Наступного дня Андрієві наказали роздягнутись до сорочки і калісонів, відібрали взуття. Повішали на шию таблицю з надписом „Бандерівець”. Біля нього прив’язали Василя і Павла. Попереду їхала фіра з радянськими солдатами, за нею ішли Андрій з хлопцями, а ще за ними – знову москалі. Так їх гонили пішки на показ через сусідні села до Чорткова.
Провiдник
На вулиці стояла холодна зима воєнного 1943 року. Від свят Св.Михаїла майже щодень падав сніг. Кілька днів трималась слякоть, а потім прийшли постійні морози, котрі на повну силу заявили про свої зимові права над краєм. Василько, середнього зросту юнак, голубоокий, з чорним кучерявим густим волоссям, мовчазний, вдумливий, спритний і наймолодший син в родині, якому в серпні виповнилось шіснадцять років, сидів біля вечірнього вікна, загадково вдивляючись в нічну темінь тривожної воєнної ночі. Два його старші брати служили воїнами Української Повстанської Армії (УПА), яка на той час була єдиним захисником українського народу на західних землях України. У 1939 році на ці землі віроломно вступила радянська армія, яка принесла українцям нове поневолення. Народ не хотів змиритись з варварством тоталітарного режиму комуністів і піднявсь на захист своєї батьківщини. Так була організована УПА. Членами цієї народної армії стало майже все доросле населення західних земель України, тому і старші брати Василька пішли в її ряди. Юнак залишився удома з матір’ю та пораненим старим батьком – колишнім січовим стрільцем складу австрійської армійської групи архикнязя Вільгельма Габсбурга (перейменованого стрільцями на Василя Вишиваного), котрий воював за незалежність України у 1918-1922 роках. Ох, як важко було чекати братів, які навідувались ненадовго, під покровом ночі, на короткий час, зникаючи в темені так само швидко, як і приходили, або щоб передати якусь вістку родинам загиблих чи поранених. Однак ніхто, крім братів, вдома не знав, що Василько був повстанським провідником. У той складний час дуже багато підлітків, у непомітний для ворога спосіб, охоче допомогали повстанцям і часом творили історію справжнього героїзму, про який радянська влада намірено замовчувала.
Ніч була тривожною і в той же час чимсь особливою.Час стікав повільно, наче навмисне затримуючи стрілку старого годинника на підйомі до цифри дванадцять. Отримавши попередньо повідомлення : ”Бути готовим…”, Василько не міг навіть думати про відпочинок. Адже се не лише була можливість прислужитись повстанцям, а й, можливо, побачити братів, або бодай отримати про них якусь інформацію. Ритмічне пошкрябування у шибку лівого вікна дому юнака насторожило. Він прислухався. Помилки не було і, всунувши ноги в чоботи, легенько відкрив двері, щоб вийти.
– Ти куди? – перепитав лежачий у ліжку батько.
– Зараз прийду. Мені треба вийти. Щось в животі крутить, я буду тут недалеко.
– Гаразд. Тільки швидко повертайся.
– Добре. – І вже без опасу вислизнув на вулицю. Тільки-но завернув він за ріг хати, як почув:
– Іди сюди, сину. – Василько підійшов до кремезного повстанця і привітався.
– Сьогодні поведеш сотню у сусіднє село Угринь, – і, витягнувши з кишені два згорнуті папірці, протягнув їх хлопцеві.
– Тримай. Ось цей передаси старшому сотні, коли операція пройде успішно. Протягом всієї подорожі тримай цей лист в руці, як маєш поводитись з ним на випадок невдачі, знаєш?
– Знаю, – впевнено відповів Василько.
– Другий папірець менший і дуже небезпечний: на випадок провалу ти повинен його терміново знищити. Зрозумів?
– Зрозумів, – відповів хлопець.
– А як вести сотню, знаєш?
– Знаю. Не перший раз, – запевнив солдата Василько.
– Тоді зустрічаємось біля броду. Де найліпше перемерзла річка, знаєш?
– Знаю. Від броду ідіть за мною. А зараз розходимось і не гаймо часу, бо скоро буде світати.
