Моє дитинство минуло у дев’яності, коли слово “приз” мало ледь не магічну силу. Призів хотілося й мені. Так я почала брати участь у літературних конкурсах. На радіо колись була передача для молоді “Старшокласник”. Час від часу поети-початківці надсилали туди вірші, кращі з них ведуча зачитувала у прямому ефірі, а на додачу ще й дарувала щось. Передачі зі своїми текстами я не чула. Подарунок отримала згодом. Здається, це була книжка про українця, який відмовився бути бідним.
AB TOMATO
Усе почалося з помідорів. Наприкінці дев’яностих у нас вдома увійшов у моду кетчуп відомої марки. Не завдяки смаковим якостям, а через ліричні опуси на обгортці, де йшлося про “поля, на яких із ранковим сонцем починають дозрівати томати, аби потім опинитися на Вашому столі”. Цитата, враховуючи плинність часу та особливості пам’яті, неточна. Так-от, одного разу, поливаючи соусом чергові сардельки, тато мені каже: “Якщо зможеш написати щось подібне, отримаєш десять гривень”. Я – натура не те, щоб жадібна, але за таку суму тоді можна було купити сім шоколадних яєць із порцеляновими бегемотами всередині. Мені не вистачало трьох для повної колекції, тож погодилась одразу.
Досвід і маленькі перемоги на поетичній ниві у мене на той час уже були, оскільки нам у школі періодично давали завдання поповнити різноманітні жанри української літератури своїми шедеврами і не дуже. Так після кількох зіпсутих аркушів паперу з’явився текст, що за всіма ознаками нагадував вірш.
Отримавши десятку, я витратила її на кіндер-сюрпризи, які виявилися яйцями, тобто бомбами сповільненої дії. Після першого вірша написала другий, потім я завела спеціальний зошит і щотижня поповнювала його. Особливих творчих мук не відчувала. Мабуть, тому, що початківці – найтолерантніші до власної творчості автори. А ще у мене було заморське псевдо – Наталі Ейрбо (від Джейн ЕЙр і Наполеона БОнапарта – моїх тодішніх кумирів), яке потім трансформувалося в напівукраїнське – Ельміра Золотокосенко.
Наступний кроком в успішній літературній кар’єрі було, на мою думку, опублікуватися в якомусь часописі. У Теребовлі виходили дві газети – “Воля” і “Теребовлянські вісті”. Першу добірку я занесла у “Волю”. Відрекомендувавшись працівником «Будинку дитячої творчості», я почала розповідати про “дуже талановиту дівчинку”, вірші якої просто необхідно надрукувати. Редактор пообіцяв усе зробити, натякнувши, що на черзі є ще купа витворів місцевих поетів. Нині я розумію, що мені могли й не повірити. Незважаючи на високий зріст, довге коричневе пальто і капелюшок “Прощай, молодість”, мене видавали дитяче обличчя та величезний наплічник із підручниками, який я не здогадалася заховати.
Друга спроба – успішніша. Переписавши кілька віршів, я надіслала їх поштою на адресу “Теребовлянських вістей”. Підписалась – Ельміра Золотокосенко. Псевдонім був необхідний. Редактором газети працював татів знайомий, а мені хотілося, щоби все сталося по-чесному, без жодного блату. Невдовзі мене опублікували. Радість була настільки великою, що я в усьому зізналась і мною почали пишатися.
Ставши власницею друкарської машинки, вірші я почала розмножувати швидше. На горищі знайшла ящики зі старими журналами. Звідти акуратно виписала адреси редакцій, щоб і їм щось запропонувати. Кожен лист закінчувався однаково: “Гонорар прохання надіслати на вказану адресу”. На жаль, жодної відповіді я не отримала.
Моє дитинство минуло у дев’яності, коли слово “приз” мало ледь не магічну силу. Призів хотілося й мені. Так я почала брати участь у літературних конкурсах. На радіо колись була передача для молоді “Старшокласник”. Час від часу поети-початківці надсилали туди вірші, кращі з них ведуча зачитувала у прямому ефірі, а на додачу ще й дарувала щось. Передачі зі своїми текстами я не чула. Подарунок отримала згодом. Здається, це була книжка про українця, який відмовився бути бідним.
Тільки-но мені виповнилося вісімнадцять, я надіслала вірші на конкурс видавництва “Смолоскип”. Для того, щоб добірка виглядала поважнішою, спромоглася написати невеликий критичний опус про власну творчість. Підписала прізвищем подруги-піаністки, тієї, яка запитувала про “руки-ноги”. Тоді я нічого не виграла, але мене таки помітили. “Літературна Україна” опублікувала статтю, де один із суддів, здається, Олександр Ірванець, був вражений тим, що “конкурсанти вважають жюрі недостатньо компетентним і надсилають додаткові пояснення до своїх творінь”. Цитата знову ж таки неточна, але гадаю, що він мав на увазі саме мене.
У нашій родині вже була традиція “самовидаватися” – сім татових збірок швидко розійшлися між його та моїми знайомими. Так, опираючись на попередній досвід, з’явилася моя саморобна “Елегія печалі”, що первинно мала назву “Тінь депресії” і була завбільшки як половина шкільного зошита. На обкладинці я намалювала лавку. На ній – розгорнуту книжку. Поряд дерево, з якого падає листя – майже пушкінські мотиви контексту поетичної творчості. Перечитавши її, тато вирішив: буде краще, якщо ілюстрації зробить справжній художник. Коли цей зразок поетичного і художнього мистецтва вийшов із друку, то половина накладу в кращому випадку опинилася у домашніх бібліотеках моїх вчителів та однокласників. У гіршому – не знаю де.
На другу збірку “Портрети доби Ренесансу” я відкладала гроші рік, заощаджуючи майже на всьому. Як наслідок – дуже схудла. У мережі досі можна знайти дві рецензії моєї товаришки Олі Майбороди, що їх вона написала на моє прохання. Не пригадую, чи подарувала я їй за це шоколадку, чи ні. Далі все відбувалося за встановленою схемою: жага призів – призи – вірші – вірші – вірші…
Здається, так багато сказано і жодного слова про поезію. Це, мабуть, тому, що з кожним роком її все менше і все більше тиші. Час скорочується, з довгих дистанцій переходиш на короткі, дихання стає повільним, але впевненим. Головне, думаю, написати велику книгу і якось влучно її назвати. Наприклад, “Наталя Пасічник. Повне зібрання творів”.