Велич ніколи не настає від надмірних статків. Людина може бути возвеличена простотою. А може – вірністю. Вірністю множинного ступеня. Як у героїв нашої оповіді.
Це – подружжя Кричковських. Доля кожного з них зокрема і злита воєдино, спільна – то направду символи вірності. Богові, людям, собі. Собі – означає своїй мрії, покликанню, своїм кореням, минулому й майбутньому. Рік, що відходить, помітний для родини кількома віхами. Її глава, священик Стефан Кричковський, уже ось три десятки літ ревно й віддано служить Богові й людям на одній-єдиній для нього парафії, у селах Давидківці та Колиндяни. Та помітка стала доброю нагодою для парафіян ще раз щиро й пристрасно довести душпастиреві свою християнську любов. І – привітати його з 55-літньою поділкою на циферблаті життя, котру проставив Всевишній на Преображення Господнє, 19 серпня. І цього ж року він, протоієрей Стефан Кричковський, настоятель храмів св. Миколая с. Колиндяни і св. Ап. Іоанна Богослова с. Давидківці Чортківського деканату Тернопільсько-Кременецької єпархії УПЦ КП, удостоївся ордена Володимира Великого ІІІ ступеня за заслуги по відродженню Української Помісної Православної Церкви та на честь 30-літнього пастирського служіння – згідно з Указом Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.
І отець Стефан, і його дружина пані Оксана родом із села Могильниця на Теребовлянщині. Опісля школи, як десятки ровесників, юнак готувався до вступу до Львівської політехніки. Та Господь, вочевидь, вже тоді вирішив інакше: хлопцеві завадила раптова операція. І вже після служби в армії (котру отець вважає доброю школою життя, жартує, що служити випало на «передньому краї» – у групі військ в Німеччині) він вступив до Московської духовної семінарії. Мабуть, «спрацював» генокод: у побожній та доброчесній родині на той час вже було кілька священиків. Через яке терня тоді, в часи войовничого атеїзму (1976 рік), довелося пройти, нині важко й уявити. Випускникові за першим розрядом, тобто з відзнакою, було запропоновано навчатися далі, у духовній академії. Та він обрав стежку служіння Богові, ближчу до людей. І отримав єпископське благословення та скерування на першу та єдину допоки що для нього парафію в села Давидківці і Колиндяни.
Отець нині не приховує гордості, що ректором семінарії і його духовним наставником був Блаженнійший Володимир, Патріарх Київський і всієї України, котрий у ті смутні для церкви часи «протягував» до семінарії на навчання (а набиралося лише 25 осіб) насамперед вихідців із західно-українських побожних сімей. І він, й інші духовні наставники засіяли в душу спочатку семінариста, а згодом молодого священика зерна одвічних християнських чеснот, поміж яких – вірність духовним началам. Отець Стефан не вважає за невдачу, що не досяг вищих духовних свячень чи не здобув вищих нагород, не спокусився на пошуки більш «хлібного місця» в інших парафіях, ні, для нього найвища нагорода – єднання з громадою, з родиною у Господі, в Божій любові. Повторюючи начебто й банальний вислів про три віхи, котрі неодмінно мають супроводити життя чоловіка, яке склалося, – посадити дерево, збудувати дім і зростити сина, усміхається: уже все здійснив! Побіля проборства під сніжною ковдрою снить посаджений ним сад, перебудував та оздобив два величні храми, дві Божих домівки, збудував разом з парафіянами 34-метрову дзвіницю у Колиндянах, яка має аналога тільки у Києві, зростив та виховав двох синів. Однак храм – то не тільки й не стільки стіни: день у день він цеглинка за цеглинкою зводить храм людських душ. Ще не стерлися в пам`яті часи, коли Христову віру ділили на конфесії. Отець зумів довести й собі, і вірним, що Бог один і немає що ділити. Віряни повірили в правдиві слова свого настоятеля і, мабуть, тому Давидківці – чи не єдине село в районі, де віруючі тільки однієї конфесії. Та ще й які вірні! Свого настоятеля вважають духовним батьком і порадником у повсякденних справах, бо він, творячи обряд хрещення, вінчання, а відтак хрещення вже нових продовжувачів роду, достеменно знає життя своєї пастви. Він теж вважає, що священик на парафії має бути для вірян найперше порадником, дорадчою особою, починаючи від духовного життя і до світського.
