Часто розмовляю з сином. Навіть тоді, коли він мене не чує,  коли мовчить увесь вечір, проронивши небавом одну-дві несуттєві фрази, коли слова стають нестерпним болем…

“Я винний в тім, що світ не кращий”, – писав   поет.  Я  теж відчуваю провину. Але це почуття – найбезневинніше і найблагородніше із тих, що вирують в мені. Про що він думає –  не знаю. І не запитую. Бо, як завше, почую у відповідь:”Ви ставите  надто багато запитань, тату…”. Тому й мовчу.  Коли ми мовчимо  разом – то  чуємо, як час переливається  із чаші в чашу, відчуваємо, як немилосердно болить тиша. Одна – на двох.

Якось зайшовши до його кімнати,  побачив, що  син переглядає відео, на якому український артилерист розповідає про один з боїв під Дебальцевом. Вони відбивали атаку п’ятьох російських танків, доки були снаряди –  тримали оборону. Підбили три ворожі машини, а далі відійшли, хто встиг…

-Я знаю ту місцину. Коли ми приїхали,  окопи  були   “зорані”   гусеницями російських танків, мов плугом… Таки доправили їм снарядів до гармат, але запізнилися. Бій уже закінчився. Ми не встигли, тату…

***

Чекав  його дзвінка, як ковтка свіжої води серед літньої спеки, як в’язень чекає свободи.. Від сина не було жодної звістки вже кілька днів. Телефонні розмови уже другий місяць доводили до сказу, бо в слухавці лунали  тільки остогидлі  роботизовані слова: “У даний час абонент знаходиться поза зоною…”. Якщо ж, волею випадку, вдавалося  намацати тендітне бездротове спілкування, то фрази обривалися, не встигнувши народитися: лише на мент до мене долинав його простуджений, стомлений і зворохоблений голос в обрамленні  гарматних канонад  і надокучливого клекотання автоматних черг. Здавалося, самотній лелека поряд вмостився на даху будинку і печально виводить переривчасту пісню.

Лютневе сонце, мов обійми мачухи, стукало у вікно, намагаючись увійти до середини кімнати. Нарешті пролунав  дзвінок, випрошений молитвами, украдений серед буднів і свят безкінечного чекання.  Сотовий телефон забринів у середині дня, довгого-предовгого, як вічність.

  • Ти живий, сину?! Бог таки вберіг тебе?..
  • Так, тату. Бог ходив зі мною по слідах, тому я зостався живим.
  • А як твої хлопці з бригади? Ви повернулися усі?
  • Не всі. Деякі лишилися там…
  • Але вони повернуться…
  • Ні, тату, вони залишися там назавжди…

***

Син писав в есемес-повідомленні другові: “Ми оточені. Кажуть, вже потрійним кільцем. Не знаю, чому нам не їде підмога? Де наша, українська,  військова техніка?.. Вона потрібна нам, як повітря. Ще трохи і ми звідси не виберемося живими…”.

На час виходу з оточення у бригади з 14 бетеерів на ходу  зосталося лише три. Вони  втратили 11 бойових товаришів, яким ледь виповнилося за двадцять, один пропав безвісти, десятки отримали поранення, четверо попали в полон до бойовиків Захарченка.

…Це трапилося у другій половині дня, пополудні.  У засідку окупантів потрапила група військовиків  їхньої бригади та  окремого полку спецпризначення. Колона техніки доставляла вантажі для військових, прийняла бій, але,  вистрілявши набої та втративши бронетранспортер, були оточені бойовиками.

Їх поставили на коліна  під дулами автоматів. Вони тремтіли – одні від холоду, другі – від поранень, треті – від незвіданості.  Пізніше цю  картинку показало російське телебачення: Захарченко кричить, сп’янівши від власної безкарності, заглядає в їхні юні обличчя, зухвало стверджуючи, що  їх… зрадили.

***

Сіре небо, неначе  дрантива солдатська шинель, нависло над степом…

Учора прямим попаданням мінометного снаряду ворог влучив у бронетранспортер нашої бригади і той спалахнув, мов віхоть соломи. З хлопцями вкупі. Волів би забути   і забутися, заблукати в теплих обіймах ваших рук, мамо, як колись,  маленьким,  в дитинстві…

…Виймали їхні понівечені, обгорілі тіла з покорченого, зітлілого на друзки  БТРа,  і клали на землю. Так кладуть турботливі батьки  немовлят – ніжно, обережно, щоб, не дай Боже, не зронити. Нажахане сонце  сховалося за небокрай,  міркуючи, прокинутись завтра – чи ні.  З набундючених і розхристаних хмар сходили в білих шатах святі. У молитовно складених руках тримали автомати, що дивилися дулами в небо і горіли, як свічки.

