботи промайнули швидко і результативно. Усе моє єство, моя свідомість були переповнені найвищими почуттями. Так буває, коли людина пізнає щось нове, збагачує свою душу спілкуванням із непересічною особистістю. Я тоді зрозумів, що високий професіоналізм Павла Івановича, крім досконалої технології, має й те, чого не можна навчити, бо, як кажуть, це дано Богом. Найбільше мене вразила ота його диригентсько-хормейстерська самовідданість. У своєму житті я більше не зустрічав людини, яка б так пристрасно була залюблена, закохана у свою професійну справу. Після закінчення занять семінаристи довго й тривало аплодували Муравському. Тоді ми познайомилися й особисто. Павло Іванович запитав, звідки я, де і в кого вчився. Ми надовго розговорилися. Того дня до вечора відпочивали на чудовому тернопільському ставі. Виявилось, що маестро надзвичайно любить природу. І в спілкуванні він простий, з природним, дотепним гумором українця.
Ми просили Павла Івановича, щоб свою методику обов’язково виклав у теоретичних працях. Він погоджувався, що це потрібно зробити, і обіцяв, що зробить, та не дуже любить сидіти за писаниною. Розповідав, як російський хоровий диригент Клавдій Птиця підмовляв його, щоб він йому виклав на папері теоретичну розробку своєї методики. Після того семінару в Тернополі, після тієї зустрічі я багато в чому змінився як диригент-хормейстер.
Третя зустріч з Павлом Муравським відбулася навесні 1977 року, коли за дорученням Республіканського будинку художньої самодіяльності Павло Іванович приїхав на Тернопільщину прослуховувати хорові колективи – кандидатів на присвоєння почесного звання «народний». До Чорткова він приїхав прослухати хор м’ясокомбінату, яким я керував. Це був найважливіший екзамен у моєму житті. Дуже хвилювався. І моє хвилювання передавалося хористам. Комісія прибула із запізненням. Я з хором чекав на сцені, коли вони зайшли до зали. І відразу розпочався концерт, який складався з двох відділень. Після першої пісні я повернувся до зали, подивився на Павла Івановича. Він упізнав мене й привітно усміхнувся. Стало легше. Хористи заспокоїлися і все увійшло у своє звичне русло. Хор на той час уже був двічі лауреатом республіканського фестивалю, мав концертний досвід. Звичайно, не обійшлося без якихось похибок у звучанні, за які мені було дуже соромно. Після закінчення концерту Павло Муравський вийшов на сцену, обійняв мене, щиро подякував хористам і попросив заспівати пісню «Реве та стогне Дніпр широкий» (вона була у репертуарному списку). Пісню підхопила вся зала. При обговоренні маестро не звернув уваги на ті огріхи, які я й так добре розумів. Тоді я сам вибачився за них. Та він висловився, що це ж самодіяльність, а у професійному колективі такі похибки також мають місце. Наголосив, що хор заслуговує на почесне звання.
Четверта зустріч з Павлом Івановичем відбулася влітку, у червні 1986 року, під час відкриття Співочого поля у Тернополі. Це була значна подія для України. З’їхалися кращі професійні та самодіяльні художні колективи, солісти, ансамблі. Я приїхав зі своїм народним хором на триденні репетиції та на виступ у блокові народних хорів. Наступного дня прибула київська мистецька еліта. Все було святково і величаво. Я дуже чекав на зустріч з Павлом Івановичем. Побачив його і зрадів – літа його не старили, хоч йому тоді було 72 роки. Він був такий же веселий, енергійний, як 10 років назад. Диригував блоком зведених академічних хорів, що виконували композицію М.Леонтовича «Над річкою-бережком». Під його керівництвом ця пісня прозвучала особливо витончено. І приємно було бачити, що артисти «Думки», «Трембіти», інших хорів ставляться до Павла Івановича з великою повагою, любов’ю і особливою професійною захопленістю. Вони ловили кожен порух руки, кожен диригентський жест. Одна молода співачка сказала, що з таким диригентом можна заспівати тільки на відмінно. Після кожного репетиційного прогону присутні нагороджували Павла Муравського тривалими оплесками. 1986 рік — це початок перебудови, демократичних зрушень. Але ще чотири роки існували ЦК партії, обкоми, райкоми, що мали вплив на все. Та відрадно було те, що київська мистецька еліта на чолі з режисером Б.Шарварком раптово перебудувалася на національний лад. До програми концерту було включено багато українських патріотичних пісень, таких як «Ой у лузі червона калина» на сл. С.Чарнецького і т. п. А відкрити концерт було вирішено піснею «Реве та стогне Дніпр широкий» у виконанні чисельного зведеного хору під орудою А.Авдієвського.
