Семен Журахович (1907-1997), не дивлячись на полтавське походження (Сокілка Кобеляцького району) практично не згадується земляками (та й чи тільки він!) – чи то писав “не те”, чи читали “не так”, чи ще якась причина…
“…Хто жив іще в такій країні…”
Це слова із вірша Євгена Плужника (вчителював на Полтавщині). Були вони написані давно, та своєї актуальності не втрачають.
Чи “на жаль”, чи ні – вирішувати кожному самостійно.
“Благополучним” (наче) письменникам практично в усі часи жилося геть незатишно. Коли й не “зовні”, то “внутрішньо” – така вже, мабуть, природа самої людини письменницького спрямування (не беремо до уваги явних конформістів, хоча й у них, думаю, душа не із криці – відчуває (чи має відчувати) реальність навколишнього).
Семен Журахович (1907-1997), не дивлячись на полтавське походження (Сокілка Кобеляцького району) практично не згадується земляками (та й чи тільки він!) – чи то писав “не те”, чи читали “не так”, чи ще якась причина…
Письменницький довідник (1988) повідомляє, що його твори перекладалися “російською, білоруською, вірменською, азербайджанською, башкирською, естонською, латиською мовами. За кордоном – окремі видання в Румунії та Чехословаччині; ряд оповідань перекладено польською, болгарською, угорською, німецькою, англійською мовами. Член СП СРСР з 1948.”
Навіть знаючи тодішні (чи й теперішні?) умови перекладання, можна було б чекати хоч якоїсь “відомості”. Хоча… це коли керуватися чисто логічними міркуваннями (згадується фраза “керівниці” місцевими письменниками” я з його творчістю не знайома…” – це про єдиного (!) на сьогодні письменника Полтавщини лауреата Шевченківської премії – що тут дивуватися! Так і хотілося крикнути: “Так ознайомся!!!” і додати якесь “нехороше” слово).
Отут якраз треба було б вжити слова “на жаль”…
…Все ж залишимо висновки майбутньому.
“Сердечно дякую Вам, шановний Феодосію Кириловичу, за добре слово. Не часто нам доводиться чути його. Колись Багрицький записав у своїх нотатках: “Побоями нас нянчила страна”. Та він умер 1934 року, і вже не побої ми дізнали, а катування. А тепер маю тяжкий обов’язок сповістити, що вмер Борис Харчук – мій давній (і певно Ваш) друг. Поїхав до Дубулти (під Ригою) і там другий, вже фатальний інфаркт. А перший стався 10 років тому, коли негідники і стукачі цькували його, називали націоналістом та інше. І живі ж подонки! Кар’єру зробили на крові таланту. Понад 30 років я дружив із ним. Скільки було говорено сердечно й відверто. Оце восени три місяці разом були в Ірпені, день у день ділилися думками. Ходили до золотого осіннього лісу. Повірте, серце рвалося на похороні, на дев’ятому дні. Дружина постаріла (а їй 47 р.), донька Роксана – біла, мов крейда.
Оце таке горе!
Давно хотів з вами познайомитися. Навіть сварив Бориса, коли дізнався, що Ви були в нього в Ірпені. І я тоді, позаторік (?), там був.
Чув про Вас, що випало на долю Вашу. Знаю все те. Мій роман “Київські ночі” тричі забороняли. Це було 25 років тому. Та ще не настала тоді повна реставрація сталінщини – допомогли в Москві. А три роки тому зарізали в Києві повість. А як калічили оповідання! Що діяти? Таке нам випало.
Я знав Івана Виргана, не раз в Ірпені разом бували, багато що мали один одному сказати. А я Вам наведу рядки іншого мученика – Євгена Плужника: .
… Хто жив іще в такій країні, –
Такі переживав часи?
Здоров’я Вам, бадьорості й сили, щоб працювалося. Це єдиний наш рятунок од усього. Завітайте, коли будете в Києві. Будьмо!
Зі щирою повагою С. Журахович. 25.05.1988 р.”
* * *
І листівка 6 березня 1992 року:
“Дорогий Феодосію Кириловичу!
Шановний Земляче!
Сердечно вітаю Вас з присудженням Високої нагороди, премії імені Тараса Шевченка. Давно заслуженої, тяжко вистражданої. Ваше чесне, ваговите слово прозвучало ще тоді, коли верещало крикливофальшиве “оспівування дійсності”.
Здоров’я, сили, праці в наш нелегкий час.
З повагою С.Журахович.”
* * *
… Як і коли зможемо (зуміємо) реально поглянути хоча б на самих себе?..
24.06.2014.