Пригадую, як наприкінці 80-х, мене, тоді ще школярку початкової школи, дідусь Север у Чорткові навчав читати радянську пресу… Якось відкрив дідусь місцеву районну газету й загадав прочитати передовицю. У статті йшлося про те, що за підсумками розгляду доповіді партійно-колгоспного діяча “Н” місцевий партактив звернувся до високого керівництва із проханням виділити додаткові транспортні та людські ресурси, які дозволять забезпечити перевиконання поставленої Партією та Народом мети.

Після того, як я прочитала цю статтю вголос, дідусь мене запитав: “І що ти з цього зрозуміла?” Я переповіла йому зміст і пораділа душею за наш партактив, який зможе перевиконати план… Дідусь усміхнувся й заходився пояснювати мені реальний стан речей.

По-перше, уточнив дідусь, якщо діяча “Н” викликали на засідання партактиву, то він явно не у фаворі й, очевидно, справи в нього кепські. Схоже, ідеться про розтрату. Але з огляду на його високий партійний статус, справу швидше за все покладуть під сукно, а його самого переведуть працювати в якусь іншу сферу: комсомол, міліцію чи профспілки. По-друге, якщо йдеться про необхідність виділення додаткових ресурсів, то ситуація є дійсно критичною; тому досягти навіть базових показників навряд чи вдасться.

З усього того дідусь робив власний висновок – він закуповував наперед саме ту продукцію, яку район обіцяв виростити й зібрати в надлишку.

Як результат – у дідуся навіть у найбільш дефіцитні роки знайомі й родичі завжди могли знайти те, чого не було в широкому доступі.

До речі, мій батько розповідав, як його батько, мій інший дідусь, родом із Франківщини, так само навчав його свого часу вишукувати правду між рядками. І не лише в радянській пресі, але й ефірах радіо “Свобода” та інших “буржуазних” джерелах. Щоправда, їх глушили, але тим ціннішою була їхня інформація.

***

Свою першу зарплату я отримала році в 1991. Аж 150 рублів. Мені тоді було 8-9 років і я вчилась в другому класі.

До нас в центральну київську школу № 117 прийшли зі студії Довженка – шукати україномовних дівчаток. На всю столичну школу ім. Лесі Українки знайшли таких україномовних аж трьох – подруг Марічку, Іру і мене.

Ми озвучували фільм “Вишневі ночі” Микульського. Там у першому ж кадрі – місто мого дитинства – Чортків, Тернопільська область. Це історія про українських Ромео і Джульєтту. Краще, ніж Олена Білозерська, я його не опишу. А фільм вийшов хороший. Там була роль молодшої сестрички головної героїні. І ми по черзі, страшенно хвилюючись і стараючись, намагались своїми тоненькими голосочками потрапити в рух губ нашого персонажа. А в перервах ми носилися безкінечними коридорами студії і чудом знаходились, щоб записати наступну сцену. Я так толком і не знаю, чий голос залишився в кадрі. Але найважливіше – це була моя перша зарплата. Я вже і не згадаю, як я її потратила. Пригадую тільки, як з гордістю про це розказували наші батьки і як хвалили.

У мене взагалі трохи інше уявлення про дитячу працю, ніж у наших законів. Я вважаю, що той, хто заборонив дитячу працю – зробив ведмежу послугу нашому суспільству. Погодьтесь, дитяча проституція, жебрацтво, праця на базарах – нікуди від нас не ділись. А от здорових лоботрясів, які не те що в 18, в 22 не знають, ким хочуть … Більше того, не хочуть нічого путнього робити – таких зараз аж забагато.

Важливо тоді, коли вони ще хочуть працювати, коли їм так хочеться стати самостійнішими і довести, що вони варті поваги – дати цей шанс працювати. Хай найпростішу роботу. Але ці перші зароблені копійки цінуються більше, ніж будь-які виканючені кишенькові. І тратяться розсудливіше. І толку з них більше. Не з грошей – з дітей, які не розучуються працювати.

Post Views: 34

2 коментарі