Присмак смаленої людської плоті в’їдався в мою шкіру, очі й думки. Запах смерті…

“Товаришу командире…” –  у горлі застрягли  мої слова, котрі, врешті, не сконали в мені, не спопеліли смолоскипом, як найкращий мій друг Сергій, у залізному склепі бойової машини, а  зуміли вибратись на зовні разом з учорашньою їжею. Мене вивертало,  мов землю в перший день створення світу, мене била свідомість під ребра чоботами,  щоб  не збожеволів…

Тіні вбиралися в сутінки,  як дівчата у вишукані шати, і танцювали переді мною химерні дикі танці…

***

Вечоріло. Сиділи, притулившись спинами один до одного. Парували промоклі до кісток берці. У “буржуйці”, виготовленій із залізного балона, в якого закачували перед тим зріджений газ, шипіли, як змії, сирі дрова, точніше останки старих штахет, гілля дерев, якесь ганчір’я, словом,  те, що можна було знайти вцілілим і придатним для вогню. Тепла майже не було, зате диму – вдосталь.

Сиділи в базовому таборі і пили чай. Воду для якого брали, розтоплюючи заздалегідь брудний сніг.

Сніг залітав крізь отвір розчепіреної гострокутної чорно-сизої військової палатки і  зникав у філіжанці з  напоєм; сніг запорошував очі, щоб невдовзі замести й сліди; сніг падав з неба, як манна небесна…

Обнявши біле емальоване горня, зігрівав свої руки  теплом гарячого чаю.

Я відійшов на мить, щоб взяти у  ніші окопної стіни припасені цигарки, коли їхні тіла розлетілися на боки, мов тріски поліна під ударом сокири.

Повільно, наче метелики з квітки, відлітали  у вічність  душі моїх друзів, поповнюючи невидиму Небесну Роту ангельського полку…

Снаряд, випущений бойовиками з міномета, водночас   змішав землю   і сніг, розпеленав і розпанахав мої думки.

Вибуховою хвилею вирвало з петель саморобні дерев’яні двері, котрі загороджували вхід до бліндажа, а нас, мов мокре осіннє листя, втоптало у землю.

Коли я вибрався з бліндажа, обтрушуючись від земляних грудочок,  моїми руками стікав ще теплий чай і остивав на вітру. Гуснув і замерзав,  наче кров моїх побратимів на висохлих стеблах ковили. Відчув, як щось обірвалось в мені, як скупа і зрадлива сльоза затремтіла на щоці, мов роса на тонкій тятиві трави.

…Сухожилля вкупі з розірваними нитками тканин військового одягу кольору хакі, обрубки ніг, рук – порізані, немов пилою, розчавлені до кісток, усіяні врізнобіч на кілька метрів… На колінах ми збирали по крихтах те, що зосталося від їхніх тіл, і, немов у сні, клали на синю з білими прожилками ковдру.

Синіло в очах. Боліло у скронях. Млосний запах  крові, котра вурдилась і врунилась, вкриваючись сніжинками,  витав навкіль.

Разом з ними мав бути  я…

 ***

Бій почався раптово і накрив усе місто, як червнева злива.

Ворог, який прорвався на порожні міські вулиці зранку, насідав з неймовірною жорстокістю. Але ми не здавалися, стримуючи їхній наступ аж до настання сутінків.

Метрів  вісімсот від вщент зруйнованої п’ятиповерхівки, що похилилася лівим боком  на стовбури осиротілих  тополь, кадировці в білих пов’язках на рукавах і ногах  раз у раз вигукували свій  завчений релігійно-бойовий клич.

Пам’ятаю, ми впали, як підкошені, на замерзлу землю. Вгризлися в неї, ніби бурова машина в нафтові  пласти. Стриноживши кулемета  Калашнікова, припав щокою до його вирізьбленого прикладa – i заліг  за старою акацією. Кроно дерева обнялась з дулом мого  кулемета, а мої ноги та тулуб – із землею – холодною і засніженою.

