Михайло Карасьов: Сізіф літератури

Кажу з повною відповідальністю: сучасний літпроцес має викривлений, абераційний характер. На видноті перебувають зовсім не ті, хто заслуговує на це, критерії оцінки зміщені до краю. Читачі дезорієнтовані епатажем пробивних і всюдисущих літераторів, хвалебними замовними рецензіями. Можна бути певним: не витримають перевірки на «детекторі брехні» навіть справжні мастодонти літератури, бо підтримують явно слабкі та прохідні твори. І літературні нагороди та премії дістаються далеко не тим, хто на них заслуговує. Скажімо, такий відомий в Україні конкурс як «Коронація слова» став трампліном для письменників середньої руки, незрідка одвертих графоманів, що продукують низькопробну, ширвжитку літературу. А як захитано авторитет найвищої державної мистецької нагороди – Шевченківської премії.

Сьогодні не можна довіряти ні літературознавцям, ні літературним критикам, ні членам журі. Рідко хто вистоює в правді. І все ж вони є, ці стійкі «олов’яні солдатики» на полі нашої критики. Один з них – Михайло Карасьов. Його творчість стала для мене чи не найбільшим відкриттям останнього часу. Звичайно, я натрапляв на його ім’я і раніше. Але це були спорадичні газетні публікації, які хоч і запам’ятовувалися, але не давали цільного уявлення про автора як творчу особистість. Та коли на моєму столі опинилося кілька виданих ним книг, я пережив своєрідне потрясіння.
Який глибокий, цікавий, самобутній письменницький світ!
Є тут унікальна поезія, добротна художня проза «Бандит» Зелений», «Генії та їх божевільні», «Акварелі», «Зібране», твори для школярів «Казки та абетка натураліста», «Новорічний колобок», поема «Часи Сварога». Але сьогодні хотілося б трохи ширше зупинитися на книзі літературно-критичних статтей «В пошуках українського героя».
Скільки праці і таланту вклав автор у цю книгу, і це, треба сказати, – виключно з почуття святої любові до літератури. Та ще наражаючись на недоброзичливість впливових авторів, які звикли до лестощів та окозамилювання.
У М.Карасьова глибинний, мудрий, чесний погляд на художній текст. Він демонструє проникливе і виважене його прочитання. Для нього не існує ні авторитетів, ні попередньої оцінки критиків і видавців. Він покладається виключно на власний естетичний смак і незрадливе чуття.
Скажу одразу: «В пошуках українського героя» – це краще, що я прочитав у нашій критиці за кілька останніх років, хоча шаную і з неабиякою зацікавленістю стежу за публікаціями Євгена Барана, Сергія Ткаченка, Тетяни Дігай, Лукаша Луцького, ІБТ, Д.Дроздовського, О.Логвиненко та багатьох інших.
М.Карасьов вражає зірким оком, безкомпромісністю оцінок і стилем викладу. Про найскладніші речі пише просто і ясно (таке зустрінеш хіба що в І.Дзюби, Є.Сверстюка, В.Базилевського), з іронічним блиском, без академічної сухості і псевдонауковості, що стали справжнім лихом нашої літератури.
Чаруюча легкість, навіть летючість і це при тому, що все виважено, глибоко, нестандартно, часто афористично.
«Навмисне затуманений стиль письма стає самоціллю, виштовхує, як зозулине пташеня, з твору все інше – сюжет, героя, почуття».
«Західне оповідання – примітивна гра розуму, тоді як наше – це майже завжди порух душі».
М.Карасьов демонструє непохитну принциповість, вишуканий естетичний смак. Усі рецензії і статті, що увійшли в книжку, читаються як захоплюючий динамічний роман. Та ще структуровані так, що логічно доповнюють і поглиблюють одна одну.
Завдяки йому по-новому відкриваєш Г. Косинку і П.Неруду, Кавабату і Ліну Костенко, Галину Пагутяк і Василя Трубая, Юрка Гудзя і Володимира Даниленка…
Червоною ниткою через усю книгу проходить думка про важливість появи в нашій літературі харизматичного, сильного духом героя, який міг би дати читачеві точку опори в цьому житті, бути прикладом для наслідування.
З цього приводу варто окремо зупинитися на статті «Чорний ворон»: наслідки одноокості», в якій автор робить Василеві Шкляру серйозний закид: «без садистського присмаку в творі не відбувається жоден опис бою». І як наслідок «маємо гібрид «Окон Роста» і шароварщини з вурдалацьким присмаком».
Пригадую перше враження від цієї статті в «УЛГ», коли роман Шкляра щойно вийшов друком і побивав усі рекорди популярності. Часи були сутемні, чадно-табачнівські і критика видавалася невчасною, недоречною і несправедливою. Хотілося бачити саме таких героїв, яких змальовує Шкляр, що не зупиняються перед жодними моральними принципами. Бо на війні як на війні.
