Наталя Пасічник. Тернопільський педагогічний

Як і в кожному виші, перед входом злісна охорона обов’язково запитувала про перепустку. Навіть тоді, коли до заняття залишалися лічені секунди і я пропихалася до дверей у тісному товаристві інших сплюхів. Дарма, що гуртожиток знаходився майже поряд, а, може, й завдяки такій дислокації, я ставила будильник на половину восьмої.

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

До Тернополя ми їздили на базар. Прокидалися зранку, тато заводив машину, мама складала торбинки для майбутніх закупів, а ми із сестрою зручно всідалися на заднє сидіння і мріяли про те, як блукатимемо довгими рядами ринку в пошуках чогось прекрасного. Наприклад, сонцезахисних окулярів, або Барбі-родини. Мабуть, тому на довгі роки “файне місто” починалось і закінчувалося для мене на вулиці Живова, поряд з іншими, напакованими різним мотлохом автівками, власники яких насолоджувалися чимось їстівним, що звалося доволі екзотично – хот-дог, чізбургер, шаурма…
Усе змінилося 2002 – го. Після довгого ходіння по муках я вступила до Тернопільського педагогічного університету на англійську філологію, в миру “ін’яз”. Як усіх, чи майже всіх приїжджих, мене поселили в гуртожитську кімнату разом із двома іншими новоприбулими. Пам’ятаю лише спробу якось адаптувати надану житлову площу до власних потреб, взаємні розповіді “про школу”, і невинне запитання: “А в тебе є хлопець?”. Хлопця я не мала, зате у моїй дорожній сумці була колекція домашніх закруток і касет із улюбленими піснями. А ще мене того дня ледь не збила маршрутка.
Так-от про універ. Після кількох ознайомчих днів встановилася певна схема поведінки, дотична до точок мого просування. Тому по черзі.
Як і в кожному виші, перед входом злісна охорона обов’язково запитувала про перепустку. Навіть тоді, коли до заняття залишалися лічені секунди і я пропихалася до дверей у тісному товаристві інших сплюхів. Дарма, що гуртожиток знаходився майже поряд, а, може, й завдяки такій дислокації, я ставила будильник на половину восьмої. “Наталя, як солдат, встигає зібратися за лічені секунди” – казала моя сусідка Галя, коли через десять хвилин після прокидання, “одягнена й поголена” я вибігала з кімнати.
Минувши великий хол, збігши вгору по сходах, я опинялася на другому поверсі, де були ректорат і величезна комп’ютерна авдиторія, схожа на кімнату з майбутнього. Туди ми ходили після пар, аби понишпорити в Інтернеті (для багатьох він тоді символізував розкішне життя). Сидиш годину-дві-три, уже й ніби шукати нічого, а все одно набираєш власне прізвище у віконечку пошуківця. Так я дізналася, що на світі є ще одна Наталя Пасічник – відома піаністка.
Третій поверх, де розмістилися наш деканат і кафедри ми ділили з україністами. За час мого навчання двічі змінювалися декани, а разом із ними і настрої на факультеті. Тож коли я відпрошувалася від занять у зв’язку з якимсь літературним нагородженням, у першому випадку мене скромно відпускали: “Вітаю, можете бути вільні”. У другому все було демократичніше: “На скільки днів їдеш? – На чотири… – Зап’єш від радості?”.
Та, власне, не про це йдеться. Саме тут, у дзеркалах та між ними щовівторка і щочетверга я зі своєю єдиною подругою (самій було страшно) вичікувала доки з’явиться наш викладач літератури, аби привітатися. Петро Степанович – легендарна університетська (і не тільки) постать, жодної лекції якого я так і не насмілилася прогуляти, інколи навіть не помічав нас у тому коридорі, не те щоби відповісти, чи заговорити. Таке псувало мені настрій надовго. Попри все, я дуже старанно готувалася до іспиту – купила білий в чорні троянди костюм, босоніжки і головне – прокинулася вдосвіта, а це, зауважте, велика жертва з мого боку. Після кількох годин стресу я роздивлялася своє “відмінно” у заліковці й думала: «От і поспілкувалися».
На четвертому поверсі базувалися біологи. Там я бувала нечасто, тому перейду чи то перебіжу відразу на п’ятий. Як не дивно, але більшість “ін’язівців” через нестачу вільних приміщень здавали «топіки», готувалися до тестів, слухали авдіювання саме у “хімічних класах”. Із часом ми звикли до запаху розчинів, лугів та кислот, що, попри новомодні витяжки, ніколи не вивітрювалися. Деякі з речовин стояли на столах, і я досі пам’ятаю, як виписувала чимось червоним своє ім’я, поки нам пояснювали, що таке керування у німецькій мові.
До гуртожитку я поверталася через супермаркет, щоби купити цукерків “Ведмедик” до чаю. У кімнаті ми дискутували на різноманітні теми: від хабарів до сексу, який асоціювали з коханням, що, зрештою, так і було. Такі бесіди закінчувалися читанням віршів, або сумними монологами на тему: “Ну коли я вже вийду заміж?”. Відповідь була однозначною – вчасно.
Саме ґендерна замкнутість студентського товариства “іноземців” робила його особливим. Хоча найближчими моїми друзями були таки хлопці – Роман і Макс. Завдяки першому я побувала на зібранні Свідків Єгови. Завдяки другому дізналася, що “свобода” французькою – “liberté”.
От саме свободи мені не вистачало в Тернопільському універі, а його легітимна режимність, яка зводилася до вчасних дзвінків, відпрацьованих занять, складених іспитів (принаймні, з мого боку) ніби й дисциплінувала, але разом із тим позбавляла чогось вкрай необхідного. Чогось такого, як авантюризм у позитивному його сенсі. Може, тому я й пішла звідти, так і не здобувши повноцінної педагогічної освіти.