“Уже з побіжного знайомства із поезією Галини Яструбецької я зауважила: як це схоже на Галину Іванівну, мою колегу з кафедри української літератури, яку я знаю кілька десятиліть, але знаю лише здалеку. От вона саме така – витончена (і метафорично, і буквально), вишукана, дещо надмірна, а тому іноді – штучна, наче грає роль Незнайомки, притягальна і дистанційована водночас, стримана, інтелектуальна, але часом, несподівано, рвучка, вибухово емоційна…”
Монодрама Галини Яструбецької
Яструбецька Г. І. 1 = 3 : поезія / Г. І. Яструбецька. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2015. – 256 с.
«Головний персонаж цієї поетичної монодрами – слововірш», – написано в анотації до нової збірки поезій Галини Яструбецької. Спершу це здається простим поетизмом, цілком виправданим в анотації до збірки поезій. Але згодом мусиш визнати – це далеко не декларативне твердження. Справді монодрама, справді Слововірш – герой… У цьому поєднанні двох жанрових визначень (обидва слова – новотвори, якщо врахувати семантику контексту) – своєрідний ключ до поетики збірки і поетики стилю Галини Яструбецької, стрімке входження якої у коло поетів було успішним саме завдяки яскравому стилю. Точніше сказати – завдяки голосу, який з першої ж книги («Memorioglifika (Різьблення на пам’яті)», 2009) зазвучав так певно і по-своєму, що не міг не привернути уваги справжніх шанувальників поезії.
Неповторний голос поета – це те, що добре чути тренованому на поезії вуху, водночас це те, що важко розбити на компоненти і виставити комусь як низку незаперечних доказів. І все ж оригінальність поетичного голосу потребує доказу у першу чергу. Або він є, і тоді перед нами справжній поет, або його нема, і тоді перед нами якщо не імітатор, то вправний віршувальник. У поетичному голосі зливається яскрава віршова форма і найглибший зміст поетичної індивідуальності. Це головне надбання на драматичному шляху пошуків неповторного Слова.
Уже з побіжного знайомства із поезією Галини Яструбецької я зауважила: як це схоже на Галину Іванівну, мою колегу з кафедри української літератури, яку я знаю кілька десятиліть, але знаю лише здалеку. От вона саме така – витончена (і метафорично, і буквально), вишукана, дещо надмірна, а тому іноді – штучна, наче грає роль Незнайомки, притягальна і дистанційована водночас, стримана, інтелектуальна, але часом, несподівано, рвучка, вибухово емоційна. Хоча поезії з’явились із деяким біографічним запізненням (поезія, традиційно, належить юним) і лавинно (збірка за збіркою), вони не надто здивували: ніби чогось такого очікувалось, ніби Галина Іванівна всім своїм таким примітним у натовпі образом обіцяла – це ще не вся я, може, колись я вам дещо відкрию, якщо захочу (або якщо зважусь). Надто вона схожа була все життя на поетку, аби нею не стати. Мабуть, є поети за способом буття. Їм і не обов’язково писати вірші, вони просто собі живуть і вже є поетами від Бога. Але просто жити завжди замало, тим паче якщо життя глибоко занурює у вир чи гущавину повсякденності, рано чи пізно Слово починає мучити і проситися назовні, у світ. Притримане поетичне слово – це як приношена шкіра душі, яку мусово здирати, бо душі завузько й затісно.
Монодрама збірки «1 = 3» (вишукана версія відомого парадоксу «два плюс два дорівнює п’ять», натякає на божественну триєдність і багатовимірність одного, тобто індивіда) – це ліричний сюжет взаємин ліричної героїні зі світом. Є один вірш баладного типу, названий «Новела» (можна було б новелу розтягнути й до роману, адже йдеться про родовід, про колоритних поліських дідів і бабусь, пращурів ліричної героїні), є чимало згадок про виставу і гру («Хтось / виставу за мене / і ставить / і грає»), вони є підказками для сприйняття інородових вкраплень у лірику, яка на перший погляд видається лірикою на сто відсотків. Але в цілій збірці вочевидь простежується і драматичне, й епічне начало, що надає збірці ознак цілого. Загалом перед нами вочевидь книга віршів, написана і змакетована як завершений фрагмент життя з усіма його, щоправда, дуже ліризованими, а все ж перипетіями.
