– Мам, а сніжинки бувають гарячими? – сполохало невеселий перебіг Ларисиних думок запитання маленького Дмитрика. Причин веселитися, незважаючи на зовсім близькі новорічні свята, було мало: її невеликої зарплати якраз вистачило на оплату опалення і дитсадка. Омріяна сукня відійшла на далекі перспективи, і тепер Лариса увімкнула на всю потужність свої творчі здібності, які мали допомогти їй не лише вигадати новорічне меню, але й на півтори сотні гривень, що залишилися в гаманці, прожити два найближчих тижні. А на це й справді потрібна була неабияка творча спроможність!

Забравши сина з дитсадка, жінка вела його додому широкою засніженою вулицею. До хати залишалося ще добрих метрів вісімсот, тож хлоп’я шукало собі розвагу, спостерігаючи допитливим оком за першим снігом. Цьогоріч його чекали довгенько, зате діждали гарного, пухнастого – й справді із щедрого «Миколаєвого» мішка, бо випав саме напередодні цього гарного зимового свята. Випав – та й залишився частинкою їхнього буденного сільського життя.
Лариса гірко усміхнулася, провівши подумки паралель між снігом і власною долею. Невдале, мабуть, порівняння, але саме так одного разу, завітавши до неї, «свіжорозлученої», залишився на довге спільне життя її Максим. Знала, що небайдужа йому, ще з випускного, коли освідчився їй прямо у вихорі прощального вальсу.
– Де ж ти раніше був? – ледь винувато усміхнулась тоді йому. А за кілька місяців вийшла заміж за Андрія…
Інститут їхньої сім’ї, либонь, не пройшов «акредитації», якщо орудувати сучасними термінами, і за два роки від вогнища палкої пристрасті залишилося лиш величезне попелище. А посеред нього – Лариса з дев’ятимісячною Богданою на руках… і зі свідоцтвом про розлучення. Ось тоді-то й постукав якогось вечора у її вікно Максим. Зайшов на філіжанку кави – а назавтра вже переніс від батьків до неї свої речі.
– Як же ти житимеш із ним, коли не кохаєш? – дивувалася-тривожилася тоді подруга.
– Якщо він буде поважати мене і гарно ставитися до дитини, я покохаю його вже за це, – відповіла тоді просто й щиро. А з часом і справді зрозуміла, що вже не мислить себе без свого Максима. Тож Дмитрик, без жодного сумніву – дитя кохання.
Максим дітей не розділяв – за рідних мав обох. На Богданине «тату» реагував незмінною лагідною усмішкою, до сина був вимогливішим: справжньому чоловіку, мовляв, не пестощі потрібні.
Та, напевно, на пестощі піддався й сам. Бо відколи з’явилася в селі нова завклубом, чоловіка наче підмінили: шукав найменшого приводу, щоб навідатися до клубу, а у спілкуванні з Ларисою – навпаки, найдрібнішої причини для сварки.
Чутки доходили до жінки, але вірила не людям, а коханому. Проте після відвертої розмови сама зібрала його речі.
– Я не тримаю тебе, – мовила. – Саме тому, що кохаю, я відпускаю тебе, бо не хочу й не можу завдавати тобі страждань. Бачу: твоє серце заполонила Ірина. Як нетяжко мені це говорити, але бажаю вам щастя.
… Боліла потім не душа – боліло навіть повітря, яким дихала, і світ теж увесь болів. Єдиними ліками від нелюбові стали діти. Ними відтоді й жила. А вони трепетно оберігали мамин спокій кожне по-своєму: Богдана – студентка не пропускала й дня, щоб не зателефонувати, Дмитрик же – ні на хвилину не залишав її на самоті з важкими думками. А цьогоріч написав зворушливого листа Святому Миколаю: «Подаруй, будь ласка, мамі нову сукню – мама у мене така красива! А ще, дідусю Миколаю, скажи татусеві, що ми його дуже любимо і чекаємо!»
Лариса, прочитавши дитяче послання, поплакала цілу ніч. Удосвіта пішла до сусідки з новеньким конвертом – і вже за кілька годин син радо витягував з-під подушки разом із цукерками «листа від Миколая».
-«Сукню мамі твоїй, – читав по складах хлопчик, – мої помічники ще шиють. А татові я неодмінно передам твоє прохання, як тільки-но домандрую до Чернігова…» Мамо, у нас усе буде добре! – застрибав радісно по кімнаті малий. – Я ж у самого Миколая про це попросив!
Лариса щосили тамувала в собі ридання: знала, що мусить стримувати себе заради дитини. Бо ж саме для цього й мудрували з сусідкою над листом…
Відтоді минуло десять днів, а малий щодня повторював, мов заведений: – Тато неодмінно повернеться!
От і сьогодні:не встиг повернути у двір, як прохопився:
– А може, татко на нас чекає вже?
Лариса не втрималася, заплакала:
– Невже ти не розумієш, що не прийде татко, що в чужої тьоті тепер живе? Ну, навіщо він тобі, коли за рік навіть не згадав про тебе?
Малий насупився і мовчки поплентався до хати, важко загрібаючи сніг приношеними чоботятками…
Переддень Нового року почався клопітно: удосвіта отелилася корова. Тож прокрутилася день, як білка в колесі, то біля худоби, то на кухні:свята ж бо ніхто не скасував через корову й «мілкий» гаманець Лариси! А надвечір тепло одягла сина, посадила на санчата – і гайнули до залізничної станції зустрічати з приміського потяга Богдану.
Хурделило, і Дмитрик весело «воював» з білими клаптями, що летіли зусібіч йому на щоки. Донька гралася з братиком, а Лариса обіймала поглядом обох, щаслива, що діти поряд. Ще здалеку побачила у веранді світло. Стривожилася: хтось чужий вліз? А ключі ж – ось, у неї в кишені… Відчинила двері і завмерла: на тапчані сидів…Максим. Схудлий, потемнілий з виду, але такий рідний!.. Лариса стала, мов укопана, не в силах ступити більше й кроку, не спромігшись і на слово. Богдана стривожено примовкла коло матері. Зате Дмитрик весело підстрибнув, з якимось пташиним зойком-вигуком підбіг до батька і щасливо повис у нього на шиї. Чоловік рвучко обійняв дитину, заховав обличчя у білявій чупринці сина, вдихнув у себе, здається, саму присутність рідних людей… Мовчанка затягувалася.
– Прости, – видихнув ледь чутно,підвівши погляд. – Прости, простіть… – говорили очі, шепотіла вся його постать… А їй – боліло. До крику – теж німого, але такого, що, здається, стогнало повітря навколо… Мовчала-кричала-німіла-боліла душа-свідомість-жіноча суть її…
– Я ж казав, казав вам, що татко повернеться! – щебетав син, не помічаючи наелектризованого вщерть моменту. Він переможно оглядав маму і сестру і щільно тулився до батька – тепер усі були тут, разом, і дитина нарешті почувалася щасливою.
Лариса стрепенула з хустки сніг: сніжинки, потрапивши їй на обличчя, ставали гарячими-гарячими!