У святкові дні як польські, так і українські школи були зачинені, не працювали пошта, адміністративні установи (ґміна) та усі крамниці. Подвійне святкування було особливим благом для дітей зі змішаних родин, де були сини і дочки. Там готувалося дві Святі вечері а також двічі відзначали Великдень, аби ніхто не почувався скривдженим. Слід також згадати, що у релігійні свята римо-католиків, українці утримувалися від тяжкої праці, згідно релігійних канонів, а поляки відповідали взаємністю.
“Koropiec nad Dniestrem”
(фрагмент)
…У період незалежності Другої Речі Посполитої населення Коропця складалося з представників трьох народів: Українців, котрих називали Русинами, Поляків та Євреїв. Пропорційно кількості мешканців у селищі було дві церкви, костьол і синагога, а у 1938 році розпочато будову ще однієї церкви. Особливим симбіозом був зв’язок поляків з русинами. Цьому сприяли три основні чинники. Одним з них було те, що вістря ненависті українців було скероване проти Радянської Росії, котра загарбала Україну. А під Польщею українці тішилися повною свободою, рівністю прав, і, навіть, у певній мірі, особливою автономією. Їм дозволялося співати свій народний гімн і вивішувати жовто-блакитний стяг на даху своєї читальні. Та вирішальне значення мало верховенство Папи Римського над костьолом та Греко-католицькою церквою на підставі Брестської Унії 1596 року. Цей факт привів до того, що усіх цих людей не стільки різнила їх національність, як об’єднувала спільна віра. Тому часто русина називали греко-католиком, а поляка — римо-католиком. І, нарешті, останньою причиною такого симбіозу було те, що внаслідок ліквідації національного бар’єру усюди були дозволені змішані шлюби поляків та українок і навпаки. Дійшло до того, що під кінець міжвоєнного періоду усі родини українсько-польські були між собою у якійсь мірі кровно споріднені. Дуже мало родин було або суто українських, або чисто польських. Це не було перебільшенням, достатньо було щоб брат чи сестра когось із подружньої пари пошлюбували когось іншої національності, і уже ціла родина ставала змішаною. У таких випадках навіть діти цього подружжя ставали різнонаціональними. Якщо народжувався син, батько котрого був поляком, то його охрещували у костьолі, а якщо дочка, матір котрої була русинкою, то хрещення відбувалося в церкві. Тому у кожній багатодітній сім’ї одна дитина на щоденній християнській молитві хрестилася раз і молилася по-польськи, а інша — три рази, молячись українською. У школі діти також відвідували різні уроки релігії. Спеціальні звичаї панували також при укладанні мішаних шлюбів. Оповіді одночасно оголошувалися у обох святинях. А місце шлюбу залежало від національності нареченої. Тож, якщо поляк одружувався з українкою, то незалежно яким був патріотом, шлюб мусів брати в церкві, а якщо майбутня дружина була полькою, то на основі взаємності, українець мав давати подружню клятву у костьолі. А про те, які свята майбутня родина відзначатиме, вирішувала національність чоловіка. Варто знати і пам’ятати, що через чотирнадцять днів після якогось католицького свята припадало аналогічне свято української церкви. Тому у календарях червонілося від чисельності свят.
У святкові дні як польські, так і українські школи були зачинені, не працювали пошта, адміністративні установи (ґміна) та усі крамниці. Подвійне святкування було особливим благом для дітей зі змішаних родин, де були сини і дочки. Там готувалося дві Святі вечері а також двічі відзначали Великдень, аби ніхто не почувався скривдженим. Слід також згадати, що у релігійні свята римо-католиків, українці утримувалися від тяжкої праці, згідно релігійних канонів, а поляки відповідали взаємністю. Особливого характеру урочистості набували на свято Трьох Царів, що називалося просто Йордан. Ріка Коропчик протікала недалечко церкви. Коли виходила процесія з костьолу, аби на вирубаному у льоді вівтарі духівники відправляли богослужіння, їм назустріч виходила така ж процесія з церкви. Привітання виглядало так: спершу тричі схилялися фани, тоді віталися священнослужителі, аби процесії врешті з’єдналися і разом рушили до корита річки. Українці, тобто греко-католики через чотирнадцять днів відзначали те саме свято, на тій же річці, але не на тому ж місці, а ближче до церкви на Перевозі. Церемонія була такою ж. На стражі розвитку духовного зв’язку між цими двома народами стояли не тільки місцеві священнослужителі, але й високі достойники Церкви. Євгенія Базяка під час його візиту до парафії у 1938 році спочатку зустрічали перед українською церквою, а тоді після короткого Богослужіння його вітав і місцевий рабин читанням уривків із Книг Мойсея, і лише насамкінець він прибував до костьолу. Переймаючи приклад від мужів церковних так само чинили і мужі державні. Урочистості третього травня також починалися у церкві. Того дня, вдосвіта, після того, як місцеві сурмачі відіграли “Світанкову” і по всіх вулицях села проїхалися дружинники на прибраних та оздоблених конях, збиралася процесія. Її зазвичай очолював війт з солтисом, далі ішли поліцейські, тоді граф Баденя з усією родиною і насамкінець пожежна частина зі шкільною молоддю. Після відправлення у церкві з цієї нагоди урочистого богослужіння, заново усі шикувалися у тому ж порядку, аби в такт маршу, що грав оркестр, іти на таку саму відправу до костьолу. Однакове трактування громадянських прав владою, взаємна релігійна толерантність та особисті родинні зв’язки поляків з українцями спричинили не тільки формальну стабільність цих етносів, але й спонукало до справжньої взаємної поваги та позбавленої фальші любові. Не існувало таких понять як “наше” чи “ваше”. Коли поновлювали костьол з нагоди візиту єпископа, русини не шкодували сил та засобів у допомозі полякам. А ті в свою чергу віддячували допомогою при будівництві церкви, котра мала височіти на протилежному пагорбі. Через вибух Другої Світової війни та будова не була завершена. Зведений був тільки високий мур з граніту, що оточував цілий пагорб та залився фундамент.