На цьому вони розійшлись і вже через п’ятнадцять хвилин Василько, чекаючи гостей біля броду, отримав домовлений сигнал про готовність до переправи. Провівши перед цим свої додадкові спостереження з місць, відомих лише односельцям, Василько відповів згодою. Провідник рухався в напрямку села на відстані сто метрів від сотні повстанців, які прямували за ним. При найменшому підозрінні небезпеки провідник повинен був відповідною поведінкою свого тіла, наперед узгодженою з повстанцями, подати їм знак. Кілька кілометрів повстанці пройшли без зайвих пригод. А ось на підступах до села Угринь Василько помітив мотоцикл совітів з солдатами і тут же впав у кучугуру снігу під слупом, наче послизнувся, залишивши в ній одну із переданих записок. Другу записку він миттєво поклав в рот. Через кілька хвилин мотоцикл зупинивсь поруч з юнаком.
– Што ти делаєш здєсь, сукін син? – процідив крізь зуби червоний офіцер. Василько, витираючись наче від снігу і ковтаючи пожований папір, тихо промовив:
– Я до тітки йду. Мене мама послала, кажуть люди, тітка дуже захворіли.
– Какая тьотка? Чей ти будеш? В мотоцикл єго бистро, – і вже через короткий час хлопця, витягнувши з мотоцикла, штовхнули в приміщення советського воєнного штабу.
– Ах ти, бандєровская сука!Ти єщє брєшєш! Говорі, гдє твої братья, говорі!
Василько мовчав.
– Біть єго! – і офіцер почав знімати з себе шкіряний ремінь.
– Я правду кажу, – почав виправдовуватись хлопець. – Ви можете перевірити. Моя тітка, мамина сестра, тут живе. Я до неї йду. Ви не маєте права мене бити, я неповнолітній, я не солдат, я не воюю ні з ким.
Та ніякі переконання не спрацьовували для жорстоких, оскаженілих червоних офіцерів. І хлопця, поклавши силою на стіл та позбавивши одягу, почали бити. Василько пам’ятає лише перші удари ременя, бо наступні він уже був нездатний відчувати. Били по спині, по голові, по ногах. На все життя він запам’ятає ті оскаженілі очі москаля, які за будь-яку ціну жадали крові його народу, не важливо, якого віку представник цього народу. На все життя на його тілі залишаться жорстокі сліди совєтського ката. Все життя морально, духовно й фізично він буде ненавидіти те, що іде з рук кривавої радянської влади, і все життя підпільно буде з ними боротися – так він собі поклявся під першими ударами ката. Після того, як кат переконався, що нічого від хлопця не виб’є, Василька кинули непритомного до якоїсь комори і зачинили двері. Через кілька годин він прийшов до свідомості.Чи то від холоду, чи від голоду, чи, може, від ласки Божої. Помітивши поруч свій скривавлений одяг, Василько натягнув його на себе, а ще через деякий час піднявся і спробував рухатися. Все тіло боліло і пекло. Відкриті рани по спині кровили, але в одязі він почувався полегшено. Надворі світало. навкруги стояла тиша. Хлопець підійшов до дверей і в щілину почав розглядати незнайому місцевість, як раптом почув шваркотіння мотоцикла, що швидко наближався до подвір’я. Василько відійшов від дверей і присів у куток, обіпершись на сніп сухої кукурудзянки. Двері відчинились.
– Гдє же он? – почувся голос вчорашнього знайомого москаля. – Ах вот он! Живой. Крепкій ти, сучонок. А коль вижил, то у меня с тобой договор будет.
– Який ще там договір? – здивовано спитав хлопець.
– Договор простой. Ти пойдьош домой і будєш нам сообщать, гдє і когда братья твої і іх друзья ходят. Єсли нє будєшь с нами работать – растреляєм. І не только тебя. Но всю твою семью і тьотку тоже. Согласєн?
Василько заплющив очі, в голові шуміло, переплітаючи якісь знайомі і незнайомі голоси. Перед очима миттєво пробігли образи батька, матері, тітки, братів і особливо братові слова: ”Ти останній, тому за будь-яку ціну мусиш вижити. Чуєш, Васильку?…”. Офіцер підійшов до нього, взяв за вухо і, піднімаючи догори, з притиском цідив крізь зуби:
– Согласєн? Ілі я тебя растреляю сєйчас же!
