Історична минувшина нашого краю зберігає багато хорошого і фактів не дуже приємних. Адже Креси — колишні східні околиці колишньої Польщі, пережили усіляке. Це і дивовижний симбіоз трьох народів, що тут господарювали, а потім “рятівне” вторгнення ще одного, східного, та усім відомі наслідки цього. Про це та інші типові, а одночасно і самобутні реалії Коропця, дивовижно мальовничого давнього поселення, книга Михайла Собківа. Автор, родом з Коропця, книгу писав рідною йому польською мовою і видав у місті Познань у 1999 році.
Перекладаючи цей твір на українську, мене особисто вразили описані події у цій околиці, що так перегукуються з сьогоденням. Загалом, цікаво подивитися на тутешню реальність очима людини не радянської. Мимоволі підібрала фрагменти, котрі цікаві нам, українцям саме тепер. Книга українською мовою не видавалася.
Роксолана Задорожна,
автор перекладу з польської
Михайло Собків. Коропець над Дністром
Із розділу 1
…Природа не поскупилася для Коропця на красу. Вінок гір, котрі є продовженням подільської плити, оточений петлею широкої стрічки Дністра, утворює улоговину, у якій знаходилося поселення, котра становила щось на кшталт природно укріпленого городища. Колись тут точилися найбільш криваві бої на Поділлі. Напади загарбників завжди були потужними. Звідти вела дорога до подальших завоювань. У час Першої світової війни з прилеглих пагорбів виднілися дула гармат російських та австрійських військ, націлених одні на одних. А на рубежі 1943-1944 років німці затримали тут наступи Червоної Армії. Поселенню і зараз товаришує прудка річка, названа Коропчик. Вона протікає через центр селища з Лугів аж до Перевозу, довжиною десь біля 10км. І завершує свій біг, впадаючи в Дністер…
…У період незалежності Другої Речі Посполитої населення Коропця складалося з представників трьох народів: Українців, котрих називали Русинами, Поляків та Євреїв. Пропорційно кількості мешканців у селищі було дві церкви, костьол і синагога, а у 1938 році розпочато будову ще однієї церкви. Особливим симбіозом був зв’язок поляків з русинами. Цьому сприяли три основні чинники. Одним з них було те, що вістря ненависті українців було скероване проти Радянської Росії, котра загарбала Україну. А під Польщею українці тішилися цілковитою свободою, рівністю прав, і, навіть, у певній мірі, особливою автономією. Їм дозволялося співати свій народний гімн і вивішувати жовто-блакитний стяг на даху своєї читальні. Та вирішальне значення мало верховенство Папи Римського над костьолом та Греко-католицькою церквою на підставі Брестської Унії 1596 року. Цей факт привів до того, що усіх цих людей не стільки різнила їх національність, як об’єднувала спільна віра. Тому часто русина називали греко-католиком, а поляка — римо-католиком. І, нарешті, останньою причиною такого симбіозу було те, що внаслідок ліквідації національного бар’єру усюди були дозволені змішані шлюби поляків та українок і навпаки. Дійшло до того, що під кінець міжвоєнного періоду усі родини українсько-польські були між собою у якійсь мірі кровно споріднені. Дуже мало родин було або суто українських, або чисто польських…