Урочисте відкриття Співочого поля, концертна програма – це було справді величне національне свято. Під час репетиційних прогонів я не раз сидів біля Павла Муравського, хотів наговоритися з ним і збагатитися думками та настроєм. Та коли починала звучати пісня «Реве та стогне Дніпр широкий» у виконанні зведеного хору, він одразу переставав розмовляти. Обличчя його сяяло, вуста підспівували, вимовляли Шевченкові слова. І з цієї зустрічі, і з попередніх я зрозумів, що це улюблена пісня маестро. І навіть більше. То – гімн його душі.
Ці зустрічі та участь в концерті незгладимо, до деталей, ностальгійно залишилися в моїй пам’яті назавжди.
Поставало питання про те, щоб досвід виконавської хорової справи П.І.Муравського було узагальнено і він став доступним для широкого загалу спеціалістів. А також багатьох цікавили біографія, навчання, творчий шлях, вдосконалення майстерності відомого на всю Україну і поза її межами хорового диригента, Людини з великої літери, маестро Муравського. Адже відомо, що визначна постать стає прикладом для виховання, ідеалом до поступу вдосконалення. Тому наприкінці 90-х і на початку 2000 рр. почалася підготовка, збір матеріалів, узагальнення досвіду, спогадів до книги про П.І.Муравського. У результаті проведеної роботи 2002 року у видавництві «Дніпро» вийшла книга (наукове видання) заслуженого діяча мистецтв України, диригента, професора, кандидата мистецтвознавства, члена Спілки композиторів України Ольги Григорівни Бенч під назвою «Павло Муравський. Феномен одного життя». У цій книзі автор талановито дослідила і розкрила всі сторони життя та творчості знаменитого і унікального патріота українського національного мистецтва. Надзвичайно цінним у цій книзі є перший розділ «Витоки». Як окреме видання, він може послужити навчальним посібником для учнів та студентів навчальних музичних закладів. Ось зокрема маловідоме поняття про хор викладено у такому науковому ракурсі: «Отже, поняття хор пов’язане з терміном Хорс і дослівно означає Лад або Сонячне коло. Хор як глибинний духовний архетип простежується в астральних назвах різних народів, які належать до аграрної культури, – єгиптян, вавилонян, іранців, осетинів, афганців, вірмен, українців та інших слов’янських, романських та германських народів. Так, у єгиптян Хор або Гор – Бої Сонця або крилате Сонце, у іранців Бог Сонця – Хормузд або Ормузд. Грецьке хорос означає коло, що асоціюється з добовим і річним колобігом Сонця. Архетип хор є також основою поняття громада, тобто гурт, колектив. Прадавнє слово громада складається з двох понять: хоро-горо- Сонце і мата-мада – так у матріархальному суспільстві називали людину. У болгарській мові донині існує усічена форма хора, що означає громада, люди. Поняття хоромата, громада прочитується як люди Сонячної спільноти або ті, що живуть у Ладу із собою і з Богом».
У книзі також зібрані спогади відомих і видатних диригентів та інших спеціалістів, державних і громадських діячів про Павла Муравського, епістолярність. Потрібно віддати належне пані Бенч. Трудно уявити собі, як вона справилась з такою титанічною роботою. Це ж не просто покласти на папір певні факти і щось творчо сфантазувати… Скільки потрібно було зібрати матеріалів по всій Україні і за її межами, скрупульозно перевірити їх достовірність. І паралельно провести червоною лінією наукково-дослідницьке обгрунтування. Думаю, що музична громадськість повинна достойно оцінити і подякувати цій невтомній людині за її працю та зацікавленість – залишити в історії правду про мистецького генія сучасності П.І.Муравського.
А у 2008 році з ініціативи Олександера Андрійовича Шокала в газеті «Культура і життя» надрукований матеріал під назвою «Знайдіть красу у кожній ноті» (Поради диригентам-хормейстерам і співакам) Павла Муравського. Поради дуже цінні. Викладені лаконічно і зрозуміло. Думаю, що будь-який хоровик почерпне для себе те, що геніально і просто. Дуже важливе висловлювання про два види хорового виконавського співу: художній спів і масовий. Художній грунтується на певній співочій культурі, а в масовому співі ця культура відсутня. І це дійсно так. На практиці в часі відзначення знаменних дат та інших широкомасштабних святкувань можна спостерігати, як спеціалісти-хормейстери готують зведені хори. Вивчають твори нібито чотириголосні, а в результаті виходить спів без належних засобів художньої виразності, тобто без співочої культури – масовий спів. Хто що хоче, те й співає: баси в октаву альтову партію, тенори блудять в сопрановій партії і т. п. Тому що немає належної попередньої підготовки, а якби такий масовий хор був добре підготовлений по партіях і «зодягнений» у художній спів, то не траплялось би таких парадоксів на хорове звучання. Можемо мати приклад з Прибалтійського краю, де багаточисельні зведені хори на співочих полях виконують чотириголосні (а то й дівізі) твори і якраз, за висловом П.Муравського, їх виконання грунтується на співочій культурі. Але там існує свого роду певна організаційна підготовка до виконання творів зведеними хорами. Завчасно, на два чи три роки, доводиться для хорів декілька творів так званого обов’язкового репертуару. Хори ще потім проходять конкурс на право участі у зведених. Такий досвід варто перейняти в українських обласних та районних центрах.