У Васильковій голові миттю переплітались голоси брата, москаля та ще чиїсь невідомі, які між болями вух і голови ставали все більш невиразні, нерозбірливі і пропадали в глибині досягнення свідомого сприйняття. Зважившись лише на власне відчуття, що пролетіло в сю мить через юну, змучену свідомість, зціпивши зуби, відповів:
– Добре. Я піду додому.
– І будєшь с намі работать? – перепитав москаль.
– Буду, – впевнено відповів юнак.
– Тогда іді. Через два дня жду пєрвую інформацію.
І хлопець, мов куля, вискочив з комори. Він і сам не знає, де у нього взялися сили й енергія. Найперше він пішов до того місця, де спровокував власне падіння у сніг, адже саме там він залишив одну із записок. І коли її там немає, то, значить, повстанці правильно зрозуміли сигнал, підібрали записку і з ними все гаразд. Вилізши із снігу, Василько оглянувся навколо, засміявся сам до себе і зник між хатами добре знайомого йому села. Через кілька годин він був вдома. Звичайно, довелось тепер відкрити батькам свою і братів таємницю, адже він і не збирався допомагати совітам, а це значило або іти в ліс до табору УПА, або переховуватись. Вночі сім’ю відвідав старший брат. Разом було вирішено, що Василько – наймолодший і мусить опікуватися батьками на випадок загибелі старших. Тому було прийнято рішення переховувати Василька в криївці, яку батько приготував для сім’ї на випадок, коли умови війни змусять родину переховуватись. Так Василько став першим жителем таємної криївки їхньої родини. Це не значить, що він весь час там сидів. Ночами виходив і ще багато допомогав повстанцям не вагаючись, а вдень мусів ховатись або в криївці, або в лісі (з такими ж юнаками, як і сам). Ліс часто служив їм не лише надійним місцем переховування, а й найліпшою можливістю вишколу в стрільбі зі зброї, підібраної у загиблих солдат.
Совіти не забарились, через кілька днів вони відвідали батьків. Однак, не зважаючи на насильницькі допити старих, нічого не вивідали про їхніх синів, а про Василька батьками була переконливо доказана москалям така історія:
– Ми послали його в Угринь, до моєї сестри, кілька днів тому, так він і не повернувся. Може, й згинув. Поки що нічого не знаємо, а старші сини десь на фронті. Вже два роки не маємо від них чутки.
Не довідавшись від батьків нічого, москалі їх залишили. Щоправда, не так вже й надовго.
***
Про подальшу долю юного Василька та його братів ти, юний читачу, можеш довідатись з оповідання „Ha перехрестку”.
2002 рік. Оповідання написане на підставі розповіді батька Василя Івановича Марчія .
На перехрестку
(Присвячую се оповідання моїм рідним і односельчанам, життя яких стліло у боротьбі за волю і незалежність рідного краю. Се вам – покінчившим життя самовбивством, аби не здатись ворогові.Се вам – впізнавшим в трупові свого сина і вселюдно відказавшимся від його останків заради збереження життя живим. Се вам – пропавшим в ріках, на переправах, в лісах, тюрмах, виснажливих роботах, ГУЛАГах, під нічною кулеметною чергою чи гусеницями ворожих танків випадково чи насильницьки і всім, кого не обминуло горе війни.
Але в коловороті часу загубились імена, не писались списки, змовчувались героїчні вчинки, перекручувалась правда).
Дні тривожного воєнного часу збігали швидко і в постійній психологічній напруженості. Новини з фронтів не радували, а лише ставили населення краю в нові умови виживання чи смерті. Лінія фронту пересувалась то в один, то в інший бік, позбавляючи людей стабільності і вибору. Хто намагався пристосуватись до умов часу, а хто настирливо воював. Воював з ворогом і з самим собою, тому не кожен був готовий стояти на вибраній дорозі до кінця.