Дерева у маленькому і затишному міському сквері підставляли свої голі груди під смертельні зміїні укуси куль різного калібрa, осколки виривали шматки “м’яса” зі струнких тіл, гілки градом падали вниз – на наші голови.

Поряд, біля цегляного, накритого стареньким шифером сараю, “загарчали”, мов скалічені пси на короткому ланцюгу, два старенькі українські танки Т-64, надіслані нам на підмогу. Один, “плюнувши” єдиним  снарядом у бік ворога, – “здувся”, бо заклинило гармату; другий, повертівшись на місці, мов дитяча дзиґа,  завмер. І  далі не зрушив з місця. Жодного разу не вистріливши.

-Алах акбар!.. – вкотре східний вітер доносив до наших вух  окрик  чужинців.

-Слава Україні! – наївно, по-дитячому,  відгукувались ми у відповідь, відірвавши наші обличчя у чорних фесках від снігу, перезаряджаючи зброю, в якій вже не зоставалося патронів.

…А потім – на землю впав морок ночі. І затихли постріли. І завмерли згуки. Коли ми принесли на своїх плечах  ранених товаришів до штабу,  –   командування сиділо “на чемоданах”,  збираючись “їхати”. Без нас. Ми ж, отаборившись, чекали…

Ми – піщинки Всесвіту, крихти хаосу і тривоги, збанок еклектичних емоцій, котрі найболючіше проявляють себе на війні, ждали…

І не має нічого страшніше за цю непевність. Хіба що – невідворотність.

Нарешті нам віддали наказ відступати… А, може, його й не було…

***

Небо спалахувало раз у раз, розкраяне навпіл “Градами”, мов шаленими блискавицями. Тиша рвалася на клаптики,  як гнила мотузка на шиї самогубця. На розбитих, розкислих і заюшених кров’ю і снігами дорогах, зосталися БТР, “Урал” та “УАЗ” – транспорт,  за яким давно треба було наймати   заупокійну службу Божу ( в одного застукав мотор, другий – застряг у багнюці, а уазиком відправили ранених) і на якому вибиралися з оточеного міста.

Рушили степом. Жовто-білим, подекуди розмерзлим і злим; сніг змішувався з болотом та стеблами  сірого типчака,  черевики з великими берцями розлазилися і тріскали по швах, мов натягнуті жили. Ремінь від снайперської гвинтівки Драгунова   вгризався в праве плече польової куртки сина. Перекинув  її ліворуч, потім повісив на шию, поклавши на приклад і приціл стомлені руки, але полям не було кінця-краю. Врешті, зняв  темно-синього, у зеленому ластовинні, остогидлого до нестями бронежилета, котрий гнув юне тіло до землі своєю вагою, і жбурнув у темряву, яка, мов ненаситний звір, відразу ж проковтнула його.

Кожен кілометр відтинку поля, устеленого, мов коцом, білим снігом з прожилками бурих плям, давався з неймовірними зусиллями.

***

“Сину !.. Бережи себе і повертайся живим!..”.

Мамо! Ніколи не казав вам таких слів і, мабуть, не скажу. Так,  авжеж, я – неслухняний ваш син, бо поїхав сюди, не сповістивши, не послухавши ваших вмовлянь, благань і сліз. Я казав в телефонній розмові, що ми так просто не віддамо їм ані крихти нашої рідної, української  землі. Наївний…

Повірте, якщо повернуся … з цього пекла… до нашого раю… додому. Якщо повернуся, мамо?!..

***

“Сину!.. Бережи себе і повертайся живим!..”.

Ішли мовчки. Іноді хтось лаявся, і спересердя плювався. Але навіть слюни не було: у роті пересохло, як в  оазі серед пустелі. Води уже не бачили  більше місяця. Топили сніг, у дні відлиг шукали,  наче  кури, калабань, де б можна зачерпнути хоч якоїсь живильної вологи.

…Не було світла, тепла. Палили усе, що могло горіти. Що залишилося від передач волонтерів, яких теж давно вже не було. Лягали спати у холодній  землянці, а на ранок іній виступав на їхній військовій формі, чорних балаклавах. Почергово, щоранку, оглядали  один одного, мов лікарі хворих. Боязко підходили до збитих власноруч мокрих дерев’яних щитів, на яких спали, укрившись, хто чим мав, тормосили, що було сили,  аби  переконатися: “Живий? Не замерз? От і добре! Завтра твоя черга будити…”.