Лірична героїня, найперше, – людина природного світу. Її тонке відчуття природи дивує, а часом вражає несподіваними відкриттями. Ось, для прикладу, вірш «Сотворення осіннього світу»:
Спочатку
пожовкла гілка.
На липі.
Одна.
а
земля вся
була зелена.
Ночі літні
ще берегли дух липовий.
а
над квітами днів
рій бджолиний бринів.
І сказала осінь:
– Нехай буде світло!
і
золоті мітли почали обмітати липу.
Засвітилася та на цілу вічність.
і
побачила осінь, що добре воно,
та й відділила ясне від темного.
і
так воно сталося.
Я там була.
Мед-сяйво пила.
Воно протекло аж на світу дно.
і
в мені зосталося.
Біблійний тон вірша не імітований, він абсолютно органічний, бо йде від пережитого. Лірична героїня – не лише споглядальниця, а й учасниця величного дійства, оскільки мед-сяйво призначене саме для неї, адже вона захоплена дивовижним процесом Творіння і відчуває себе і плодом творіння, і творцем водночас. Це не просто лірична картина осені (хоча й вона також), це філософський вірш, опертий на глибоку традицію біблійно-поетичних рефлексій. Творення світу відбувається вічно, це грандіозна вистава, драматичне дійство (його три персонажі – Осінь, Липа, «Я»), неймовірно естетичне видовище, перетворення Липи зеленої на Липу золоту, на дерево світла, яке поїть мед-сяйвом (чудова метафора з прихованим на глибині липовим медом і жовтим липовим цвітом) ліричну героїню. Усе ніби те саме, мільйони разів оспіване, але таке свіже, яскраве, цілком авторське… Одна пожовтіла на дереві гілка на початку вірша – це вступний акорд до теми самотності, але так само, як гілка перестає бути одною, зливаючись із сяйвом інших гілок, лірична героїня стає учасницею ритуалу (недаремно введено зворот «Я там була. / Мед-сяйво пила», він посилює казковий елемент, який органічно виходить із біблійного мотиву, бо викликає асоціацію з раєм), ритуалу приєднання, коли людина відчуває себе необхідною й органічною часткою величного Творіння.
Інша, цілком протилежна риса ліричної героїні (відповідно – книги віршів) – акцентований інтелектуалізм. Це жінка культури, філософ і мислитель, не стихійний геній лірики, а мисткиня у стані напруженої рефлексії, озброєна знанням, але яка прагне знання ще глибшого, можливо, всевідання (прозріння щонайменше). У книзі дуже багато епіграфів із різноманітної лектури авторки (мабуть, переважно дисертаційної, тобто добірно наукової), які самі по собі є свідченням інтелектуального пошуку, але важливіше те, що кожен такий епіграф насправді драматизує збірку, перетворює її на напружений діалог з людством в особах його наймудріших представників. Вірш опісля цитати із праці класика філософії чи літератури – це вірш-переклад чиєїсь думки на власну мову, мову надто суб’єктивних проживань, аби боятись залежності. У героїні широке коло віртуальних співрозмовників, що, окрім усього іншого, свідчить також про їхню відсутність у реальності. Ліричне «я» часом змушене опосередковувати себе, ставати другою особою, аби отримати бодай якогось співрозмовника.
Отож мотив самотності зринає знов і знов: «тільки листок / ні звуку / ку-ку! / а / де / ти?»; «Бог є / та сьогодні ти / один на цілісінький світ»; «Самотою, наче осінь видзвоном синиць, / оточена», «У мене враження – / я заражена / одинокістю. / Вірус стійкий. / Вакцини ще не знайдено. / я – з якихось інших галактик / зайда». Самотність штовхає на шлях, на роздоріжжя, на край поля чи лісу, на пошуки відгуку. І світ озивається, звучить мелодією краси і гармонії, пускає до себе, дозволяє насолоджуватись буттям, збувати надто людські почування, перетворюватись на птаха, звіра, рослину («побути травою»,. «Вовчицю смертельно поранили – / і я померла під ранок», «а я / може / дерево? / намацую / свій корінь і крону / віршами», «я – / самітниця-липа», «Я – всього лише перлівниця», «я – / на камені світу тріщина. / Чую. / Бачу. / Мовчу»), вертатись і відновлювати втрачене від початків. І тоді самотність набуває цілком іншого забарвлення: «У мене дивовижний привілей – / стосяюча самотність» .