Сім’я січового стрільця Івана та Федори не була винятком. Двоє старших синів стали членами Української Повстанської Армії (УПА) і воювали на фронті, а менший, неповнолітній син вже тривалий час змушений був переховуватися в родинній криївці. Наслідком чергової допомоги повстанцям у переправі до сусіднього села Угринь стало затримання його радянськими солдатами. Після тривалих допитів та побоїв юнака відпустили під вимогою співпраці з москалями проти повстанців. Однак Василь і на гадці не мав допомогати червоній армії, адже се значило воювати проти братів і своєї родини, тому мусів переховуватись.
Викопана глибока криївка біля стайні мала добре замаскований вхід під жолубом зсередини стайні. Вдень юнак сидів у криївці, а вечорами вилазив звідтіля і, при потребі, допомогав батькам або повстанцям, ходив в ліс чи в сусідні села з різними дорученнями від повстанців. Кожна ніч приносила в село невтішні новини з фронтів та інформацію про неймовірні випадки героїзму, проявленого повстанцями і односельчанами на території села чи фронту. Фактично кожна родина села була втягнута війною з ворогом у національний рух супротиву на два фронти. З кожної оселі хтось був на фронті і фронтом ставала кожна п’ядь землі довкола життя західноукраїнця.У стайні стихло. Корова і теличка лягли.
– Значить, стемніло, – подумав Василь і, відчинивши дверцята прихованого входу, виліз з криївки. Небо обіцяло бути хмарним, мороз тріскучим, а ніч сніжною. Оглянувшись довкола і переконавшись у безпечності тиші, юнак пішов у хату. У вікнах не світилося. Він натиснув на клямку і обережно відчинив вхідні двері, потім другі. Біля стола, обхопивши голову руками, сидів батько. На прихід в оселю сина він ніяк не відреагував. Серце в юнака забилось частіше і він рішуче підступив до столу. Обіпершись двома руками об стіл і нахилившись до нерухомої постаті, зрозумів, що батько живий.
– Добрий вечір, тату, – спокійно, але насторожено привітався Василь.
– Добрий, добрий, сину.
– Що трапилось тату? Де мама?
– Сідай, сину, – і присуваючись на лавці ближче до сина, продовжив: – Маму я відправив до тітки Анни, бо їй важко контролювати свої емоції. Хай пару днів побуде там, з сестрою. Нам повідомили, що Сашко загинув у бою з німцями на Дністрі. Могилою йому стали стрімкі води ріки.
– А як Андрій?
– Не знаю. Поки що на фронті і поки що живий. Часи стали тривожні, тому ми мусимо подбати про розширення криївки. Се, сину, треба робити так, щоб ніхто нічого не помітив. Землю витягуватимемо наверх над світанком і зсипатимемо у яму, де картопля зимує.
– Гаразд. Коли почнемо?
– Нині же. Але перед сим ти поїж. Там мати лишила тобі щось у духовці. З хати виходитимемо по одному. Тому я піду зараз, а ти прийдеш згодом. Причини за собою двері, але на замок не закривай. Перед виходом добре приглянься довкола і приходь зразу у стайню. Інструменти я приготовив ще за дня. Аби не спричиняти лишнього шуму, землю витягатимемо мішками.
Кілька ночей незвичної, але потрібної праці забрало розширення криївки, у якій зручно могло переховуватись шестеро чоловік. Василь носив землю, а батько наповняв нею мішки і подавав нагору. Незручностей руху завдавало Івану (колишньому січовому стрільцю легіону УСС у складі австрійської армійської групи архикнязя Вільгельма Габсбурга Василя Вишиваного) поранення в ногу, отримане в одному з боїв на Великій Україні з більшовиками. Суровий стрілецький вишкіл батька мав великий вплив на формування патріотичного світогляду його синів.
Передчуття Івана не підвели. Невдовзі повернувсь додому Андрій, тому що залишкам розбитого підрозділу було дано наказ: „Розійтись.” Та повернувсь не один. З ним сусідський юнак, друг дитинства Павло. У криївці оселилось троє жителів. Через кілька тижнів дійшли чутки, що в село приїхав гарнізон солдат для облав і пошуків повстанців. Почувши сю тривожну інформацію, Іван вирішив, що родині треба переховуватись не разом. Тому, спустившись до дітей в криївку, повідомив:
– Ми з мамою, підемо у криївку до тітки Анни, а ви залишитесь тут і не виходьте, поки я не прийду по вас.