А масовий одноголосний чи двоголосний спів можна використати десь під час парадів чи масових гулянь, що тепер на сучасний лад називається різного роду шоу. І ще один дуже важливий аспект в диригентській практиці, на що маестро Муравський звертає особливу увагу. Це проведення занять з хором без музичного інструменту. Не всі хормейстери усвідомлюють, який це «лікувальний» процес для слухового самоконтролю хористів, тримання тональності, чистоти строю – як вертикального, так і горизонтального!
До зустрічі з Павлом Івановичем на практичних семінарських заняттях я, як і багато інших, в самодіяльних хорах мав акомпаніаторів-баяністів. А після роз’яснення і бачення на практиці переваг акапельного співу відмовився від інструментального супроводу і все змінилося. Як кажуть в народі, «ніби святі хату перелетіли». Звичайно, для таких занять з хором потрібно фундаментально готуватись. Попередньо вивчити, проінтонувати кожну Партію, визначити трудні місця, зрозуміти інтонаційну тендентність, як і радить диригент П.Муравський. Дуже часто можна спостерігати, як самодіяльні хори з добротними українськими голосами навіть у супроводі двох баянів чи інструментального ансамблю не тримають інтонаційної тональності. Ніби намагаються перекричати інструментальний супровід, частенько завищують. А все тому, що у процесі занять не вироблено слухового самоконтролю. Навіть якщо готується хоровий твір для концерту у супроводі інструментального виконання, то його вивчення практичніше проводити без музичного інструменту. Я знавав такого хормейстера з консерваторською освітою, який хвалився, що йому не потрібне попереднє вивчення партії, він «зорієнтується на репетиції». А на заняттях з хором вивчав партії під баян. Баяніст програвав партію, а диригент разом з хористами співав за баяном. Ось така орієнтація… Який був результат такого «капарства», неважко здогадатися.
Дуже важлива, хоча на перший погляд проста, порада Павла Івановича щодо розспівок, основаних на чистих інтервалах (ч 8, ч 5, ч 1-унісон). Спів в терцію (в народі називають в тур) навіть співаки в самодіяльності інтонують чисто і в сексту також інтонування не порушується. А ось чисті інтервали вже мають свою особливу інтонаційну і тембральну специфіку, їх дзвінкість надає акордам характерного приємного співзвуччя. Та цього можна досягнути тільки тоді, коли на розспівуванні хору домогтися ідеального інтонаційного звучання чистих інтервалів. У цьому я переконався особисто на практиці, з цим згідні колишні мої учні та знайомі колеги-диригенти, поміж яких я розповсюдив «Поради диригентам-хормейстерам і співакам» П.І.Муравського. Надто доречна настанова Павла Івановича: «Знайдіть красу у кожній ноті». Вона закликає нас, хормейстерів, професійно і невтомно працювати у цьому напрямку над собою. Адже самовдосконалення не має меж. Це найкращий вияв таланту вміти трудитися.
Щиро зізнаюся, що Павло Іванович для мене є взірцем мудрості, професійності та щирості. Я по-справжньому захопився його талантом, доступними науковими методами роботи з хором. І не тільки захопився, а й перейнявся і запозичив багато для себе. Інколи буває так, що зустріч із сильною, доброзичливою особистістю може змінити людину у бік вдосконалення. Можливо, якби не було таких зустрічей, я б не зумів за свої творчі 50 років хорової практики результативно працювати з хорами і вивести чотири колективи на присвоєння почесного звання «народний».
Щиро вдячний Павлу Івановичу за його задушевність, доброту, з якою він ділиться своїми знаннями і порадами. Маестро Муравський заслужив, щоб його ім’я назавжди було вписане золотими літерами на скрижалях українського національного мистецтва.
Петро ГОЛІНАТИЙ,
педагог, хоровий диригент, заслужений працівник культури України
м. Чортків Тернопільської області