Але тепер з віддалі часу видно, що М.Карасьов бачив глибше, ніж інші і відмовити йому в рації не можна, бо сповідування принципу «кров за кров», «око за око» ніколи ні до чого доброго не приводить. І це відштовхує навіть у таких талановитих письменників як Бертран де Борн і Г.Сенкевич.
Чому критика такого рівня (не просто «чистого» критика, а винятково цікавого письменника) не відзначено жодними літературними нагородами? Хоча б тією ж премією для літературознавців ім.Білецького? Та що там премією. Навіть членом Спілки письменників цей автор став відносно пізно.
Та тому що має мужність чесно писати про мілини і багна сучасного літпроцесу, критично висловлюючись про «засвічених» і навіть канонізованих митців. Гостра критика – не мед. Чи може вона подобатися спілчанським функціонерам, що як правило, зациклені на власній непогрішності?
Ось хоча б декілька гострих акцентів, розставлених М.Карасьовим у статті «Медитації та асоціації», написаній з приводу появи у «Кур’єрі Кривбасу» антології, присвяченої закінченню тисячоліття.
«Те, що робить Медвідь – не просто гра словами. Це натуральне зґвалтування мови, яничарське знущання над нею, гірше русифікації. В його творі майже кожне слово понівечене… Якби він не образився, я б назвав Медвідя літературним садистом: бере собі слово, котре вже наперед труситься від жаху, переламує цьому слову ручки і ніжки, і складає калічок навкруг та поверх себе».
«Трішки шизофренії, трішки зоропоезії… а потім поширений опис вокзалу… і нічого більше ні в голові, ні в душі уривок цей після себе не залишає» (Про Іздрика).
«Писання В.Ляхевича «Білобоке» являється розділом з філософського роману «Власник верблюда». Оце річ! На семи сторінках немає ні думки, ні почуття, ні дії, зате написаний весь розділ (на семи сторінках!) одним реченням. А вам слабо? Думаю тільки: навіщо ставити Пегаса гопки, чи їздити на ньому обличчям до хвоста? Це цікаво, але ж це цирк, а не література».
«Але всіх перевершив А.Підпалий («2+4»). О.Логвиненко сказала, що його твори «взагалі майже не піддаються аналізові». Я спробував. Щоб уявити мій титанічний труд, треба прочитати щось із цих, як сказав би Медвідь, що-най-понад-витворів. А оскільки всі «замальовки» Підпалого абсолютно однакові, то ось вам дві найкоротші (увага! наводжу повністю, як закінчене творіння): «прийняття сталих конвалій ультрамарину розжареної яєчні опрацювання»; або: «піп розчинив велич будівництва і раптовості». Я вертів «замальовки» і так, і сяк, подумав навіть, що це паліндроми і почав читати ззаду наперед (результат, між іншим, однаковісінький), – і на кінець визнав, що ці «тексти» таки не піддаються аналізові, тільки слово «майже» Логвиненко вжила даремно. Коли Медвідь знущається над мовою, то у Підпалого мови немає взагалі, якесь маразматичне белькотіння. Закрадається думка, що «літератор» Підпалий просто посміявся над упорядниками збірки, і зараз попиває собі пиво та розказує друзям, як гарно йому вдалося «приколоть» редакцію «Кур’єру Кривбасу».
Михайло Карасьов ні з ким особисто не бореться і не зводить рахунки, як це може видатися з вибіркового і може не цілком виправданого цитування. Його мета ширша і благородніша – відновлення елементарної справедливості і шкали мистецьких цінностей. Література – свята справа і перетворювати її у таку клоаку, як політика – гріх. Звідси часто висока напруга розмови і безапеляційність тону.
«Візьму на себе сміливість стверджувати, що журі і організатори конкурсів читача дезінформують. І, відповідно, заводять його, як Іван Сусанін поляків, в літературні болота несмаку та непрохідні нетрі психічних розладів. Й без цього ледь притомний український читач, відкривши твір Іздрика чи Дашвар, починає ще більше жахатися своєї літератури, купуючи краще Донцову й Акуніна».
«Часто у видавництвах є групка «прикормлених» критиків, які пишуть для своїх і яким, мабуть, таки трохи платять за написане… Деякі друковані органи (або сайти в Інтернеті) взагалі відірвалися від живого літпроцесу і перетворилися на сектантські клуби вибраних (часопис «Критика», в якійсь мірі «Літакцент»).
Критик хоче, щоб справді самобутні й талановиті твори нашої літератури не губилися в морі сірятини, не затінювалися всякою пересіччю і не проходили стороною. В цьому він, як це не сумно, нагадує Сізіфа. Але що вдіяти, коли в наш безпросвітно звихнений час («час єзуїтів», як колись висловився Є.Баран) тільки й Сізіф ще може привернути увагу до болючих проблем.

Петро Сорока,
Петриківський Ліс.