Передавши хлопцям продукти і воду, він добре прикрив вхід, наложив повний жолоб сухої кукурудзянки скотині і залишив дім.
Солдати радянського гарнізону з’явились на подвір’ї на другий день. Зайшовши і обшукавши оселю, вони забрали все, що могло мати бодай яку-небудь ціну. А потім, метр за метром, довгими металевими шпицями проколювали кожен клапоть землі та предметів, що могли служити приміщенням криївки.
До криївки доносились звуки і голоси солдат. Тривога наростала, тому Андрій звернувсь до присутніх:
– Хлопці, на випадок, як нас знайдуть, ми поступимо так, – і поклавши в куток почищену зброю, спокійно продовжив: – Ти, Василю, найменший син і мусиш спробувати за всяку ціну вижити, заради батьків. А ти, Павле, застріль мене, а далі вирішуй, як тобі каже твоє сумління. Я живий їм не хочу даватися в руки.
– І я не хочу, – відповів Павло. Перед його очима миттю пробігло їхнє дитинство, юність, їхня дружба і відданість, їхні бойові тривоги і незбуті мрії. – Не зможу тебе застрелити. Ти друг мого дитинства, я заслабкий, аби се зробити. Ти, Андрію, застрели спочатку мене, а потім себе.
– Ні, ні, себе я можу, але тебе не зможу, – запротестував Андрій. – Ти мені надто дорогий.
– Дивіться, дивіться, – перебив їх Василь, показуючи пальцем на стелю криївки, на якій раз у раз появлялись кінці металевих шпиць. – Нас найшли.
– Гаразд, – відповів Андрій і, беручи в руки зброю, сказав:
– Василю, швидко вилазь у стайню, бери в руки жгребло і чеши корову. Щось питатимуть, ти нічого не знаєш. Ти ще неповнолітній, то, може, се і послужить спасом. Все заперечуй. – І, притуливши зброю до грудей, продовжив: – Відійди,Павле.
– Не можу, – і, тримаючи за руки друга, почав просити: – Гріх накладати руки на себе. Раз ми не можемо застрелити один одного і Богу угодно, аби вони нас знайшли, то хай все буде по Божій волі. Раз скажуть здаватись, здамось, а раз згинемо від їх рук – то без гріха. Разом росли, разом ішли в УПА, разом і помремо.
І Андрій опустив зброю.
– Може, ти прав, друже. Я маю для них певну вагу, то мене не пошкодують, а ти, може, дасть Бог, виживеш.
Друзі обнялись і попрощались.
– Виходь, Василю, – настояв Андрій.
– Я буду з вами, я нікуди не піду.
– Не маєш права, – вхопивши за плече брата, промовив Андрій. – Подумай про батьків. Ти останній, хто зможе подати їм на старість горнятко води. Що б тобі не судилось перенести – маєш вижити. Швидко наверх!
Василь вискочив з криївки в стайню і, вхопивши в руки жгребло, почав ним чесати корову.
– Что ти здесь делаєш, сукін сину? – прокричав солдат, вбігаючи в стайню.
– Чешу корову.
– Сюда, ідітє сюда, – кликав на поміч солдат, тримаючи в руках довгу металеву шпицю і, намацавши нею вхід під жолобом, закричав:
– Вилазь, а то сьчас гранату брошу!
– Какую гранату?- підправив його помічник ззаду. – Он нам жівой нужен. Єсли не вийдете – растреляєм брата.
– Сколько іх там? – ударивши в груди Василя запитав солдат.
– Двоє.
І до того, як йому пов’язали руки, він встиг лише перехреститись. Через кілька хвилин до нього приєднались Павло і Андрій. Радянські солдати відв’язали худібку і вигнали зі стайні, облили бензином хату та стайню і підпалили.
