“Мені здається, що пейзажна лірика Василя Місевича помітно виграє через свою колористичність. У книзі маємо «зелену тишу», «біле тіло», «золоте сонце», «червоні вогні». Що тут іще балакати, коли і так все є очевидним, принаймні, для мене…”

Поет спіймати словом хоче мить

Місевич В. Ковток роси живої. Вибране: поезія. – Чернівці: Букрек. 2014. – 308 с.
Нині, як не прикро, через викривленість в книгорозповсюдженні, маємо ситуацію, коли поціновувачі красного письменства в переважній своїй більшості не мають часто-густо можливостей побачити усі місцеві видання. Зрозуміло, що ще гіршими є становище з книгами, котрі до них не належать. Подумалося про це, коли перечитував томик «Ковток роси живої» Василя Місевича з Чернівеччини. Тому й вважаю спершу зробити

БІОГРАФІЧНИЙ НАГОЛОС

Він 1941 року народився на Буковині. Після закінчення школи робітничої молоді був будівельником, служив у війську. Після цього газетярував у рідному Кіцманському районі. А здобувши вищу освіту деякий час був відповідальним секретарем обласної журналістської організації. В 1974-ому дебютував збіркою віршів «Білий лелека», яка припала до душі любителям лірики. Потім, на жаль, було тривале літературне мовчання через незалежні від автора причини. Після проголошення незалежності України видав ряд поетичних книг для дорослих і для дітей. Є також автором кількох краєзнавчих збірок. Член Національної спілки письменників України. Лауреат престижних премій. Живе у селі Шипинці Кіцманського району на Чернівеччині.
Книга вибраного «Ковток роси живої» – етапна для його літературної творчості. Як зауважив відомий письменник Петро Сорока, його вірші «світлі, чисті, як гірське повітря». Як мені гадається, зримо говорить про це.

ГРОМАДЯНСЬКИЙ НАГОЛОС

Вірші цього тематичного пласту можна знайти у всіх розділах книги. І, на мою думку, є певний резон. З одного боку поет ніби промовляє, що громадянська, патріотична лірика не може бути відособленою від інших її видів. Не можна, мабуть, скидати з рахунку того, що такий крок автора (його орієнтація на переплетіння) ще більше виокремлює громадянське начало у віршах, надаючи їм шарму неповторності. Це, зокрема, можна розгледіти на прикладі творів «Село моє тут», «Спогаду сиве відлуння», «Тривога», «Збирались вдови», «Продавав фронтовик ордени». Та цей список вдатних творів не був би таким промовистим, якщо не процитувати кілька цікавих рядків з віршів цієї тематики. «Так солодко пахне вітчизни полин і ходять навшпиньки дерева і тіні» (вірш «Ще б жити»). «Свистять вітри-дударики, пустують у вікні» (вірш «Голод»)…
Є ще один нюанс, якщо говорити про вірші цієї тематики. Досить часто відчувається, що спонукою для поета стають факти, з якими доводилося стикатися в реальному житті. Це, приміром, спадає на думку, коли перечитуєш «Горять свічки», «Проклята Перемога», «Контужений», «Німа» та деякі інші твори. Сам собою цей факт не є чимось поганим. Але читачам, очевидно, хотілось би якихось ефектніших закінчень. А може, у красивій констатації полягає секрет творчої зваби, бо кожен домислює своє. Дві протилежності. І кожна має право на існування.
Як і вірші, котрі промовляють про богошукання поета. До таких, безумовно, відніс би «Пам’ять діда Степана», «Валили капличку». «Масниця». Вони по своєму говорять про громадянськість і патріотизм. А ще настійливіше з’являється думка про

