Ріка за мостом стишує плин. Стає напевне глибшою. А до моста видно її наскрізь. Ближче до неї ноги вгрузають в ковзку чорну землю моїх предків. Рідна. Хлюпіт, постійний хронічний однаковий хлюпіт – з каміння на каміння плигає безкінечна хвиля, врешті зриваючись кожну секунду з найбільшого каменя, захлинаючись свіжою піною. Немов живе пиво, необережно збігле з краєчків бокалу – безконтрольне.
Істота
Що треба зробити, щоб вона пішла? Щоб замість неї життям і свободою, наданою Богом і епохою, керувала справжня сутність у камуфляжі зі шкіри й одягу. Що? Напитися? Закурити сигарету через *ть років не куріння? Виходити день ноги містом? З’їздити в АТО? Влаштуватися волонтером за трудовою? Завести свині й города? Поговорити з шизофреніком про вічне? Що?
Листопад викручує кістки на погоду. Несхоронене комунальниками листя дотліває під ногами перехожих, розпорошується вітром у вічність. Такий його заповіт. Якщо буде сухою осінь…
Стиглі калинові грона з прозорим червоним соком у материних руках… Рідна земля, яку продам за ціну білету звідти… Зимові яблука на голому гіллі з плямами некрозу від образи за незбір урожаю. Їдь, їдь, їдь…
Чекай… Ріка. Я забула за неї. Треба нащось постояти на березі мовчки. Сам на сам. Залиш мене на кілька хвиль. Кілька хвиль до моїх ніг і тоді… поїду. З останніх сил видобую з себе вугілля сенсу. Бо чим топитися? Промисел. Має бути чіткий промисел, тільки не тринди про духовне, моралі, реалії, марно. Має бути чіткий промисел, зрозумілий людині. Що продаєте? – Не знаю. – Відповідь невдахи.
Бомж, доведений до розпуки, з металевої решітки-дашка смітника длубає чорними пальцями наспіх полишений кимось бичок. Ближче до півдня рибалка проколює бичкам очі, нанизуючи досягнення на кордову нитку. Так, має бути чіткий промисел, бо інакше хто? Що? Ти таке є? – Істота.
Ріка за мостом стишує плин. Стає напевне глибшою. А до моста видно її наскрізь. Ближче до неї ноги вгрузають в ковзку чорну землю моїх предків. Рідна. Хлюпіт, постійний хронічний однаковий хлюпіт – з каміння на каміння плигає безкінечна хвиля, врешті зриваючись кожну секунду з найбільшого каменя, захлинаючись свіжою піною. Немов живе пиво, необережно збігле з краєчків бокалу – безконтрольне. Найбільша причина моєї закоханості у воду тої ріки – її безтурботна безконтрольність, що підживлює мій страх і моє перед нею умлівання. На твоїх слизьких каменях можна посковзнутися і вбитись, там, де ти глибша, ти можеш мене втопити, там, де твої боки виповнює болото – й думати страшно, мороз шкірою. Згадується, як те болото пожирало відкритим темним ротом, покритим зеленою рясою, великі узбічні камені, які так хотілося кидати для забави. У будь-якому випадку ріка сильніша, темніша, страшніша за мене. Тепер ти мені тільки снишся, я дуже далеко від твоїх берегів. Але й уві сні – не знаю, яка ти, а тому боюся тебе ще дужче. Ти бездонне провалля жаху, морок, тінь, непогамовна цікавість страху, що тече кудись за повалені бобрами дерева, кимось мощену струхлу плотину, далі й далі – углиб лісу, хащів, покрученого русла, обгризених вогких схилів.
Година минає, ще одна, ще, ще… Рік, як у болото, – хлюп! Каменюкою з цікавості – нема. Люди, відпустіть! Ніхто не тримає. Час з’їдає мене, як торт – ще, і ще. Відплачує минулим, каже – «Сама хотіла…», сміється, облизуючи пальчик за пальчиком. Але його видимість надто коротплата невідчутна. Завтра бігтиму стежечкою до офісу, запізнюватимусь. Хлюп – нема. Завтра бігтиму ще стежечкою до офісу… Esc. Тисни – все ти можеш. Істота пече зсередини, прориває оболонки, вироджується з кокону мене – слизька, мерзенна, зловонна потвора – наша, не інопланетна. Хоче грошей, хоче «як у всіх», хоче успіхів, влади, солодощів, неробства, волі наді мною. Я беру телефон, промовляю кволо у трубку, кажу всоте своє ім’я, всоте його ненавиджу, відчуваю, як недолюблюю себе, як хочу піти від істоти до… річки. Спуститися під міст, сісти на бетонні плити без графіті й калу, плакати як дитя, плакати, як дитя, вмиватися водою і плакати… Як моє дитя. Коли я далеко. Мамо… Мамо моя. Тільки тобі є діло. Тільки тобі. «Бережи тебе Господи» – кажеш ти у слухавку щодня. Кажи… Кажи кожен день. Промовляй, говори до мене, молися… Давай весною сіяти город, садитимемо цибулю у жовтому лушпинні, прориватимемо буряки, годуватимемо качок і гусей… Я носитиму колоті дрова до печі, сосна – найкраща, швидко спалахує. Реставруватиму бабині речі, глянцеві глиняні глечики з Сорочинської ярмарки 78 року, на горищі віднайду сиві від пилу занедбані рами з великими жовтими фотографіями, виперу руками кожну вишиту бабою картину… Я щось-таки умію робити, не лише ненавидіти своє ім’я й істоту. У мене має бути промисел!
Качки мовчать. Ховають погляд у воді Дніпра, вдають, що миються і не хочуть хліба. Голуби на березі цілком приручені. Пристосувалися отже. Завтра бігтиму стежечкою до офісу, запізнюватимусь. Радітиму, що лишатиметься десять хвилин на метро, тобто на читання книжки у телефоні, тихо ненавидітиму своє ім’я під час представлення себе на дроті, жалітимусь усім – який короткий день, брехатиму собі, що впоралась, спішитиму додому годувати істоту солодощами, вмиватиму надвечір лице від побаченого вдень, у дзеркалі побачу у зіницях як голосно плачу під мостом, почую «Бережи тебе Господи», а потім мені насниться ріка, що ніяк не здолає мене. Пізньої осені завжди сумарно переживаєш усі настрої за усі роки, що встигла прожити. Істото, ти де? Спиш? Добре, до завтра…