Німкеня Кріста, якій тепер 74 роки, сьогодні вже не боїться розповідати пресі, що їй було 11 років, в травні 1945 року, коли в її рідне пруське містечко прийшла Радянська армія. Тоді, була жорстоко зґвалтована та покалічена і вона, і її мати.
«Я повинна сказати, що зґвалтування жінок було правилом. І дівчатка не були винятком: як тоді говорили, беремо всіх — від 8 до 80 років». Саме так зустрічали пам’ятний день 9 травня мільйони жінок по всій Німеччині. День, який через 20 років любитель липових нагород і військових парадів Леонід Брєжнєв наказав зробити офіційним радянським святом, а всім радянським громадянам, хто пам’ятав жахіття війни, смерть близьких та рідних, було наказано радіти і святкувати.
Однак атмосфери Перемоги в тривожні травневі дні 1945 року німецькі, польські, австрійські, чеські та угорські жінки, а також їхні діти не відчували, не зважаючи на брехливі радянські плакати і ховаючись від озвірілих «визволителів». Масові згвалтування німецьких жінок озвірілими радянськими солдатами, які дорвалися до винних погребів та алкогольних колекцій німецьких маєтків, почалися відразу ж, як тільки в 1944 році Червона Армія увійшла в Східну Пруссію та Сілезію. Російський письменник, а в той час офіцер Олександр Солженіцин, лауреат Нобелівської премії, так описував ці події:
… «Маленька дочка на матраці
Мертва. Як багато їх перебувало на ньому
Взвод, а може і рота?»
Більшість радянських солдатів, значна частина яких були вихідцями з тюркомовних республік Середньої Азії, кавказцями чи росіянами сибіряками, вели себе стосовно європейців як чужинці, прикриваючи свою садистичну жорстокість та мародерство популярними серед солдатських мас ідеями справедливої помсти.
Щонайменше, 2 мільйони жінок стали жертвами масових зґвалтувань в травневі дні «Великої Перемоги». Про масштаби згвалтувань можна судити з того факту, що щорічно в період 1945-1948 років приблизно два мільйони жінок робили нелегальні аборти. Досить часто зґвалтованих німецьких жінок вбивали чи замучували до смерті нелюдськими катуваннями. Нерідко звірячі зґвалтування здійснювалося на очах чоловіка і членів сім’ї жінки, як відповідний спосіб приниження німецької нації. Німкені воєнного покоління і досі називають військовий меморіал солдатам Червоної Армії в Берліні «Могилою Невідомого Ґвалтівника».
Звісно, про це ніколи не говорила ні офіційна радянська, ні теперішня російська пропаганда, бажаючи подати п’яного та озвірілого росіянина з автоматом на вулицях Берліна в образі «визволителя». Та й не кожен радянський ветеран бажає згадувати як він чи його товариші по службі брали участь у таких брудних злочинах.
Зрештою, прикриття безславних та ганебних сторінок історії помпезною славою та роздутим піаром є традиційним для російської і радянської державної політики. Так, результати найтрагічнішої війни, в якій загинуло близько 30 мільйонів радянських громадян, а мільйони фронтовиків стали нікому не потрібними каліками, що без рук і ніг принизливо жебрали на вулицях міст, офіційною владою було оголошено «Великою Перемогою», яку слід відзначати і принагідно славити Сталіна.
Масові згвалтування та катування німецьких жінок, тотальне мародерство європейських міст було вирішено не лише замовчати, а вкрити славою та духом «Дня Перемоги», який як співається в пропагандистській пісні «порохом пропах».
Символічно, що навіть улюблена російськими націонал-патріотами «георгієвська стрічка», яку в Україні та в світі більше називають «колорадською» (від використання якої відмовилася навіть консервативно-радянська Білорусь) символічно має німецьке походження.
Бажаючи цивілізувати відсталий колишній московський улус Золотої орди та привнести елементи європейської культури підкореним азіатським народам і закріпаченим московським селянам, Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ, яка пізніше вирішила себе називати Катериною ІІ, перекопіювала чимало німецьких атрибутів, створюючи символи російської державної ідентичності. Зокрема, чорно-жовту стрічку, як елементи прапора й герба німецьких земель Саксонії та Саксонії-Ангальт було вміщено у 1769 до заснованого імператрицею військового ордену Святого Георгія для відзначення офіцерів за заслуги на полі бою.
Після жовтневого перевороту, під час тотального нищення символів царської армії, більшовики скасували цей орден, однак чорно-жовту стрічку активно використовували у військових нагородах російських профашистських колабораціоністських військових формувань, таких як 800-тисячна РОА Власова та сформована з росіян дивізія СС РОНА (Российская освободительная народная армия) або як її ще називали 29 дивізія СС (1-я пехотная дивизия СС «Россия») та інших.
В умовах воєнного колапсу радянської армії та поразок 1941 року, коли мільйони радянських солдатів здавалися в полон німцям не бажаючи воювати за Сталіна, за колгоспи, голодомори, репресії та атеїзм, офіційна радянська пропаганда різко змістила акценти зовнішньої політики з інтернаціоналізму та поширення світової революції на решту світу, до необхідності захисту Батьківщини й патріотизму. Для цього на колодки ордену Слави та медалі «За Перемогу» було повернено стару, добре відому російським солдатам георгіївську стрічку, яку однак сталінська пропаганда вже назвала «гвардійською».
То ж вся трагедія убогості радянської воєнної пропаганди та російського патріотизму зокрема, полягає в тому, що перемогу над Німеччиною радянські і сучасні російські імперіалісти святкують з німецькою саксонською стрічкою.
Щодо всіх громадян України, які пережили Другу світову війну та будучи солдатами радянської армії, пройшли пекло бойових дій, то мабуть їм не варто використовувати німецькі державні символи у відзначенні пам’яті воєнних дій з Німеччиною. Це зайвий раз може демонструвати констатацію духовної перемоги німців над слов’янами, що в поєднані з економічним становищем Німеччини і країн колишнього СРСР, зокрема України, виглядає ще болючіше.
Особливо, якщо стареньких ветеранів їхні діти привезуть на парад на Фольсквагені чи іншому німецькому авто. Та й святкування Дня Перемоги над фашистами сьогодні мабуть видається передчасним. Рано святкувати, коли війна з російським загарбником триває, Перемога ще далеко, а фашизм, який став державною політикою Кремля, поки що не переможений.
Валерій Майданюк,
«Вголос»