У сусіднім домі влаштували допити. Допитували по одному. Били ременями, палицями, гумовими прутками, притискали пальці дверима до одвірка. При знетомленні допитуваного відливали водою, викручували руки і постійно погрожували смертю, але нічого ні від кого не вивідали.
Наступного дня Андрієві наказали роздягнутись до сорочки і калісонів, відібрали взуття. Повішали на шию таблицю з надписом „Бандерівець”. Біля нього прив’язали Василя і Павла. Попереду їхала фіра з радянськими солдатами, за нею ішли Андрій з хлопцями, а ще за ними – знову москалі. Так їх гонили пішки на показ через сусідні села до Чорткова.
На вулиці стояв мороз і глибокий сніг. Вже через кілька годин Андрій втратив відчуття кінцівок. Побите, скривавлене тіло природно боролося з гарячкою і морозом. Важко було навіть зрозуміти, що більше дошкуляє життєвості організму та від чого біль. І тіло, і душа протестували. Тіла він вже не відчував, а біль душевний заслоняв всі докупи взяті болячки. Його вели невідомо куди, а в селі залишилась його дружина і маленька донька, які навіть не знали, що сталося, бо переховувались у родини дружини. Можливо, він вже ніколи їх не побачить. І що їх чекає на сій землі в умовах нового окупаційного режиму?
По селах, при дорозі, вони поминали жителів тих місцевостей, котрі лише мовчазно і насторожено проводжали полонених, мабуть, не з власної волі спостерігаючи се жорстоке дійство комуністично-окупаційного насильства.
Певний час юнаки йшли мовчки. Та при переході з одного села в інше, в полі, Андрій стиснув руку брату.
– Васильку, – промовив він тихо, – відступись від мене. Я буду тікати. Не можу всього сего винести. При втечі мене вб’ють і настане всьому кінець. Прошу тебе, відійди.
– Ні, – слізно видавив з себе Василь. – Я не хочу цього. Потерпи ще трохи. Збери всі свої сили. Заради жінки і дитини потерпи. Ти їм потрібен.
– Ти сказав їм, що я одружений?
– Ні, я нічого не сказав, ні Павло. Будь спокійний, вони нічого за се не знають. Хіба хтось з односельчан, близьких до її родини, продасть її.
Після тривалого жорстоко-показового походу кам’яні мури Чортківської тюрми здавались їм затишком Божої благодаті хоча би тому, що не боялись морозу.
В тюрмі юнаків розділили. Андрія посадили в одиночну камеру, яка стала страшним сном його життя на два довгі місяці, сповнені частих допитів, нелюдських тортур і страхітливих криків в’язнів.
В’язнів розділили ще тоді, коли вони переступили поріг тюрми. Один про другого вони нічого не знали. Матері майже щодень ходили до воріт того проклятого місця в надії бодай щось довідатись про долю синів. Федорі вдалось довідатись про Василя, а про Андрія не було ніякої чутки. Часом підкупом тюремної сторожі їй вдавалось навіть щось передати юнакові, але в більшості ті передачі не доходили до в’язня або доходили частково. Та навіть та маленька часточка передачі вселяла в’язню надію і віру у шанс вищості життя над смертю. Тому в’язні чекали їх як вияву вістки Всевишнього.
23 червня 1945 року Андрієві повідомили, що вироком військового трибуналу військ НКВД від сего числа, по ст.54-І „а”, 54-ІІ КК УРСР він засуджений на 16 років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Через кілька днів після оголошення вироку полонених загнали в товарні вагони. Важко сказати, скільки чоловік поміщалось в такому вагоні. Його пасажири могли тільки стояти. Сісти або лягти не було місця. Кожен з них був мордований прислужниками НКВД, а значить, мав важкі побої, травми, часто гниючі, незаживаючі рани. На окремих великих станціях два рази на добу їм роздавали похльобку, яка здатна була підтримати людині лише існування. Чим далі віддалявся поїзд в глибину Росії, тим більше місця прибавлялось у вагоні, бо на кожній станції з нього викидали трупів. Станція призначення сеї мордовні на колесах була Норильськ, а місцем відбування покарання – цементний завод.