Самотність загострена і трагічно забарвлена поміж людей. Але, окрім світу природи, є ще сновидний світ, таке ж чудодійне місце сховку, дивовижних перетворень, зустрічей і спілкувань. Там можна покласти голову на плече Стуса і слухати разом із ним тишу… Сни ліричної героїні вочевидь інвазійні й терапевтичні: «я / все глибше / забредаю у сни / виснуть грона / сноцвіть / а на дні – / валуни ночей / до блиску думки / відполіровані / набираю повні легені / слів / і – / на глибину / кольорового / віршосну». Саме сни не дають впасти у відчай, вони – як заспокійлива рука у відповідь на збентежений запит.
Незважаючи на вміння героїні відновлювати рівновагу, монодрама просякнута трагічними мотивами, надривними нотами, збоями і зіткненнями. Світ людський – апокаліптичний, кривавий і вогненний, сповнений темряви, зради й несамодостатності. «Змова людства – / Подобі й Образу суперечити».
і витекла та й потекла молитва
і бритва часу не стинає
ані добра
ні зла
одні лиш вени здатна ще відкрити
і рине кров сторіками
і просторікують невтомні горобці
гробці пливуть крізь вікна горизонту
архонти туманіють
скосила тишу – в’яже у снопи
бездонна порожнеча
дрижить у росах слід стопи
Предтечі
Ритм безсполучникового приєднання-нанизування словосполучень – як нерівні поштовхи серцебиття, збої, проблиски смертного передчуття, апокаліптичне видіння і разом власне перед-умирання. Бритва часу і сторіки крові – апокаліпсис, виражений цілком інакше, якось м’якше, по-жіночому, з несміливим сподіванням на всемилість Творця. Неримований верлібр сповнений численних повторів, внутрішніх рим (сторіками / просторікують, горобці / гробці, горизонту / архонти), асонансів (і/и, о/и), алітерацій (р і шиплячі), вивершується дивовижною суголосною парою порожнеча / Предтечі, яка виставляє різкий акцент на бінарності, що розриває добре збитий текст зсередини. Яскраві метафори спалахують одна за одною, складаючи панорамну картину завершення віків, трагічну і щемливо-поетичну водночас. У цьому вірші усі слова приросли до своїх місць. Це та неповторна форма, яка здатна умістити неповторне переживання. Глибоко, щиро, яскраво, талановито. Таких (по майстерності виконання і змістовності наповнення) віршів у збірці більшість. Вірш постає як справжній рятівник світу.
Між приреченим на завершення світом і героїнею точиться невпинна боротьба за «слово золоте і срібне», за «вірш тисячлітній». Вірш (як і слово) персоніфікований тою мірою, якою необхідно, аби він став дійовою особою, зовнішньою по відношенню до ліричної героїні. Але персоніфікація не перетинає меж і не стає утіленням у щось, відмінне від природи вірша. Втім, вірш (не поезія – слово жіночого роду) наголошується як сутність винятково чоловічого роду, він вочевидь акумулює чоловіче начало, позначає анімус ліричної героїні, водночас грає роль ідеального коханця, відсутнього у реальній драмі.
Вірш – єдина альтернатива недосконалому світові. Він потребує жертви, служіння, відданості. Вірш вимогливий і навіть нещадний. Але він у німбі світла, божественний, тому заявляє право на душу, надає сенсу життю.
