Що це – мистецька гра чи жарт хворобливих умів? Що стоїть за ними? Бажання покпинити з наївного читача, ошукати його, чи підсилити інтригу, без якої не обходиться жодне мистецтво? Якби там не було, в історії літератури містифікації займають окрему сторінку, до того ж найбільш цікаву і найменш висвітлену.
Одну з найпривабливіших літературних містифікацій створив Самійло Величко, автор козацького літопису. У своєму творі він часто посилається на щоденник Зорки, який нібито був колись писарем на Січі. З цього щоденника він робить виписки, цитує окремі фрагменти. Насправді такого діаріуша ніколи не існувало.
“Каледвірський рукопис”, до якого виявили таке жагуче зацікавлення вчені слов’янського світу, і в тому числі члени “Руської трійці”, був майстерною підробкою поета Ганки, який хотів таким чином розбудити чеський народ до національно-визвольного руху. Твір здобув велику славу і був перекладений на багато мов світу. Український переклад здійснив М.Шашкевич, а згодом С.Руданський. Перекладачі беззастережно вірили, що мають справу з автентичною пам’яткою старовини і тільки згодом знайшли підпис «Ганка створив».
Особлива мода на містифікації поширилася в середині XIX століття. Це призвело до того, що вчені досі сперечаються про автентичність “Слова о полку Ігоревім” і “Книги Велеса”.
Геніальним містифікатором був Вальтер Скотт. Десять років він ховався від читача, тримаючи в напрузі та інтризі усю інтелектуальну Європу.
Завжди тяжів до містифікацій О.Пушкін. Якась невситима сила штовхала його до розіграшів і жартів, своєрідного поетичного маскараду. Написавши “Скупого лицаря”, він доточив до нього хитрий підзаголовок “Сцени із Ченстонової трагікомедії”. Це завдало чимало клопотів пушкіністам. Вони наводили довідки у бібліотеках, шукали в словниках і енциклопедіях сліди загадкового Ченстона, доки з’ясувалося, що такого письменника взагалі не існувало. “Ми налагодили контакти з англійськими видавцями, – пише Аненков, – благаючи в них довідки про загадкового Ченстона, й отримали відповідь: “Ваш великий поет пожартував над своєю публікою, пославшись на неіснуючого в Англії письменника”.
“Хатка в Коломні” теж літературний жарт, “іграшка, зроблена рукою великого майстра”. Поет приховав тут своє ім’я (строфи ХVІІІ-ХІХ) з підступною метою – потішитися відгуками та припущеннями критиків.
Бум містифікацій призвів до того, що вчені почали сумніватися, чи були насправді такі митці як Гомер і Шекспір. Потрібен був час і ряд серйозних монографій, щоб довести очевидне.
Після того як уславлений угорський поет потрапив у російський полон і там загинув в Угорщині з’явилося багато Лже-Петефі, що намагалися приміряти на себе лавровий вінок геніального поета. Але всі вони потерпіли невдачу, позаяк копія ніколи не замінить оригінал. Подібні випадки були також після смерті великого скрипаля Ніколо Паганіні.
А скільки неймовірних чуток і блискучих підробок пов’язано з іменем Жюль Верна. Під цим іменем виходило десятки книг, але жодна з них не мала серйозного успіху.
1829 року Сент-Бев видав збірку поезій “Життя, вірші і думки Жозефа Делорма”, автор якої нібито рано померлий поет. Книга отримала широкий резонанс і мала великий успіх серед романтиків.
Полюбляв літературні містифікації Іван Франко. Він часто підписував свої статті іменами своїх приятелів, зокрема В.Нагірного та Р.Яросевича. Загалом у нього було 99 псевдонімів.
Та своєрідним рекордсменом з псевдонімів був Олександр Кониський – їх у нього налічувалось 141.
Чарльз Латвідж Доджсон, автор знаменитої “Аліси в Країні Чудес”, вперто до самої смерті не зізнавався, що це він сховався за псевдонім Люїс Керрол. Як наслідок, це ім’я обросло численними легендами та містифікаціями. Керрол і Доджсон – дві протилежності: перший мрійник, химерник і гуморист, а другий – догматик і самітник, “людина у футлярі”, переконаний консерватор.
До пристрасті любив містифікації Максиміліан Волошин. Широко висвітлена в мемуарній літературі історія Черубіни де Габріак – поетеси, яка народилася в уяві Волошина. Черубіну не лише читали, в неї таємно закохувалися. Особливо багато страждань і прикрощів принесла ця гра редакторові Маковському.
Кость Арабажин сховався за псевдонім К. Не-я, що за словами І.Франка, “зробилося фатальним символом його дальшої кар’єри”.
Рут Марут став Травеном – найзагадковішим письменником XX ст. Зазнавши переслідувань як діяч Боварської республіки, він пішов у глибоке підпілля, змінив десятки професій і країн, став професійним літератором. Марут відрікся від своєї біографії і послуговувався вигаданою історією свого життя.
Полюбляв містифікації Олекса Влизько. Одного літнього ранку до редакцій кількох газет надійшло повідомлення про смерть поета – він нібито потонув у Дніпрі за невідомих обставин. З’явилися некрологи, цікаві статті про його творчість. Прискіпливий В.Коряк писав зокрема, “що Влизько чимось нагадував йому молодого Пушкіна…”. Через кілька тижнів Влизько “вигулькнув” у Києві. За словами Л.Пом’яловського, він так пояснював свою витівку: “Конче хотів знати, чи варто мені писати… Хотів знати, чи я справжній син поезії, чи якийсь там байстрюк”.
“Містифікацією генія в тоталітарному пеклі” називає творчість пізнього Тичини Станіслав Тельнюк. Чимало написано про містифіка-торські здібності Лівіцької-Холодної, Івана Багряного…
Невтомним містифікатором був Олекса Варавва, автор загадкової книги “Записки полоненого”, про що розповів Валерій Шевчук у статті “Про Олексу Варавву та його літературну містифікацію”.
Юрій Клен, Леонід Мосендз і Юрій Чорний створили Пор- фирія Горотака – пародиста і сатирика, який кпинив над літературними побратимами. Містифікація була створена для того, щоб порозважати українську еміграцію. Любив містифікувати й Михайло Орест. Поет Борис Олександрів покликав до життя Свирида Ломачку, Ігор Качуровський – Хведосія Чичку, Іван Калиновський – Анатоля Евентуального.
Галина ТУРКО.