…Міцний зв’язок поляків з українцями дав тріщину у 1935 році. Місцева влада вирішила, що на території ґміни замешкує надто мало поляків, що було незаперечним фактом. Для їх більшої чисельності у цьому мікрорегіоні вирішили заселити колоністів. Їх стягували сюди з глибини країни. Граф Степан Баденя, дуже добре розуміючи ситуацію, зрікається своїх земель на Вербці, на користь прибулих поляків. Це спричинило неабиякий гнів серед українців, котрі вважали за потрібне роздати ці землі місцевому люду. Розходилися також чутки, що внаслідок нещодавніх виборів дуже мало українських представників увійшло до Сейму. Однак заселенці на Вербку усе ж прибули. Місцеві називали їх мазурами. То були дуже бідні люди, бо усім їхнім майном був лише кінь. Натомість дітей у кожній родині було безліч. Вони швидко осіли, виліпили хати і сяк-так господарювали. Русини хоча і дивилися на них скоса, проте швидко змінили своє ставлення, побачивши, що ті були значно убогіші від місцевих. Та незважаючи на це, усе частіше чути було про дискримінацію. Усе більше русинів почали називати себе українцями. У спокійному досі Коропці почали виникати пожежі. Ще влітку того ж року спалахнула величезна стирта збіжжя, розташована на краю господарського двору, неподалік від графського палацу. А восени, після збору хмелю згоріла і графська хмілярня на Перевозі. В обох випадках збитки були безмірними. Почалося поступове відокремлення русинів від усього, що якимось чином пов’язувалося з польським. Вони збудували власну молочарню. Кожна плитка червоного каменю спеціально оброблялася, завдяки чому будівля чудово виглядала. Молочарню обладнали тодішньою сучасною механізацією. Поляки, і собі звели молочарню, але уже з білого каменю. Русини подбали і про власну пожежну службу, закупивши на той час модерне обладнання. Вони створили також власний духовий оркестр і організацію “Стрільці”, члени котрої вправлялися у майстерності орудувати зброєю, але не карабінами, а киями, подібними до тих, що застосовувалися у грі в більярд. Великі зміни відбуваються і у трьох українських читальнях: на Лугах, Перевозі та у центральній. Окрім свого розташування, центральна була примітна своєю величиною та внутрішньою обстановкою…
…У 1937 році почали вибухати народні страйки. Напередодні ярмарку приїхало дві вантажівки з поліцейськими. Наступного дня, як ніколи, на торг з найближчих сіл прибули сотні людей. Заповнені були усі придорожні вулиці та площі. В другій половині дня, коли торги уже давно припинилися, а люди все ж не розходилися, на базарну площу прибула поліція. Вони демонстративно зарядили автомати і наказали розійтися по домівках. Та народ не послухав наказу і чоловіки почали ходити від крамниці до крамниці, наказуючи їхнім власникам позачиняти крамниці та припинити торгівлю. Поліція не втручалася. Бойовим строєм, із зарядженими карабінами, рушила центральною вулицею. Попереду ішов комендант, а за ним маршовим кроком — колона, зайнявши усю вулицю. Біля великих натовпів людей колона зупинялася і комендант закликав усіх розійтися по своїх господарствах. Ніхто не рушив з місця. Наступної неділі, після Служби Божої в костелі, народ прибув до читальні. Зал був переповнений, бо кожен жадав якихось вістей. До громади промовив директор школи, Юзеф Квітень. Він стверджував, що ініціаторами заворушень були росіяни і перелічував на доказ цього багато фактів. Одним з них була звістка про спалене авто старости у Бариші. Він наполягав також на тому, що росіяни є інспіраторами диверсійної діяльності декотрих українців. “Сором — додав він, закінчуючи свій виступ, що поляки піддалися провокаціям більшовиків”. За взірець він поставив простих українців, котрі, незважаючи на численні кривди більшовиками їхнім побратимам за Збручем, не брали участі в демонстраціях…
…Наступило 1 вересня 1939 року. Звістку про початок війни люди прийняли спокійно. Вони були переконані, що поляки її виграють, а німці і так далеко від східних Кресів, та й фронт просувається досить повільно і дійде сюди не скоро. Отож точилося нормальне життя. Єдиною зміною було те, що на головному роздоріжжі стояв ще один прибулий поліцейський, з багнетом на карабіні.