На запитання, ким для нього є дружина, отець Стефан без вагань відповідає більш ніж вичерпно: опорою і другою половинкою. Вони поєднали долі за рік до висвячення отця Стефана. То був 1979-й. Пані Оксані, 17-літній юнці, окриленій мрією стати студенткою факультету іноземних мов Чернівецького університету, довелося зрадити мрії. Пережити навіть зневагу вчорашніх друзів і наставників, котрі презирливо гляділи на світ з атеїстичних висот: мовляв, дивися, який ти обрала шлях! Не зламалася духом, вистояла. У 18-ть приїхала за чоловіком до чужого тоді для неї села, де не було поруч ні батьків, ні подруг, ні родини. Справжньою великою і дружною родиною стала для неї громада. Звання їмості пані Оксана заслужила своїм возвеличенням простотою, доступністю та щирістю до людей. А ще – чистотою, м`якістю і мелодійністю душі. Вона пише вірші. Давно. Ліричні й духовні. І тільки частинка з них, духовної тематики, побачила світ 2008 року в збірочці «Святі обереги мойого села» (історія церкви села Давидківці). Кілька поезій воскресної тематики було видрукувано цьогоріч в журналі суспільної служби українців Канади «Наша громада», угледівши які, виходець з Давидківців канадієць Лев Смеречинський передав пожертву на рідний храм вітцівщини. Ті вірші, як і статті-розповіді про храм та його людей, – чисті й світлі, звідкіль, здається, аж струменить незаплямоване сяйво Божої благодаті, незайманої гріхом душі. Вслухаймось.
Прислухайтесь в тишу…
Вже відчувається гомін грядущого свята.
Чуєте? Ангельський лагідний спів,
А в піднебессі багато-багато.
Доноситься запах зеленої хвої
І запах сухого сіна,
І гомін колядки такої дзвінкої
У рідних і теплих стінах.
Це свято любові, потіхи, добра,
До нас воно наближається.
Засвітиться ясна над світом зоря
І скажем: «Христос рождається!».
Свою юначу мрію пані Оксана Кричковська реалізувала з плином літ, уже після закінчення Тернопільського фінансово-економічного інституту, роботи бухгалтером у місцевому колгоспі, пронісши вірність їй через десятиліття. Вчила улюблену іноземну мову разом з синами, згодом вступила до Тернопільського педінституту післядипломної освіти. І ось уже вісім літ трудиться в Давидківській школі, викладає англійську. Її учениця позаторік стала третьою на районній олімпіаді поряд з гімназистами, де іноземна профілює. І вже дві випускниці навчаються на профільному факультеті, аби згодом піти стежкою своєї вчительки.
– Чи важко бути їмостю, дружиною священика, котра завжди на виду і (що там гріха таїти!) може іноді стати причиною людських пересудів? – запитуємо пані Оксану. Вона усміхається: ні, навпаки легко! Просто потрібно не віддалятися від людей, а наближатися до них, жити поміж них і бути однією з них. На це отець філософічно додає: «Нелегко бути християнином взагалі, якщо тільки правдивим…».
Подружжя Кричковських зростило двоє синів: Романа (йому якраз поминуло 30) та Івана. Старший обрав педагогічну стезю, молодший – фах медика. Зберігши вірність родові, подружжя і синів назвало іменами рідних, не вигадуючи щось незвичне. Подружжя з усміхом мовить, що, можливо, згодом старший Роман обере стежку священства, адже недаремно його, ще студента-третьокурсника психологічного факультету ТЕІПО, було відзначено стипендією ім. Патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого.
Недарма мовлено, що, мабуть, найщасливіші люди ті, котрі повсякчас відчувають земне тяжіння – до роду, минулого, сьогодення й майбутнього. До батьківської віри. До віри в людей.
Анна БЛАЖЕНКО