недосконалість світу
доводить до розпачу
в очу вірша
стоїть
сльоза
людство гнеться
наче лоза
Розпач від недосконалості світу, такий знайомий поетам-експресіоністам, виражений максимально лаконічно, лише як вказівка на дискурс (від цього поетизм висловлювання тільки згущується), недосконалість світу уточнюється в останніх двох рядках словом «людство». Недосконалість лози, яка тільки й знає, що гнутись під волею сильного – і звинувачення, і прощення водночас. Мій розпач від недосконалості не позбавляє мене від обов’язку милосердя. Вірш виконує роль вищого Судії. Тут є алюзія всевидющого ока, від якого не сховати жодну людську провину, трагічної і цілющої сльози Богородиці, чиї лики мироточать або кривавляться у відповідь на людські вчинки. Проглядають численні тонкі підтексти, пов’язані з усталеними образами біблійного походження. Вірш вбирає в себе усі ролі, необхідні поетові в його діалозі зі світом і Богом, у тому числі ролі традиційно творчі і поетичні – музи, наприклад. Муза відсутня у поезіях збірки. Та воно й не дивно – жіночому не надихнутись жіночим, хіба що, як у Лесі Українки, музу посадити на трон і зробити вимогливою царицею, або, як у Марини Цвєтаєвої, назвати сестрою і подружкою. Однак для вищих творчих поривів і в одної, і в другої поетки є образи натхненників чоловічої статі, також міфічного походження (лицарі-вершники, скажімо). У Яструбецької це тільки вірш (Вірш…). Усі його ролі абсолютно органічні, увиразнені і доповнені андрогінним образом Слова.
Слово
зшиває
розірвану плахту історії.
Трипільці,
скіфи,
арії.
Звужені обрії –
чоловіцтва бич.
Відлуння йде зусібіч.
Скрикують свічі.
Півні чорніють на зламі ночі.
Вірш, як смерть,
поетові дивиться в очі.
Слово і вірш існують у світі як знаки його божественного походження, тому можуть грати ролі всевладних творців, муз і натхненників. Вони також виношуються усередині, виростають, як перли («я – перлівниця»), тоді грають ролі народжених творінь, дітей тощо, не менш архетипних для поезії. У будь-якому разі роль поета – бути вдячним реципієнтом, спроможним чути і бачити, відкривати двері, торувати шляхи, бути охоронцем Слова, відповідальним за гріхи світу. Слово і вірш – дороговкази, вища суть, духовна реальність; знайдене Слово, народжений вірш – перемога і винагорода на шляху.
Ритмомелодика збірки (переважає урегульований, часом римований акцентовик) є точним контуром внутрішньої драми, драми падінь і сходжень, занурень і ширянь, звучань і мовчань. Ритми імпульсивні, нерівні, влягаються у гармонію лише невеликими порціями (домінує максимально коротка форма, подовжена до звичної розбивкою на однослівні рядки). Довший вірш будується (висить) на численних паузах, деякі з них особливо незвичайні й місткі – це міжрядкові паузи, які оточують рядок із одного звуку/сполучника («і» або «а», але переважно «і»): «Він / і / я. / і / сосни». Цей прийом створює ритм-затинання («обірваний вірша голос»), ритм стисненого від хвилювання горла, мелодію захлинання словом, яке заливає горло. Тому крик відсутній. Втім, найтрагічніший крик – це хрипіння скривленого чи зламаного горла. Метафора надмірної емоції. Притлумлена роздумом, рефлексією, вона все ж барвить у контрастні кольори загальну картину, кривавить і темнить зображення, розбиває на світло і темряву. Важливу роль у ритмомелодиці грають розділові знаки (переважно – відсутні, але, як і будь-який осмислений пропуск, це мінус-прийом), синтаксис, позбавлений меж речення, довжина рядка, цілого або ж розірваного по смислу, багато інших фігур, вартих окремої розмови. Палітра поетичних засобів багата й різнобарвна.
Перед нами ще один, абсолютно унікальний, а все ж здалеку (з голосу) впізнаваний приклад експресіоністського стилю. Як для авторки монографії і докторської дисертації про експресіонізм, це твердження можна було б розцінювати як закид щодо залежності від об’єкта дослідження: спочатку, мовляв, вивчила експресіоністів, а потім почала писати так само, як вони. Але Галина Яструбецька, я певна, розцінить цю тезу з утіхою, бо для неї приєднатись до когорти улюблених авторів через подібно виражене слово – це сповнене призначення. Завдяки вивченню творчості експресіоністів поетка змогла натрапити на своє справжнє і неповторне Слово, зустріти свій Вірш, подивитися йому в очі і витримати погляд. Ритуал приєднання відбувся. Вона – посвячена. Інше – неістотне.