У нашій родині здавна панував культ грибів: від банальних опеньок, смажених на олії, до екзотичних баранячих голівок у сметанному соусі. Їхнє приготування скидалося на якийсь ритуал: куплені на базарі гриби тато висипав на стіл і уважно розглядав. Потім маленьким кухонним ножем обережно відрізав шапочку гриба від ніжки. При цьому вдесяте переповідав про гриби і підгриби, про те, що боровики – найсмачніші, а тому найдорожчі, і що маремухи, які сусід Микола Васильович регулярно приносить з лісу, їсти не можна, а штучні шампіньйони на смак нагадують траву…
СВЯТО ЖИВОТА
У моєї мами є спеціальний записник, де вона зберігає як давні родинні «переписи», так і рецепти, вирізані з газет та журналів. Інколи я його гортаю, і мені здається, що ці пожовклі кухонні літописи з жирними плямами на них можуть слугувати доволі серйозним історичним джерелом. «Краще б вони тобі згодилися під час підготовки до якоїсь урочистої оказії. Наприклад, до свята живота» – каже вона і кладе записник на полицю. А й справді, «свято живота» – це завуальоване «свято життя» і з цим важко сперечатися.
У нашій родині здавна панував культ грибів: від банальних опеньок, смажених на олії, до екзотичних баранячих голівок у сметанному соусі. Їхнє приготування скидалося на якийсь ритуал: куплені на базарі гриби тато висипав на стіл і уважно розглядав. Потім маленьким кухонним ножем обережно відрізав шапочку гриба від ніжки. При цьому вдесяте переповідав про гриби і підгриби, про те, що боровики – найсмачніші, а тому найдорожчі, і що маремухи, які сусід Микола Васильович регулярно приносить з лісу, їсти не можна, а штучні шампіньйони на смак нагадують траву… Після такої невеличкої лекції мама відварювала гриби в каструлі протягом якогось часу, вже не згадаю якого точно, клала їх на гарячу сковорідку, солила, перчила, заправляла сметаною і подавала разом із запашним картопляним пюре. Закінчувалася трапеза переповіданням сюжету фільму «Грибна людина», який ніхто, крім тата не бачив, а тому щось додати, чи заперечити не доводилося.
Літо в дитинстві мені найчастіше асоціювалося зі збиранням ягід в нашому садку та з їхньою консервацією. Незмінне татове «якщо Бог дає стільки фруктів, їх треба зібрати, інакше наступного року нічого не буде» слугувало не так гаслом, як наказом, тому я так і не полюбила всю цю плодово-ягідну романтику. Чомусь саме тоді мені хотілося засісти за написання вірша, або запланованої під час навчального року повістинки, а не стояти з відром і рвати смородину, чи йошту. Пригадую довгі ряди різнокаліберних закруток на столі в кухні, які ми почергово зносили в підвал і складали окремо, залежно від вмісту банки. До кінця серпня в нас вже назбирувався величезний запас компотів, варення, маринованих та консервованих огірків, квашених помідорів і навіть славетного ніжинського салату. Цей салат ми їмо досі – таке враження, що він ніколи не закінчиться…
А ще я шалено люблю рибу. В центрі Теребовлі колись знаходився рибний магазин «Океан». Ми із сестрою заходили туди після занять у музичній школі, аби «подихати морем». З тих незабутніх днів в мене збереглася велика пристрасть до оселедців, вірніше до оселедцевого молочка, яке тільки там і продавали (ніколи не розуміла тих, хто купує оселедці «всліпу», не зазираючи, що там всередині – ікра, чи омріяні молока). Тепер, коли я блукаю супермаркетом у пошуках чогось смачненького, обов’язково повертаю в бік відділу з дарами моря. Яка ж там благодать, яке щастя! Наче заглиблюєшся у блакитну товщу океану і замість того, щоб захлинутися, починаєш по-справжньому дихати…
У процесі куховаріння є щось від чудотворення: ніби й нічого особливого не приготувала, а вражень на все життя. Ось так і з маминим записником, який я кладу в шафку для сімейного архіву – буде що показати внукам…