Кохання з першого погляду – реальність чи міф? Скільки воно живе? Чи не в ’яне у сімейній щоденності? Що єднає й розлучає людей? Ці питання лунають все голосніше і частіше. Вони обростають дискусіями, мудруваннями, домислами і науковими доктринами, а Істина ж бо втрачається…
Ми, натомість, вирішили не ганятися за доволі примарними теоретичними судженнями, а поговорити про найпрекрасніше почуття із, так би мовити, з безпосередніми, досвідченими його очевидцями.
У гості до редакції ми запросили відоме у краї подружжя Петра та Зеновїї Голінатих. Життєпис їхнього життя вражає: звична і, здавалося б, проста і звичайна історія – проте сповнена натхненного трепету і проникливості, щирості та високого почуття. Слухаючи розповідь, ми ще раз переконалися у правоті народної мудрості, що усе найпрекрасніше може запросто статися з кожним із нас, і принести непідробне, велике людське щастя…
«Амур поцілив у нас під час концерту…»
Історія ця розпочалася у далекому 1966 році. Надворі буяла весна, прокидалися квіти, цвіли чарівні дівочі посмішки. Молодий вокаліст Петро Голінатий на той момент завершував навчання у музучилищі, активно концертував із хором, і звісно ж, користувався неабиякою прихильністю чарівної статі. Чудовий голос, ефектна зовнішність допомагали у цьому. На той час мріяв він про справжню принцесу – майже казкову Білу Лілію (красуня Марія мала світле волосся) із села Базар, за якою зібрався їхати хоч на край світу, а власне – до Кременця, де вона навчалася. Проте Доля, мабуть, мала інші плани, і послала Амура на черговий концерт у Тернопіль, де у зведеному хорі виступали і Петро Голінатий, і молода обдарована вокалістка Зеновія. «Ми стояли тоді у різних рядах, і поки Зеновія Йосипівна виконувала соло, стріла Амура вже тоді поцілила у нас» – пригадує Петро Миколайович. Це не був романтичний епізод – так почалася велика Любов: із першого погляду і на все життя… Минуло літо, а вже восени закохані були разом. Наступного року побралися. Весілля справили гучне й веселе. Звісно ж – святкували працівники культури. З теплотою подружжя досі згадує і святкування, й подарунки, що стали сімейними реліквіями, і навіть те, що перший рік довелося тулитися у тісній кімнатці будинку культури на восьми квадратних метрах. За рік молодятам виділили однокімнатне помешкання у центрі міста. Згодом на радість батькам знайшлася донечка Оксанка, родина переїхала до двокімнатної квартири. Той час п. Петро й п. Зеновія згадують із ностальгією: «Ми були молоді, закохані, захоплені мистецтвом. Усюди намагалися триматися разом»…
Мелодія двох сердець
Під цим щасливим знаком йшли роки. 1972 рік ознаменувався черговою знаменною подією, яку Петро Миколайович називає найяскравішою подією свого життя: у родині з’явився синочок Андрій – батьківська радість і гордість! То були для нас золоті роки… Робота приносила задоволення, бо ми із дружиною займалися тим, що приносило нам задоволення й надихало. Творча робота йшла вгору, хор, яким керував Петро Миколайович та де співала Зеновія Йосипівна, розвивався, здобував нові висоти. Увесь вільний час проводили із дітьми, бо то була найвища радість – бачити як ростуть діти, бачити продовження свого щастя в них. Були певні: якщо постійно бути біля дітей, з них точно виростуть добрі люди…
Про «сімейне притирання» подружжя висловлюється однозначно: двох однакових характерів не існує, і все не буває казково і гладко – ми ж усі люди, проте у шлюбі між двома людьми мусить з’являтися щось спільне. «В сім’ї має витати Божа мудрість, – із висоти прожитих літ ділиться досвідом Петро Миколайович. – Не розум чи розсудливість, а власне мудрість зрозуміти одне одного! І, звісно ж, нічого не буде без почуттів: байдужість нищить їх. Не можу не сказати словами Чехова: байдужість – то параліч душі. Про це слід пам’ятати усім закоханим!»
