А десь на далеких схилах гірських едельвейси розквітли. Чи пам’ятаєш ти легенду про ці квіти? Ти, напевно, не знала, що я відправився у подорож далеку, щоб принести їх тобі. Вибач, що загубився на зворотному шляху і подорож моя триватиме п’ятдесят три роки і три дні…
Ти є…
«Дякую тобі за те, що ми колись зустрілисьі що ти десь є…
Знаю, вже ніколи не побачимося знов:ми наче у різних світах, а може в різних століттях. Але ти й не знаєш, яка здатність є в мене:я бачу тебе, і не лише уві сні. Хіба мають хоч якесь значення простір і часдля тих, хто кохає?
Я бачу тебе, фіалко моя, серед зелених духмяних луків, одягнену в сукню із сонячного проміння. Ти посміхаєшся ніжно. Вітер грається волоссям твоїм золотим і віночком з ромашок, що ти щойно звила.
А десь на далеких схилах гірських едельвейси розквітли. Чи пам’ятаєш ти легенду про ці квіти? Ти, напевно, не знала, що я відправився у подорож далеку, щоб принести їх тобі. Вибач, що загубився на зворотному шляху і подорож моя триватиме п’ятдесят три роки і три дні…
Я бачу тебе в осінньому парку. Алеї вкриті мокрими жовто-червоними сторінками казок. Ти сидиш на лавці, читаєш «Сто років самотності», а хтось невидимий (може, я?) тримає над тобою парасольку. І кожного разу, як ти перегортаєш сторінки, з землі злітає листя сотнями метеликів, які пурхають навколо тебе, змінюючи миттєво дивовижні візерунки на своїх тендітних крильцях.
Іноді ввечері, коли ти вдома стоїш біля вікна, тримаєш обома руками чашку з улюбленим гарячим зеленим чаєм і дивишся на дощ, мимоволі згадуєш того наївного хлопчика в червоній сорочці, який боявся навіть зустрітися очима з тобою, у нього відбирало мову, коли ви були поруч. І згадуєш, як він ледь не знепритомнів, коли випадково торкнувся твоєї долоні.
І тоді подумки кажеш: «Дякую тобі за те, що ми колись зустрілисьі що ти десь є…».
Я визначив для себе сутність щастя. Так, я щасливий, тому що знаю: ти є… і я – у твоїх думках».
Жінка дочитала листа, що так довго йшов до неї. Сльоза впала на сторінку, списану великими літерами. «У тебе завжди був такий почерк…», – Вона посміхнулась крізь сльози.
Поклавши до пам’ятника квіти – червоні на чорний мармур, – Вона ще раз подивилася на портрет. З чорно-білої фотографії сором’язливо посміхався молодий чоловік, якого Вона колись називала “хлопець із Срібного віку”.
Жінка повільно пішла до виходу з цвинтаря. На стоянці в машині на неї чекали чоловік і двоє дітей – хлопчик і дівчинка.
Несподівано вітер зірвав з клена і поклав на її долоню листочок, який за мить перетворився у метелика з дивовижним візерунком на тендітних крильцях…
м. Миколаїв