***

“Він глянув на її потилицю, на плечі. Якась істота, що дихає поруч. Крихта чужого життя… але життя. Тепло. Не застиглий труп. Що можна дати іншому, крім дещиці тепла? І чого більше треба?

 Жінка ворухнулася. Вона затремтіла, глянувши на Равіка. Він відчув, як із нього збігла хвиля тривоги, лишивши після себе глибоку, легку прохолоду. Напруження спало. Відкрилася далина. Наче він пробув ніч на іншій планеті й повернувся додому. Все раптом здалося простим — ранок, жінка… Не було більше про що думати.

— Ходи,— мовив він. Жінка витріщила на нього очі.

— Ходи ж бо,— ще раз нетерпляче сказав він”.

***

-Ходи ж бо. Якого дідька ти там вовтузишся? – його вивів із задуми роздратований голос старшини розвідроти, який, оглядаючись, кидав занепокоєний погляд на жменьку  юнаків – двадцятирічних солдатів, –  котрі з останніх сил долали  виснажливий путь  посеред нічного степу.

Вони навіть не знали з якої він бригади,  звідкіля родом та як звуть. Середнього зросту, збитий мов гуц, у теплій армійській куртці з СГД за спиною ступив їм назустріч, у темряву. Побачивши молодих хлопців, котрі, мов лякливі пташки, збилися до купи на одній з  розбитих доріг, що вела з оточеного бойовиками міста, після того, як  “здох” старенький “Урал”, на якому проїхали кілька кілометрів, він взявся вивести їх з оточення. Завдяки переносному GPS-навігатору, в який була завантажена карта місцевості, сорокарічний розвідник пішов у непроглядну темінь, мов у непролазні колючі хащі, і повів за собою бійців, котрих вперше бачив у своєму житті.

Мовчали. Ішли,  стиснувши зуби. Губи  тріскались   на   вітру, кров била у скроні,  рахуючи кроки.

Тисячолітні кам’яні баби зі схрещеними на грудях руками,  вибравшись босоніж  на курган, мовчки молилися, дивлячись їм услід.

-Якщо не встигнемо, нам каюк, –  закинувши старенького  автомата на плече, тихо прошептав потрісканими губами Костя,  білоголовий хлопчина з Умані, з яким крокували поряд, і важке дихання якого перепліталося з цигарковим димом. Неподалік чотири російські танки диміли і монотонно  повзли вгору, як скорпіони, щоб перерізати шлях відступу.

Додали в темпі. Ішли кожен своєю стежкою, яку самі ж  прокладали серед засніженого поля, котре у видолинах ховало сніг, а на пагорбах “світило” бурими залисинами. Жовто-коричнева кобура, в якій знаходився автоматичний пістолет Стєчкіна,  щоразу, як тільки робив крок уперед,  хляцала з правого боку  зрадливо по стегні, немовби хотіла злетіти вгору, але, припнута тугим шкіряним ременем до    пояса, безсило опускалася донизу.

Темно-зелений кевларовий  шолом раз у раз насувався на  захисні  окуляри, які захищали очі від пронизливого степового вітру. Прокинувшись від марева думок, згадав, що в бліндажі залишився…   Ремарк. Так і не дочитав   “Тріумфальну арку”, перервавши  читання на половині роману, бо останній місяць під нещадним вогнем “Градів” та мінометів думалося  про інше – як зостатися живим. Як  пережити ранок. Як перебути день. А потім –  ніч.

“Шкода, –  розмірковував, утираючи піт з очей, –  Гарна книжка. І дістанеться  бойовикам…”.

“Равік і Жоан попали в полон до сєпарів…”, – сумно посміхнувшись, подумав про себе.

Російські найманці,  захопивши базовий табір бригади, знищили, спалили усе до тла,  аби ніщо не нагадувало про українських солдатів. Книгу Е.-М. Ремарка “Тріумфальна арка”, перекладену  українською мовою, котра не вписувалася в концепцію “русского мира”, спіткала така ж трагічна доля: роман, прошитий кулями та осколками, спалили в багатті. Дізнався пізніше від очевидців.

***

“Сину !.. Бережи себе і повертайся живим!..”.