«Істинний шлюб – лиш той, що освітлює Любов…»
(Л. Толстой)
Уся редакція зачудовано слухає натхненні розповіді Петра Миколайовича, згадки про творчу діяльність (звісно ж, спільно з дружиною – про це згадується повсякчас). Він раз по раз зізнається, що саме присутність дружини серед хористів – ось тут, перед очима – повсякчас. І не віриться, що ось тут, у нашому гамірному світі щоденних проблем, сімейних негараздів, клопотів, численних розлучень, може цвісти така тривка і водночас тендітна, прекрасна квітка щасливого союзу двох сердець, що довгі десятиліття б’ються в унісон…
Діти – Оксана та Андрій, перейняли непересічні музичні здібності батьків, отримали гідну освіту, проте через нинішню ситуацію в країні змушені будувати кар’єру за кордоном. Але й там бережуть та леліють народні та родинні традиції, прищеплені змалечку: на свята вдягають вишиванки, співають рідних пісень, позаяк знають їх чимало…
Одна по одній, на нас накочуються хвилі пам’яті – згадка про багаторічне й результативне вчителювання у музичній школі: за 36 років жоден з їх учнів не «провалив» вступного іспиту до музичних навчальних закладів. Багатьом музикантам настанови на цей шлях дали саме Петро Миколайович та Зеновія Йосипівна, душевна теплота, уважність якої до найменших учнів виплекали багато поколінь достойних вокалістів… Під орудою Петра Миколайовича хори с. Базар, Ст. Ягільниці, м’ясокомбінату досягай значних висот… Навколо подружжя завше гуртувалися переважно хороші, талановиті, щирі люди. Із особливою теплотою та вдячністю лунає згадка про жителів Старої Ягільниці. У 2007 році, коли Петро Миколайович відзначав 50-річчя творчої діяльності, вдячна громада села організувала гучне святкування. «Назавжди залишаться в наших серцях повага, вдячність та любов до цих уважних, розуміючих людей – Н.М. Бойчук, I.A. Войцишина, В.А. Андрейківа, М.П. Мельник, старости хору М.П. Палія і всіх дорогих нашому серцю хористів села…»
Уважно дослухаємося до оповіді, й розуміємо, що все починається з Любові і виростає з неї: любові до людей, до мистецтва, а головне – до дітей, турботи про завтрашній день.
Запитуємо про зраду… Після миті мовчання Петро Миколайович зазначає, що де є справжня і щира Любов, де двоє кохають – там немає місця зраді: її просто не може бути. А коли ж і статися – дивується подружжя, якщо весь час присвячують родині, дітям?! Адже діти стають відображенням батьків. Герої нашої історії зазначають: «Ми були прикладом для дітей. Наш син нині не палить і не вживає алкоголю, бо ніколи не бачив батька п’яним!». Розповідь ллється, мов тихоплинна ріка – добра, справжня, потужна. Згадується відомий вислів, що шлюб – то довга розмова, що переривається життєвими негодами… «Всіляке траплялося – бувало і нелегко, і, як у всіх, негладко… Будувати сім’ю – щоденний труд, проте кохання дає для цього два крила».
З трепетом і безмежною вдячністю пригадує Петро Миколайович, як кілька років тому дружина ні на мить не відходила від нього, коли недута на довгі місяці вклала його на лікарняне ліжко. І щиро віриться, що Любов лікує й рятує, будучи тією рятівною соломинкою для людини…
Любов не старіє… У цьому вкотре переконуємося, коли Зеновія Йосипівна розповідає, як жде не діждеться чоловіка з чергової поїздки – навіть до міста по справах. Минуло майже піввіку відтоді, як п. Петро й п. Зеновія стали на весільний рушник, а видається, наче все було вчора – такими свіжими й квітучими є їхні взаємини. Часто у їхній оселі лунає музика, серце звеселяє спів… Розповідають про улюблені хобі, про солодкі частування берегині дому, про долю дітей та внуків, а їх росте двійко – на радість батькам, на втіху бабусі з дідусем… Наша лірична розмова добігає кінця, хоча такі історії хочеться слухати безперестанку, головно через те, що переконуєшся в тім, що Любові підвласне все – і час, і простір, і серця людські.
«Любіть! Любіть і ніколи не будьте байдужими!», – такі побажання лунають від героїв нашої історії на прощання. І, мабуть, таки є у цьому Істина, якої варто дослухатися. Істина, пережита і доведена їхнім спільним щастям. Отож, любіться!
Розмовляла Ірина БРУНДА,
в. о. редактора газети “Чортківський вісник”.
Фото із архіву подружжя Голінатих.
Дружна родина Голінатих: Петро Миколайович, Зеновія Йосипівна, доня Оксана та син Андрій. 1977 рік