Вишня була закохана в сонце… Я кохав її, а вона виходила заміж за іншого. У весільному вбранні вона була настільки прекрасною, що я не відчував нічого, окрім невимовного захвату.

Всі наречені чарівні – в розкішних сукнях, з ідеальним макіяжем і зачіскою, і кожна щаслива та усміхнена. Її обранець був молодим, красивим, обдарованим, перспективним. Вона дуже довго чекала його і цього дня. А я чекав її…
Вона жила по сусідству і я щодня мав можливість милуватись нею: як вона виходить з будинку; як грається з сусідською дітворою; як замріяно спостерігає за хмарами; як повертається додому. Я завжди міг сказати щось більше, аніж звичайне: “Доброго дня!”. Але при її вигляді у мене завжди перехоплювало подих і навіть буденне привітання давалося важко. Та й відверто кажучи, я навіть ніколи не міг уявити, що вона зверне на мене, увагу, адже я на героя не тягнув і запропонувати їй нічого особливого не мав змоги. А вона….
Вона була схожа на принцесу з казки – ніжна, лагідна, романтична, дивовижно-прекрасна, і наївна, мов маленька дівчинка. І от моя маленька дівчинка стала дружиною хорошого, але самозакоханого, чоловіка. Він був для неї щось на зразок сонця. Вона ж сонцем була для мене. Та на відміну від мене, вона до свого світила дотягнулася. А мені залишилось лише радіти її щастю.
Я намагався рідше дивитись у вікно, тому що моя маленька дівчинка виходила з дому і поверталася вже не сама. Він ішов стрімким кроком, втупивши погляд вперед. Вона ж не зводила з нього обожнюваного погляду і з усіх сил намагалася не відставати. Інколи вони, виходячи разом, йшли поодинці. Вона спочатку ще поспішала, щоб триматись з ним поруч, а потім, мабуть стомившись, йшла своїм звичайним кроком. Згодом все частіше і частіше я бачив її одну. І тоді, коли я майже вже наважився щось поміняти, моя маленька дівчинка, разом зі своїм чоловіком, зібрала речі і поїхала шукати втрачене щастя.
…Через декілька років моя маленька дівчинка повернулась. Сама. Спочатку я навіть не впізнав її. Довге лляне волосся було безжалісно вкорочене і перефарбоване, тендітні пальці стискували сигарету, а в очах втома й сум. Вона більше не гралась з дітворою і дивилася лише собі під ноги…
Інколи, зимою, коли соняшникове бадилля покоїться під глибоким  шаром снігу, а рослини квітнуть тільки у кімнатах за товстими  шибами вікон, сонце нарешті помічає вишню. І тоді червоношкіра  красуня, не зважаючи на сніг і мороз, знову одягає білосніжне  вбрання. Старші люди кажуть, що це погана ознака. Я їм вірю.

Світлана БОГУЦЬКА

One Response

Leave a Reply

Your email address will not be published.