Мамо, я бачив подібне лише у кінофільмах про війну, коли лежав маленьким у нашій затишній квартирі, на старенькому дивані, і перемикав дистанційним пультом канали  телевізора. Не раз спадало на думку, що, дійсно, дивлюся фільм, що зайдете ви до кімнати, покладете мені свою ніжну руку на голову, і вимкнете  цю безкінечну кінострічку, бо на ніч, скажете,  не можна, сину,  дивитися такі жахіття. І погасне екран…

Мамо, я такого не бачив навіть у кінофільмах про війну. На моїх долонях – тепло   рук бойових товаришів,  в  очах –  застиглі благальні погляди,  коли закривав їхні холодні повіки, на моїх губах – присмак зітлілих   тіл… досі і, здається, навіки.

Мам, я … люблю вас!..

Я – повернуся…

 ***

Зі службової характеристики сина:

 “Одним із перших пішов на військову службу за контрактом та клопотав про відрядження в зону проведення АТО.

Разом з військовослужбовцями підрозділу якісно виконував завдання за призначенням в зоні бойових дій – неодноразово вступав у бій з незаконними збройними формуваннями, брав участь в утримані та обороні Дебальцевого, евакуації поранених з поля бою, залучався до проведення розвідувально-дозорних операціях, здійснював затримання та конвоювання терористів, перебував під  артилерійським обстрілом, відбивав напади на базовий табір…”.

***

Треба  дійти, доплентатися, зрештою, доповзти. За всяку ціну. Заради  тих, з якими  ніколи вже не сяде до розмови, не запалить цигарку одну на двох, не пожартує.

Розвиднялося…

Душі убитих бойових товаришів, мов ангели, витали над голубими прожилками ранкового степу. Прощалися…

***

О другій годині ночі на мій мобільний зателефонував  син.  І тихим, спокійним голосом, немов боявся розбудити ніч, сказав:

 – Відчиняйте двері, тату, я – повернувся…

Промовив  просто і звично. Так, ніби виходив на вулицю чи за покупками до крамниці, і не було місяців розлуки, молитовного чекання; так, наче не було війни…

Він зняв  з голови чорну в’язану шапку,  з лівого плеча – сірий армійський рюкзак, на дні якого принишк кефларовий шолом – найцінніше  з усіх його солдатських пожитків, і обережно поклав у куток вузенького коридору.

Ми пили запашний чай на кухні. Бачив, як зрадливо тремтить його рука. Та, що тримала чашку. А з нею – сльоза на віях моєї дружини…

-То пусте, мамо… У кожного з нас, хто вернувся звідти, тремтять руки. Кажуть, з часом минеться…

Дивився на його коротку армійську зачіску,  змужніле обличчя  і бачив на чолі зморшки, завчасно  карбовані часом;  думав про те, що не  звідав і десятої частини того, що пережив він – двадцятирічний. В його сумних голубих очах тліла втома, а пальці рук пахли порохом від куль і снарядів, димом “буржуйки” і…    степом.  Поглядаючи  на нього, пригадав слова, сказані ним   напередодні, коли вони  з великими потугами і втратами вийшли з   “котла” і прорвалися в Артемівськ.

Мені не забути тих слів. До скону. Як йому  –  війни.

***

Брунилися дерева, нуртуючи соками, і витягували свої віття до сонця, що вбиралося в міць.

У сина завершувалася відпустка. Завтра він мав відбути у свою військову частину.

-Хочу вам щось показати, – промовив ніяково до нас з дружиною, заходячи до кімнати з вулиці, на ходу знімаючи з себе камуфляжну жовто-коричневу військову куртку.

Перш, ніж сісти за маленький ламінований кухонний столик, засукав по лікоть рукав зеленого светра і  показав ліву руку, котра де-не-де кровоточила, вкриваючись червоними краплями роси, і на якій  виднілося татуювання  –  постать    солдата,  який іде дорогою, що губиться за обрієм. А перед малюнком, котрий втілила в  задум  місцева художниця, рівно лягли поетичні рядки Тараса Шевченка, написані Пророком 9 лютого 1858 року у Нижньому Новгороді :

 Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

***

Часто розмовляю з сином. Навіть тоді, коли він мене не чує,  коли мовчить увесь вечір, проронивши небавом одну-дві несуттєві фрази, коли слова стають нестерпним болем…

Михайло Батіг, м.Тлумач