Війна почала чітко відчуватися, коли на дошках оголошень з’явилися повідомлення про мобілізацію. Кожен, хто підлягав мобілізації, уже наступного дня мав прибути на залізничну станцію у Нижневі. Усі проходили повз костьол. Шлях був утоптаний, бо майбутніх солдат проводжали цілими родинами. Костьол був їм по дорозі, двері храму були постійно відчинені. Як поляки, так і українці заходили до святині, аби ще раз помолитися. В цій ситуації уже не мало значення хто скільки разів перехрестився — раз чи три рази і чи б’є поклони, а чи тільки стоїть навколішки. Один Бог, польський, чи український. Щодня до селища прибувало усе більше утікачів із західних околиць Польщі. То були переважно старші чоловіки. Кожен мав лише вузлик з особистими речами. Оскільки наш дім знаходився при центрі села, було велике подвір’я і господарські забудови, більшість утікачів затримувалися у нас. Усюди було шумно і тісно. Ситуація систематично полегшувалася, бо декотрі з утікачів переселялися до сусідів, або направлялися в інші місця, але постійно прибували нові юрби. Мама тричі на день випікала хліб, і постійно нарікала, що не вдався, бо тісто не встигає викисати. Та ніхто їй не докоряв. Молоко після кожного надою також розставлялося у глеках на подвір’ї, але його постійно бракувало. Так само чинили й інші ґазди, в міру своїх можливостей. Частина утікачів спала під відкритим небом, бо в домі та в господарських приміщеннях не було уже місця.
Одного похмурого дня почувся протяжливий звук віддаленого грому. Пішов теплий дощик. З боку Бучача до нас доносився брязкіт кінних возів упереміш з гулом моторів машин. По звуках можна було визначити, що екіпаж по крутому серпантині дороги рухається дуже швидко. Жоден з них не був освітлений, лише де-не-де блимав ліхтарик. Без сумніву, зі сходу їде потужна військова колона у напрямку Станіслава. На світанку з’ясувалося, що один з автомобілів залишили на узбіччі…
Із розділу 2
…Десь за годину, жадібні новин люди, почали збиратися в центрі селища. Найбільше народу було, як завжди, на площі перед поштою. Радіо і надалі транслювало різні передачі, але залишалося таємницею, чому влада покинула свою резиденцію. Несподівано з боку Вагнірівки надійшло п’ятеро чоловіків. Двоє з них були місцевими українцями, а інші були чужинцями. Усі мали на передпліччях червоні пов’язки, а у руках готові до пострілу автомати. Прибувши на пошту, вони вимкнули радіо і забрали приймач. Натовп охопив жах. Усі ж бо знали, що прибулі — українці, та пов’язки їхні були червоними. Більшість, переважно молодь, не знали, яку державу символізує цей колір. Увечері того ж дня, розгорілася драма у палаці. Жителі навколишніх сіл, а також багато місцевих швидко зорієнтувалися, що відсутня поліція, а граф покинув свою резиденцію. Розбили двері і почали грабувати. Виносили усе, що тільки можна було винести…
…Понеділок видався похмурим. Після багатих на враження днів тепер було дивовижно спокійно та тихо. Гнітюче виглядали безлюдні вулиці. Люди перебували у своїх садибах, наче чогось очікуючи. Та ніхто не знав чого саме. Не були відомі і події війни. Усі почувалися пригніченими. Я також не міг собі знайти місця. Безцільно блукав по двору, раніше звичайного вигнав на пасовисько худобу. Я сидів на пагорбку трохи вище костьолу і мені було ніяково. Розглядаючи улоговину, котра з цієї висоти видавалася вимерлим поселенням, бо на жодній з вулиць не видно було людей, я раптом помітив, як на протилежному пагорбі, на Вагнірівці, появився якийсь чоловік на коні, що повільно рухався в бік центру селища. Його було добре видно, але зважаючи на відстань, я не міг зауважити якихось особливостей. Вдивляючись, я помітив, що він не звернув вліво, щоб іти навпростець, повз ліс, як це зазвичай роблять місцеві, а прямував битим шляхом. Я ще не встиг оговтатися від побаченого, як з-за повороту виринуло ще два вершники. Вони їхали поруч повільно, як і перший. Ці також не звернули вбік, а прямували дорогою. Я не йняв віри, протираючи очі, а через декілька хвилин появилися ще троє вершників. Я ще дивився, і за мить виринула уже ціла колона війська. Їй не було видно кінця, бо за вершниками їхали кінні упряжі, дуже схожі до селянських возів, тоді ішли знову вершники, декілька вантажних автомобілів та якась машина на гусеницях. Я зробив висновок, що мушу негайно зганяти худобу додому, бо потім не пережену через вулицю, оскільки колона була широкою і безкінечною. Внизу пагорба стояв наш парафіяльний ксьондз разом з катехетом і про щось розмовляли. Побачивши мене, вони перервали розмову і запитали мене, чому я так рано зганяю худобу. Я відповів їм, що з боку Вагнірівки іде велике військо. У цю мить я почув між ними слова: “Все-таки це правда”. Що це означало — я не знав.