Василя помістили в камеру для неповнолітніх. То було велике кам’яне приміщення з високими стінами і невеличким вікном з гратами високо вгорі. Тут зібрали з району близько сто шістдесяти неповнолітніх юнаків. Лягти у камері не було де. Якщо хтось не міг стояти, то лягали по кілька на купу, щоб дати ногам трохи відпочити. У кутку стояв великий бачок – параша. Так називали в’язні металевий бачок, наповнений частково водою, у який, при потребі, в’язні ходили оправлятись і якого, по команді наглядача, щоденно спорожняли і мили самі. У дверях було невеличке вікно, через яке подавали в’язням їжу. Раціон юних в’язнів складався з двохста грамів хліба, ста грамів тюльки і кружки окропу на добу. А у літній час замість окропу давали тирбанку – варево, в якому плавали бур’яни, черв’яки, часом якісь овочі. Ся жалюгідна їжа та антисанітарні умови тюрми робили з людьми неймовірне. В’язні мусіли бути до пояса роздягнені, їм дозволялось мати лише штани без ремінця. Через пару тижнів такого життя юнаки мінялись фізично і духовно. Їхня шкіра страждала від покусів вош, головним пристановищем життя яких ставало волосся і рештки одягу. Слабодухі готові були на все, аби лише вирватись з того живого пекла. Час від часу юнаків брали на роботи по вбиранню території тюрми і знову заганяли в камеру. Кому з в’язнів виповнялось вісімнадцять років, відправляли на фронт, а решту по два-три рази в тиждень вишиковували на подвір’ї і пропонували іти добровольцями на фронт, в червону армію. Хто не міг витримати тих умов і морального тиску, згоджувались в рішенні, що краще вмерти, аніж так мучитись. Дехто згоджувався іти на фронт, плануючи можливості втечі по дорозі на фронт. У кожнім випадку були удалі можливості і фатальні випадки, пов’язані із складними умовами війни і індивідуальними фізичними можливостями юнаків.
– Що робити? – не раз перебирав в голові ідеї Василь. Погодитись на відправку в червону армію – то значить воювати проти своїх, зрадити. Спробувати втечу по дорозі? – але нога, хвора нога, в дитинстві розрубана в лісі гомілка, яка не дасть йому далеко і вправно бігти. У серпні виповниться вісімнадцять років, а що там – там куди пошлють, все залежатиме від обставин. Де Андрій? Чи вижив? Як батьки? У кого живуть? Адже все спалено.Тисячі запитань і ніяких відповідей все більше й більше тривожили душу юнака. Аж ось передача від мами. Сей маленький згорточок з дому дав йому надію і віру, що варто боротись, що не все втрачено. Живі батьки і він дав слово брату вижити.
Через кілька днів в’язнів повезли на заміс ногами глини для сирівки до Ягільниці. Для хворої Василевої ноги ся робота була важкою і небезпечною з огляду антисептики. Але хто він такий – в’язень, бандерівець, непотріб для влади, яка по трупах лізе до висот і воснесла класову ненависть на найвищий рівень всіх людських чеснот, зреклась Бога і національної моралі життя. Хіба людина, прислуговуюча такій владі, здатна мати в серці відчуття патріотичної приналежності до роду, землі, нації, побратимства, людськості? Ні. Але ми, українці, маємо вижити. Вижити в сій м’ясорубці „старшого брата”, аби з часом знову підняти меч правди і волі на своїй землі, бо хто за нас постоїть, як не ми – члени нації, яким життя і силу дає ся предковічна земля України. Сашка вже немає, що з Андрієм – не відомо.
– Я останній, – завершував свої думи Василь. Не маю права здаватись. Я мушу, мушу…
І від внутрішнього розпачу й злості, переборюючи біль хворої, розчервонілої від покусів вош і антисептичних умов ноги, почав швидше і швидше місити глину, наповнену гострими остяками полови, перемішаної з подрібненою соломою. Через деякий час глина біля ніг почервоніла від крові. Затягнута недавня рана гомілки відкрилась і заявила про себе кровотечею і болем кістки.А на другий день все тіло юнака вкрилось густою невизначеною висипкою, підозрілою на серйозну інфекцію, піднялась температура тіла, настало запоморочення і нудота. При огляді його лікарем в’язниці було установлено діагноз – підозріння на тиф. Побоюючись поширення інфекції між в’язнями, юнака звільнили з в’язниці, викинувши на вулицю. Хворого і обезсиленого привезли його односельчани матері, підібравши недалеко від тюрми у напрямку до села.