ФІЛОСОФСЬКИЙ НАГОЛОС

І є. на мою думку, закономірність у цьому. Адже ставлення до Бога і сповідування біблійних істин споконвіків були основними складовими людської філософії, хоч комуністичне безбожництво й намагалося витравити ці почуття. От і душа того, кому була дорогою рідна земля, противилася. Чи не про це усім говорять вірші Василя Місевича «Шепоче лист», «Пішли ще вчора й не вернулись квіти», «Розмоклий шлях м’який»… Зумисно ставлю три крапки бо список, слава Богу, може вийти чималим.
Але розмисли про філософський наголос, напевне. Були б неповними, якщо не згадати ще про деякі аспекти. Мені здається, що цей струмінь у даному випадку не був би таким цікавим, якби не опертя автора на творче осмислення досвіду великих попередників. Як тут не згадати про твори «Читаючи «Катерину», «Душа мов листівка», «Сказати як Петро», «Песимістичне», пов’язані з іменами Тараса Шевченка, Павла Тичини, Сидора Воробкевича, Ліни Костенко?
Та чи доцільно говорити про філософічність, якщо мати на увазі лишень вищезгадане? Адже зблиски життєйської мудрості нерідко маємо і при поетичному описуванні найзвичайнісіньких явищ. «Весняний подих та озон грози, гнучкі плаї долин пахучі ніші… Це наше все. До щему, до сльози. Тут жити й помирати веселіше» (вірш «Ріка біжить»). «Воно, те «щось». Пече у грудях зліва… Та не втечеш від нього, бо своє (вірш «Зоря зорю»). Врештою, чи не оця природність почувань народжує дивожний

ПЕЙЗАЖНИЙ НАГОЛОС

Напевне, так воно і є. Хіба не в цьому переконуєшся, коли натрапляєш на рядки, що є образними та місткими за своєю суттю? «Роси гаряча, аж пече, немов сльоза моєї мами» (вірш «Вечірній лет»). «Смиренні дерева в блаженнім екстазі тримають гілляччям зорю золоту («вірш «Стомилися будні»).
Висловлю ще одне міркування, хоч деколи воно може здатися спірним. Мені здається, що пейзажна лірика Василя Місевича помітно виграє через свою колористичність. У книзі маємо «зелену тишу», «біле тіло», «золоте сонце», «червоні вогні». Що тут іще балакати, коли і так все є очевидним, принаймні, для мене.
Між іншим, тут кольори стичність має ще одну властивість. Мова – про народження образу через узвичаєнність сприйняття, що надає творам неперебутнього покрову неординарності. «На кожному дереві посмішка сяє і ти посміхнися». (вірш «Звеселений місяць»). «Хіба торкнешся пальчиком світила і пальчик ненароком обпече» (вірш «Соняшники»).
Ще одна властивість такої пейзажності. Малюнок словами поета ніколи не став би таким притягальним, якби автор побачене ним не наблизив до нас через причетність ліричного героя до його осягнення. Чи не найліпше це видно, коли перед читачами зринає

ІНТИМНИЙ НАГОЛОС

Й не бачу у цьому нічого надзвичайного. Адже в історії української літератури маємо чимало випадків, коли поети буквально зачаровували любовною лірикою. Досить, мабуть, згадати про твори такого плану Івана Франка., Володимира Сосюри, Дмитра Павличка. А сучасники Степан Бабій, Ярослав Ткачівський навіть створили окремі книги інтимної лірики. Можливо, в недалекому майбутньому таким шляхом піде в Василь Місевич, бо в «Ковтку роси живої» чимало добротних взірців любовної лірики. «Щоб тільки так: рука в руці й дорога-ниточка ячменю» (вірш «Рука в руці»). «Натомилася спрага, мов злива остання і тягнулось до обрію віття верби» (вірш «Це прощання чуже»).
Задумуючись: чим так приваблює любовна поезія цього автора? І сам собі відразу відповідаю любовна поезія цього автора? І сам собі відразу відповідаю: тим, що поетові найліпше пишеться про пережите ним самим. Саме про це думається при знайомстві з віршами «Я не забув», «Я так давно князівно», «Ходімо з мною». Знаєте, коли читаю такі твори, то мене не покидають відчуття любовного піднесення і приземленості, котрі перебувають у єдиній сув’язі. Хіба це не чарівно?
Між іншим, це стосується не тільки інтимної лірики. Подібні думки переслідують мене і тоді, коли заходить мова про

