Святий вечір 1948 року. Матуся, поклавши сіна на стіл, застелила його білим обрусом. В куті на канапі поставила невеличкий сніп пшениці; що називався «бабою». Внесла сама дідух, бо господаря вже не було. І тільки сказала: «Добрий вечір», як ми з сестричкою кинулись виспівувати: «Кво, кво… На Різдво квочка чубата..» і так, аж поки солому рівно розстелили по всій хаті.
На столі, на великому бронзовому підсвічнику горіла біла воскова свічка. Запах воску розносився по хаті, нагадуючи про Різдво Христове. Здавалося, що ось-ось почуємо голос маленького Ісуса Христа.
В дідуся була пасіка, і він нам подарував півлітрову банку пахучого меду, а тому пшениця з маком, яку мама розлила у глиняній макітрі, була смачною і пахучою. Привабливим запахом дихали і підпеньки, пироги з капустою, помащені смаженою на конопляній олії цибулею. Та й більше на той важкий час нічого і не було. Помолившись перед образами Матері Божої і Ісуса Христа, ми сіли до святої вечері. Повечерявши, мати почала колядувати:
Бог предвічний нам народився,
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд свій весь і утішився…
І помагав, бо вже давно дідусь навчив мене цієї колядки. Сестричка своїм тоненьким дитячим голосочком підтягувала і він відрізнявся від маминого. Було якось смішно і весело, хоча й не був багатим той святковий стіл. В той святий вечір ми скоро полягали спати, бо мама вдосвіта на Різдво збиралася до церкви — у зв’язку із забороною в той час правилося по ночах.
Мама розстелила ліжко, на якому було дві біленькі подушки і біла перина, що пахла свіжістю і крохмалем. Ми всі троє спали на одному ліжку, на свіжому житньому околоті, що був застелений грубою веретою. Мама не могла заснути, важко зітхала, час від часу пригортала нас своїми гарячими долонями до грудей, ніби боялася втратити. В хатині було тепло і тихо.
Раптом цей спокій порушив пес Фрід. Злосним гавканням прискакував і відскакував, намагався не впустити лиха у свій двір, але воно наближалось. Почувся рип снігу під важкими чобітьми. Мама ще сильніше притиснула нас до себе, наче та перепілка, що захищає своє гніздечко від яструба, від бурі, котра нависла над її долею, над долею її діточок. Легкий стукіт у шибку. Ми ще тісніше притулились до мами. Ніби якась чорна рука простягнулась до нас і своїми пазурами хоче вчепитися в коси нашої мами, відібрати її в нас, залишити без найдорожчого — без тепла, без материнської ласки, без материнської колискової пісні. «Я не відчиню, — в сльозах лементувала матуся, — я нікого не знаю, крім своїх діточок, відчепіться, йдіть з подвір’я».
Від автоматного пострілу замовк Фрід. Тріснув замок стареньких дверей і наша тихенька хатина освітилася батарейками гарнізонівців. Ми всі троє сиділи на ліжку в чеканні чогось страшного. Вони бігали по хаті, чогось шукаючи, зазирали в баняки, ніби там хтось сховався, довгими шпицями скололи всю землю; ніби хтось заховався під нею. Високого зросту, червоний з обличчя, мовби випив збанок крові, катюга впіймав маму за руку і вирвав її з наших обіймів. Вона опинилася в одній сорочці аж біля порогу, а потім якось встигла взути валянки і кинути на себе хустку.
«Дорогенькі діточки, — пролементувала вона, — я вже не повернуся… Любіться, шануйте дідуся; бабусю, любіть свій народ, мову, свою Україну!» На цих словах замовкла від удару прикладом автомата в плечі. Впала, але її підняли і вивели з хати. На столі догоряла свічка. Через відчинені двері до хати валом котився мороз, витісняючи і забираючи з собою останнє материнське тепло. Я хотів встати з ліжка і зачинити двері, але сестричка, обнявши мене, кричала: «Братчику, не йди, то прийшли знову фашисти, і вони ще тебе заберуть!..»
І тут в хату увійшов наш «господар» — Фрід. «Не попали в нього, — крикнула сестричка, — живий!». Він передніми лапами зіперся на поручню ліжка, оглянув нас і як людина зітхнув, а відтак ліг біля ліжка на дідух. Я вже знав, що на подвір’ї немає нікого, встав і зачинив двері, Ми не спали. Фрід цілу ніч чергувв біля нас, час від часу піднімався і йшов до порогу. Наслухав, чи не повертається його господиня. Почало світати. Повернулася наша матуся, кров точилася з голови, що була вся в рагах, по всьому тілу видніль криваві синці і, не дивлячись на мороз, ці струмочки не замерзали. Кров людська не замерзає, як не замерзає і не застигає пам’ять про ті страшні катування НКВС і їх холуїв.
Так наша маленька сім’я зустріла Різдво Христове 1948 року.
За зиму рани загоїлись, а в березні маму арештували. В Великих Чорнокінцях був пункт НКВС. Там зараз знаходиться сільська Рада. Ми, жили в Великих Чорнокінцях, і в цьому будинку зазнала катувань наша багатостраждальна мама. З її розповідей я дізнався про знущання служак НКВС над нею. Нічого не дізнавшись, бо, мабуть, нічого вона і не знала. Хіба мало було таких, що у сталінських катівнях зізнавалися, мало того, наговорювали на себе так, як було вигідно для НКВС? Щоб довго не возитися з мамою, начальник дає наказ і охоронцю: коли вона попроситься в туалет вночі, він там повинен її розстріляти. Охоронець приходить вночі до мами і каже: «Є наказ тебе розстріляти. Я не хочу брати це на свою совість. Я буду стояти на ганку, а ти через вікно втікай». Як видно, і серед прислужників НКВС були совісні люди, то були так звані «стрибки». Хотілось би зустрітися з тією людиною, яка врятувала життя моєї мами, може він ще живе, то озовися, добра людино!
Хоч і втекла мама, але хіба далеко втечеш? Ціле літо переховувалася, то в родини, то в добрих людей. На самого Михайла, цього ж року, перебувала в одній хаті в Чорнокінцях. Хтось доповів і на це подвір’я увійшли прислужники НКВС. Мама північним вікном втекла, але вибігла на город і там впала від автоматної черги, поранена в ліве стегно. Витягнули її на дорогу, а потім кинули на воза, прикрили бараболянкою і завезли в Пробіжну, в лікарню. (Ще живуть там очевидці). Підлікували її і засудили на 25 років.
Можна здогадатися, як судили і на якій підставі. Певна річ, що по сфабрикованій НКВС справі. Ми тепер засуджуємо сталінізм, а хіба хрущовсько-брежнєвські слідчі органи та суди були справедливими? По святій нашій землі українській ще й досі повзуть сталінські, беріївські, єжовські кобри. Це вони на сторінках преси намагаються виправдати свої злодіяння. Спитайте краще себе, чи немає невннної крові на ваших руках, чи не мучить вас совість? Може, чекаєте слушної хвилини, щоб знову катувати наш український народ? Народ, що прагне волі, самостійності, щастя…
Відсиділа Наша матуся в Мордовській АРСР в таборах сталінського режиму. Після смерті “батька народів” повернулась додому в 1957 році. Прожила разом з нами, багато допомогла, багато розповіла і померла своєю смертю. Все-таки є Бог на світі!..
Зіновій Мамчур