По-особливому у Коропці відзначали свята Різдва Христового та Великодня. На Святвечір, прикрасивши ялинку домашнім печивом, дорідними яблуками, барвистими ланцюжками та свічками, до хати вносилася так звана габа. Це була звичайна солома, яку у великій кількості розміщували під столом, а у декотрих домівках навіть розкидали по цілій хаті і ходили по ній протягом усіх свят. Тоді, в залежності від роду занять господаря у дім заносилися основні знаряддя його праці. Діти ж ставили свої зошити та книжки, аби легше йшла наука в школі. Цим звичаєм не можна було знехтувати і тому під столом нагромаджувалося багато предметів. Тоді клали сіно, і то не мало, а стільки, щоб на столі ледве утримувалися складені один на одного калачі.
Віднісши святкові страви найближчим сусідам українцям, котрі згідно греко-католицького календаря відзначали таку ж урочистість пізніше, символічним розділенням їжею з усіма звірами та запаливши на столі свічки, наступала кульмінаційна мить вечора. А власне, внесення господарем у дім дорідного снопу пшениці, який символізував заблукалого бурлаку і називався дідух. Переступивши поріг в його ім’я господар казав: “Слава Ісусу Христу!”. Після відповіді на привітання бажав усій своїй родині здоров’я, усякого благополуччя і “аби було і в коморі і в оборі, в стайні і стодолі”. Потім сніп ставили у кутку, біля святкового столу, котрий уже раніше був накритий. Аж тепер сім’я могла сісти до столу. Ділилися оплатком і глава сім’ї кидав до стелі ложку куті, тоді можна було приступати до вечері. Та треба було пам’ятати про те, щоб не спиратися на стіл, аби “у жнива не боліли крижі”. По вечері дівчата поспіхом збирали дерев’яні ложки і виходили у двір, стаючи перед хатою. Вони голосно калатали ложками доти, доки десь не загавкає пес. В залежності від того, звідки чути було гавкіт, вгадували з котрого боку прийде майбутній чоловік. Оскільки вечеря усюди закінчувалася майже о тій самій порі, то собаки гавкали звідусюди і іноді складно було в усім тім розібратись. А в самі свята незлічена кількість колядників ходила попід вікнами садиб. Та найважливішою колядою, котру усі очікували, був прихід костьольного братства. З огляду на те, що їх було дуже багато, і усе більше долучалося, то не усі поміщалися в домі. Але співали вони так, що це запам’ятовувалося на увесь рік. На світанку, у день Трьох Царів, було закінчення свят. Того дня, рано-вранці, виносили на город габу і там її спалювали. Виглядало все це дуже забавно. Ще були сутінки, навкруги білизна снігу і численні багаття. Це одночасно був і знак, що ще того самого дня, увечері, розпочинаються свята руські. По-іншому обходилися з дідухом. У супроводі цілої родини його виносили з хати до стодоли і ставили на найвиднішому місці, окремо від інших снопів. А молотився він перед сівбою, аби змоловши, спекти одну хлібину спеціального призначення.
Селянин, підготувавши ріллю до сівби, ставив хлібину посеред поля і, перехрестившись, зачинав сіяти. По завершенні сівби, він ламав хліб, частину розкидав птахам, а решту давав коням. Ця традиція походила з повір’я, що давним-давно, з незапам’ятних часів, було так, що колос виростав не зі стебла, а з самого кореня і хліба вистачало для кожного створіння. Тоді Господь Бог зумисне взяв у долоні стебло і потягнув його вверх, знищуючи усі зерна, залишаючи тільки той колос, що поміщався у Його долонях і як покарання призначив його виключно людині…
Автор перекладу на українську мову – Роксолана Задорожна
P.S. Ось таким святковим симбіозом жила українсько-польсько-єврейська община Коропця міжвоєнного часу минулого століття