ДИТЯЧИЙ НАГОЛОС

Розділ «Вікно у казку (вірші для Іринки)» є завершальним у книзі. І здавалося б, що денонсує з нею. Але й в тому полягає суть справи, що 23 твори не виконують це завдання, а по-своєму помітно доповнюють видання. Серед них, як мені здається, слід назвати вірші «Поросята-болотята», «Хитре мишеня», «Врятував овечок вірш».
Коли говорити про твори поета для дітей, то, мабуть, варто висловити ще одне спостереження. Вони приваблюють вмінням автора бачити деталі і неповторно передати їх. Цікаво, що вони не є таки банальними, як може здатися на перший погляд. «Вже поля, околиця, тільки вітер колеться» (вірш «Бігли коники»). «Німо дивиться лисиця. І дратується, злиться» (вірш «Базіка»).
Та, либонь, досить поки що цитат. Бо настала пора поговорити про

ВЕРСИФІКАЦІЙНИЙ НАГОЛОС

Уже мовлено про небуденність багатьох рим. Але, очевидно, було б несправедливістю уу мові про версифікаційні особливості творчості українського поета з Буковини. Згадати про його причетність до творення різних видів лірики. Бо у «Ковтці роси живої» мирно сусідують сонети, ронделі, катрени, рубаї, тривірші.
Щодо останніх, то свідомо не кажу, що вони мають подобизну хоку. Вже хоча б тому, що японські тривірші несуть у собі національну символіку, котра істотно різниться від української. Здається, що саме на розумінні цього і побудовано розділ «Три зернини проросло» з 93 коротких мініатюр. Тому, очевидно, у ньому є так багато вдатностей. «Дрімала на квітці краплинка. Хотіла мурашка скупатись – ой надто глибоко!» «Синичка з дзьобика росинку впустила нехотя в струмок, Маленький ще, Хай підросте.» «Липень ранковій стихії палачиком рот затулив: – моляться квіти, помовч.»
А ронделі? Тут, безперечно, слід нагадати історію. Початком цього явища 1392-ий, коли в Парижі з’явилася перша теоретична розвідка Есташа Дешана про тринадцяти рядковий твір: їх іноді можна зустріти в доробкові різних поетів. І здається, що тільки Микола Боровко повністю віддає перевагу цій формі. Згоден, що ронделі у книзі можуть виглядати дещо екзотично. Та водночас вони є такими органічними для Василя Місевича. Саме такі розмисли увіходять в думку, коли читаєш твори «Краплина-день», «Ранково», Свіжо, Топино».
Думаю, що всі погодяться: поет філігранно володіє формою, закладаючи в рядки незбагненність, «І в’яже вузликом вгорі травневий дим. Що колом лине» (вірш «Ранково свіжо. Тополино»).
…Багато цікавих дцмок заслуговують також сонети, катрени, рубаї. Бо кожна з цих форм неодмінно висловлюється новими граннями. Й на цьому тлі ще зримішим стає

НАГОЛОС НА НЕДОРЕЧНОСТЯХ

Бо що вдієш, коли воно є? Якщо питання про вживання діалектизмів вважати спірним, то цього не скажеш про русизми. Давайте зупинимо погляди хоча б на окремих з них. «Вітер вмер, як циган на базарі» (вірш «Пізня осінь – скрипка Страдіварі»). (Та в даному випадку, либонь, ліпше було б сказати «ринок» чи «торговище», а не «базар»). «Десять… вісім… Боже, скуки» (вірш «Своя наука») (Може, точніше було б не «скука», а «сум» чи «жура»)?
Не може не бентежити пародійність окремих рядків. «Сорока дивилась на здобич, немов прем’єр на опозицію». (вірш «Густі дощі»). «А поруч – скирта. Кругла і пухка, немов живіт сільського бізнесмена» (вірш «Ріки біжать»). Певний гумор у цих висловлюваннях, звісно, існує. Не заперечуватиму. Але порівняння не вплітаються у канву роздумувань поета. Хіба не це є головним?

***

…Ось такий погляд на нову книгу поета. Згоден, що він промовляє не все. Але хіба існує такий, що відобразив би усі нюанси. Адже навіть тоді, коли вони стануть реальністю, знаходиться щось несподіване, як і в поезії Василя Місевича.

Ігор Фарина
член НСПУ
м. Шумськ
на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.