Пишу вам, бо ні з ким гаразд і поговорити. Та й боюсь я всіляких розмов. Знаєте, як у селі? Одне слово скаже, друге щось доточить, третє все переінакшить… Хоча горе моє таке, що його не сховаєш, воно на виду, то всі його бачать та розпитують, чого воно так, а я кажу: “Та тепер усі молоді хочуть по-своєму жити. У них все по-іншому як у нас, старих…”.
А декому відказую, а що, мовляв, поганого в тому, що нарізно з сином та невісткою будемо? Більше родичатимемося”. А в самої душа пече. Давно вона так не боліла в мене. Відтоді, мабуть, як залишив мене чоловік. Їздив, їздив у Карелію ліс рубати для колгоспу й для нашої нової хати, та так і зостався там. Бо якось приїхав і зізнався мені по-доброму: “В мене двоє малих дітей, Маріє”. То я його відпустила з миром: сама ж мала одного сина. Було йому тоді два роки. Чоловік мені ще довго писав: коли-не-коли та й обізветься. І все питав: “Як ти, Маню, живеш?”. А в кінці неодмінне: “Привіт, Андрію”. Андрій – це наш син.
Нічого з ним поганого не трапилося. Виростила я його сама, одна. Заміж більше не виходила, хоч чоловіки траплялися непогані І собою й розумом не обділені. Однак я вирішила: житиму для своєї дитини. Так і зробила. Школу син закінчив успішно. Технікум – теж. Диплом механіка має. І армію відслужив, мені три подяки вище командування прислало.
А як син вчився і як в армії служив – писав мені часто. Один його лист, пам’ятаю, так і починався: “Вчора ви мені наснилися, мамо. І так мені було добре весь день! Ніби побував удома, побачив вас і ви мені сказали: “Не барися після роботи. Бо я не вечерятиму без тебе”.
Всі жінки в селі заздрили мені: “Бог тебе, Маріє, не обминув, золоту дитину маєш”. Я й сама це розуміла, та потроху, помаленьку все прикуповувала на нову хату. Будувалися ми, правда, довго, без трьох місяців сім літ. Однак таки дім маємо гарний, затишний і садок біля нього, й колодязь, а в хаті – воду й газ. Одно слово, все в нас не гірше, як у людей. Бо я ж доярка, день при дні на роботі. Та ще й буряків щороку обробляю кілька соток, а то й більше. Ну й син такий, що байдики не б’є, все вміє зробити по господарству і до всього – не лінується.
Я його до роботи з малих літ привчала, бо важко було мені самій скрізь управлятися. Проте думала: нічого, в старості відпочину. А воно вийшло, що сльози тепер ковтаю щодня й кінця їм не видно: син мій одружився. Жінку привіз із Франківська: там служив. Худеньке таке, бліде дівчатко. В дитячому садку була нянею після школи. Привіз її син у черевиках на босу ногу (було те восени) й піджаку, який вона в когось позичила, бо скоро відіслала його в Франківськ. За рік ми її одягли й узули. І весілля справили, й золоті кульчики я їй купила. I дві кращі кімнати віддала молодим, а сама в кухні зосталася, до неї ми прибудували згодом маленьку спальню. І відпочивати до моря мій син із невісткою їздили, а я й на роботі вправлялась, і вдома. Проте мої молодята, бачу, не дуже задоволені всім. Сваритись не сваряться, а все мовчать, мовчать… На роботу йдуть – мовчать, повертаються – мовчать. А мені це гірше смерті. Кажу їм, а вони:
– А про що з вами балакати? Все одно не зрозумієте нічого. Це -невістка. А син тільки дивиться… Наче не мій. Наче все забув…
– Андрійчику…
– Тільки без істерик, мамо.
Терпіла я, терпіла та й поїхала до сестри в Борщівський район. Побула в неї днів зо три, повертаюся – не впізнаю свого подвір’я – купи цегли скрізь, розчин у ночвах, через двір – дріт на кілочках натягнутий, двері, ті, що в кухню ведуть, – закладені, а з другої сторони хати – пробиті й старою ковдрою завішені. Господи, що це?
– Ми вирішили відділитися. Хочемо самі… Це – син.
А невістка:
– Я ґаздинею буду на своїй половині.
– Нащо ви так… Я могла б і в літню кухню перебратися. Там піч є, старий диван…
Боже, як зрадів син!
– Ми думали… Та спочатку вирішили так… А як дитя народиться, тоді..
Хто відбирає розум і душу в дітей? Чого вони стають такими жорстокими? Мій син був колись добрим хлопчиком. Розумів слово, допомагав мені в усьому А тепер відгороджується од матері колючим дротом і попереджає: “Ходити будеш вулицею…”. І навіть половину паркану пофарбував, а половину – ні.
Прізвище й адреси своєї не пишу… бо соромно…
як страшно! хай Бог милує усіх нас від таких вчинків рідних дітей..
Хотілося би ще почитати версію сина з його жінкою. Діти не стають жорстокими просто так і сама фраза “Все одно не зрозумієте нічого” теж насторожує. Проте, як писалось у відомій книзі “Пролітаючи над гніздом зозулі”: “Я хоча б спробував…”. Син міг би спробувати і не робити з себе тряпку в очах матері (які б проблеми та конфлікти не ховалися в причинах).
Як порада – все ж таки піти на розмову і пояснити, що вона необхідна не через примхи, а через те, що ми все ж таки люди і розуміння – наша особливість.