Кілька місяців боролась за життя сина Федора. Надія не вмирала.Трави, ванни, молитви – все для життя останньої дитини. І до юнака повернулась енергія. Та се була лише перша перемога. У ті дні він ще не розумів, що головна війна за виживання попереду і тепер не з хворобою, а з системою комуністичного гноблення, яка, наче коршун, висітиме над його долею, кожним його кроком на шляху поступу вперед та власного самовдосконалення.
Про долю Павла брати довідались лише в п’ятдесяті роки. Отримавши подібний до Андрієвого вирок, він був вивезений на Далекий Схід Росії. У 1956 році Андрієві була зменшена міра покарання до десяти років позбавлення волі. До того часу внаслідок депортації втратив дружину і доньку, котрих не обминула доля депортації в інший напрямок Росії – Перм. У 1957 році Андрій повернувсь додому, та через кілька місяців за рішенням НКВД знову був депортований за межі України. І знову Сибір, і знову праця на хімічних заводах. Друге повернення на батьківщину прийшлось на шістдесяті роки. Та ненадовго, бо підірване здоров’я диктувало свій відлік часу.
– Василю, дай мені свою руку, – промовив він в останні хвилини життя. І, потиснуши її, продовжив: – Брате, якби я знову опинився на перехрестку доріг, який випав мені на долю, то, не дивлячись на все пережите, знову вибрав би ту саму дорогу, по якій пройшов. Знаю, мине час і прийде народна реабілітація. Та ніякий папірець не здатний реабілітувати долю або повернути час, життя. У кожній з людських душ є свій суддя – совість. Коли нею маніпулювати на якомусь щаблі свого життя, то вже ніяка сила Всесвіту не знайде причини для реабілітації. Я ні про що не шкодую.
У жорстокі воєнні і повоєнні тривоги час змінював людей під впливом тих чи інших обставин життя. Ламались традиції, розпадались чи віддалялись родини, брат воював проти брата із-за поглядів, матеріальних благ, страху і нерозуміння, ізоляції і відчуження, невідомості і невизначеності сприйняття подій тих часів.
Федора утратила двох синів і чоловіка. Її родина, ті, котрі залишились живими, тримались осторонь. Все се важким ярмом лягло на її серце й душу.Тільки в молитвах жінка знаходила спокій і рівновагу внутрішньому світу, який неоднозначно знаходив відповіді на вічне і нескорене – чому?
Якось при розмові я спитала сивоволосу, часто співаючу і дорогу мені бабусю Федору:
– Чи не шкодуєте Ви про ті втрати, які заподіяла вам війна? Адже Ви мали змогу у 1933 році виїхати до брата в Канаду і тим самим випередити всі незгоди долі рідних.
– Чому не шкодую, шкодую, – спокійно відповіла бабуся. – Кожна матір шкодує за втраченою дитиною. Я ростила синів для життя, а не для смерті. Вони були молоді, вродливі, розумні, гарно виховані. Та доля і час розпорядились ними по-своєму. Які б не були жорстокі режими влади, я впевнена, що рано чи пізно правда заговорить про себе. І я щаслива тим, що ні тут, на сій землі, ні там, – показуючи мені на небо куди я скоро відійду, мені не буде соромно ні за себе, ні за моїх синів.
Роксолана Клин
2005, написано на підставі розповідей членів нашої родини.
Довідка про автора. Марія Кравець (дівоче Марчій)
Народилася 1955 року у с.Росохач Чортківського району в християнській і патріотичній родині. Закінчила Тернопіль-ський фінансово-економічний інститут. зараз проживає і працює в США. Вона літе-ратор. У вільний від роботи час пише і є автором поетичного збірника “Два вектори”, який видала 2005 року у Дні-пропетровському видавництві “Пороги” під псевдонімом Роксолана Клин.