Окрім містичних, відкривалися обрії реальні. Так за три роки «житія богемного» з моєї легкої руки (голови?) сформульовано та досліджено поняття типового львівського снобізму: «Як, ви цього не знаєте?». У Чернівцях зазвичай дивувалися: «Як, ви цього не маєте?». Інколи не мати було легше.

ЖИТІЄ БОГЕМНЕ

Богемність – річ вроджена. Або набута. Або і те, й інше. Богема є в кожному місті і саме від його духу і колориту залежить, як вона виглядає і чим живе. Точніше, за що.
От у Львові з цим нелегко. Мабуть тому, що старі міста накопичують енергетику мертвих та живих мешканців, і коли йдеш тісною центральною вуличкою, то здається, нема чим дихати, навіть якщо поряд нікого. У порожньому трамваї усі місця, ніби зайняті, а керманичем –божевільна фурія, яка обов’язково довезе вас до Личаківського кладовища, незважаючи на те, що кінцева станція – вулиця Пасічна. Загалом таке траплялося часто у зв’язку з багаторічним ремонтом колії.
Маючи великий досвід оренди житла, я надавала перевагу спальним районам, а не центру. Мене лякали помешкання з високими стелями і кухнею, яка починалася в коридорі. Вночі там постійно щось тарахкотіло. Аби не боятися, я вмикала голосно телевізор, або лягала спати.
Окрім містичних, відкривалися обрії реальні. Так за три роки «житія богемного» з моєї легкої руки (голови?) сформульовано та досліджено поняття типового львівського снобізму: «Як, ви цього не знаєте?». У Чернівцях зазвичай дивувалися: «Як, ви цього не маєте?». Інколи не мати було легше.
Коли я тільки перебралася до Львова, то наївно вірила, що богема тільки те й робить, що відвідує театр, філармонію, оперу. Цим, власне, я займалася перші місяці. Насправді все набагато простіше. У богеми є свої «точки», інтер’єр і пропозиції яких залежать від наповненості гаманців клієнтів. Наприклад, «Білий лицар» – культова кав’ярня на площі Ринок, творчий кабінет поета в законі Романа Скиби, коли той бував у Львові. Саме там ми збиралися, аби потеревенити, вирішити бізнесові, чи напівбізнесові справи, пограти в шахи, а то й піддавки. Періодично безгрошів’я перетікало в матеріальну злагоду і навпаки. «Сьогодні я багата» – фраза, з якої починався день витрат. Найколоритнішою постаттю закладу була барвумен (слово зі Скибиного лексикону) Надя. Типова галичанка (у позитивному сенсі), вона знала членів нашого товариства поіменно і пам’ятала, хто що зазвичай замовляє: «Гарячого шоколаду нема, беріть капучіно». Хоча, геть сором’язливість, алкоголем ми зловживали не менше.
Скиба, яко гуру, завжди підтримував дух змагання у колективі. Найбільше це проявлялося в армреслінгу, де він здавався абсолютним чемпіоном. Ну, майже абсолютним. Коли приходив хтось новий, його одразу тестували. Рідко кому вдавалося перемогти. Окрім прямої участі в змаганнях, Скиба любив продюсувати поєдинки і «схрещувати» інших, особливо дівчат. Я й сама кілька разів брала участь у цьому неподобстві, постійно уникаючи двобою: «Ці руки грали вальси Шуберта й Шопена…». А ще випадково поклала одного молодого поета…
Після довгих посиденьок чекати на маршрутку не було сенсу, таксі коштувало неймовірно дорого, особливо, якщо в кишені залишалася десятка, і тому ми йшли в гості. Там бесіди продовжувалися,сируі вина ставало менше, і коли годинник показував північ, я згадувала, що  піжама залишилася вдома.
Інколи ми зраджували «Білий лицар» і перебиралися до дорожчої «концептуальної» кав’ярні з вільним доступом до Інтернету. У Львові таких море. Та, погортавши меню, дуже хотілося замовити звичайні чанахи у коричневому, надщербленому горщику. А зверху, щоб обов’язково плавала квасолина.
Богем було багато, але усіх їх об’єднувала любов до літературного та навкололітературного життя. Інакше звідки я могла мати серед знайомих лікаря, агента з нерухомості, вчительку, доктора наук, сторожа, співачку і навіть полковника прикордонної служби?
Часто зустрічі відбувалися у доволі екзотичних місцях, наприклад, військовому госпіталі.  Новачки намагалися декламувати власні вірші, досвідченіші – вхопити цукерку, або мандаринку, що їх пропонував «господар дому» терапевт Ярослав Нечуйвітер. От з ним я дружила. Найдивніше те, що мене у контексті цієї дружби більше цікавили проблеми медицини, ніж поезії. Мабуть, пересичення словами давалося взнаки, особливо після щоденних дискусій на самвидавських сайтах, які, як об’єднували, так і ставали яблуком роздору. З одного такого мене навіть вигнали. За вільнодумство.
З часом наші збіговиська ставали рідшими, аж поки цілком не звелися до приїздів Скиби до Львова. Усе інше відбувалося за приватними запрошеннями, або у справі. А потім і я поїхала. Назавжди. Короткі візитації не враховуються. Пам’ятаю, як в день перед поїздом сиділа на площі. До «Білого лицаря» не заходила. Раптом звідкись взялася такса, яку я не раз зустрічала в місті. А, може, мені просто захотілося, щоб це була саме вона.