В центрі зібралося багато люду. Їх приваблювала незвичайна картина на пагорбі. Кожної миті прибувало усе більше війська. На вулиці з обох боків уже не було місця і багато допитливих видряпувалися на придорожні дерева. Я стояв на високому примурку перед крамницею. Ніхто не знав, що то за військо. Очікуючи, люди вдавалися в різні здогадки. Одні казали, що то польське, інші — що німецьке, а треті заперечували і тих і інших, мовляв, якби так було, то чому військо мало б іти зі Сходу. Здогадкам не було кінця. Нарешті до села наблизився перший солдат. У натовпі запанувала тиша, усі вдивлялися в одну точку. Здалеку я помітив, що солдат їде на якомусь малому вороному конику. Я любив коней, а тому пильніше придивлявся до цього скакуна, бо такої масті я ще не бачив. Солдат в лівій руці тримав упряж, а в правій — готовий до пострілу автомат. Одягнутий був у зелений, вицвілий мундир, а на голові мав якусь дивну високу шапку. Коли він порівнявся з нами, сказав “Здраствуйте”. Відповіддю було мовчання. У мене було таке враження, ніби люди на мить завмерли. Тиша панувала декілька десятків секунд. Аж тоді пішов шепіт, що це росіяни. Колона війська одразу заповнила усю проїжджу частину вулиці. Коні рухалися повільно, з опущеними головами. Впадала в очі розмаїтість форми та зброї військових. Несподівано появилися чисельні кавалеристи у польських військових зелених плащах. Багато з них мали припасовані не російські, а польські шаблі, а на чоботах декотрі мали уланські остроги. Офіцерів можна було розпізнати по великих годинниках з чорним циферблатом на руках, або довгих рукавицях. У якусь мить один з передових, порівнявшись з нами, вигукнув: “Хай живе радянська Україна!” А хтось з селян голосно на те перепитав: “А чому Україна не самостійна?” Очевидно це запитання дійшло до його вух, бо він пильно глянув у наш бік і почвалав далі. Поміж люду прокотилася хвиля сміху. Колона військової техніки ішла селищем усю ніч…
…Найцікавішою була його розповідь про зустріч польських вояків з Армією Червоною. “Ми не зробили жодного пострілу, бо наші офіцери були глибоко переконані, що їхнє військо прийшло нам на підмогу. Нам наказали здати зброю і чекати подальших розпоряджень. Ми по-дружньому віталися з їхніми командирами, як приятелі плескали одні одних по плечах, а наші поварі навіть приготували їм перекусити. Атмосфера була така доброзичлива і чудова, що ніхто і не помітив, коли і як нас оточили. Сталося щось несподіване і страшне. Росіяни спочатку стали при наших складах військового спорядження, тоді почали розділяти офіцерів від рядових. Надто пізно уже було щось змінити, бо ми не мали зброї. Приязнь, що ще панувала декілька хвилин тому, тріснула, як мильна бульбашка. Шок та жах. Офіцери рвали на собі волосся. У нас була зброя, достатньо амуніції щоб вести бій. (на цьому місці пан Степан розплакався). Тоді нам наказали здати боєприпаси і почали оглядати руки. Якщо руки спрацьовані і вояк жив у тих краях, то його відпускали.”