Нобель і Україна – чи не найболючіше питання сьогодення. Час від часу з’являються сміливці, які обіцяють привезти премію в Україну. Час від часу когось та й висувають. Усі подальші дискусії зводяться до одного – чи достойний обраний кандидат представляти вітчизняну літературу? До уваги беруть геть усе – політичні погляди, незаплямованість/заплямованість репутації, актуальність творчого доробку в контексті світової економічної кризи тощо…
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО НОБЕЛІВСЬКОГО КОМІТЕТУ
Шановні члени Нобелівського комітету, шановна громадо. Давно-давно, у сиву минувшину мені вистачило сміливості написати тремтячою рукою послання з трьома запитаннями щодо порядку висунення на премію, купити марку в районному відділенні пошти і надіслати тричі перехрещений конверт (на щастя) у Швецію. На відповідь я не дуже й сподівалася, але вірила, що прізвище Пасічник запам’ятають і це позитивно вплине на мою подальшу літературну долю. І ось настав день, коли листоноша вручила мені подовгастий конверт зі самого Стокгольму. Тепер він лежить на дні коробки з моїми юнацькими рукописами. Виявляється, що якихось десять років переді мною такого ж листа отримав Поет в законі Роман Скиба. Тобто можна говорити про усталену традицію листування українських письменників з Нобелівським комітетом.
Нобель і Україна – чи не найболючіше питання сьогодення. Час від часу з’являються сміливці, які обіцяють привезти премію в Україну. Час від часу когось та й висувають. Усі подальші дискусії зводяться до одного – чи достойний обраний кандидат представляти вітчизняну літературу? До уваги беруть геть усе – політичні погляди, незаплямованість/заплямованість репутації, актуальність творчого доробку в контексті світової економічної кризи тощо. Здавалося б, номінація літературна, а вимоги – вселюдські. Доходить до того, що висунути немає кого – то комуністичні переконання письменника муляють око, то непевне «обліко моралє», а то й провінційність, селянськість написаного. Про те, що нобелівський лауреат Габріель Гарсіа Маркес описав рідне колумбійське село ми тактовно змовчимо, адже де Колумбія, а де – ми…
Письменник Юрій Винничук у статті «Сон рябої кобили про Нобеля» і собі долучився до нобелівського питання: «Бо що таке поет, який отримав Нобеля? Це поет, який ще до лауреатства видав зо два-три десятки збірок поезій і поем. Наголошую: поем! Чи багато відомо вам поем, написаних нашими поетами? Про жалюгідну кількість збірок узагалі мовчу. Окрім того, у кожного з лауреатів був великий послужний список перекладів із різних мов. А ще – есеїстика, драматургія, проза. А ще – редагування часописів та альманахів, видавнича діяльність, творення словників та енциклопедій. Зазвичай кожен нобелівський лауреат, – це людина-оркестр…».
Запропоновані паном Винничуком вимоги до претендента на найвищу літературну відзнаку нагадують здогадки побутового характеру, оскільки в офіційних вимогах Нобелівського комітету ні про кількість книжок, ні про їхню публікацію іноземними мовами, а тим більше про залучення письменника до всіх літературних жанрів не написано (можу показати згаданого на початку листа J). Мабуть тому, обнадієні відомим містифікатором (!), наші літератори дбають різними способами про те, аби їх хтось там якось переклав. Про якість перекладу, ясна річ, не згадується. Головне – донести меседж вітчизняним читачам і колегам по цеху, що їх за кордоном нібито знають і нібито навіть читають.
Ну і звісно про конкурентоспроможність української літератури, а відтак її шанси на отримання довгоочікуваної Нобелівської премії. Часто доводиться чути, що в нас немає достойних письменників. Можна згадувати шістдесятників, називати вісімдесятників поіменно, стверджувати, що 90- ті – це взагалі розквіт усіх можливих стилів та напрямків, захищати вже не таких юних двотисячників – безуспішно. Таке враження, що світова літературна спільнота потрапила під вплив невідомого шарлатана, який зумисне вводить читачів в оману і щонайгірше – нав’язує подекуди примітивні зразки поетичного слова (про прозу наразі не говоримо). І коли цьому настане кінець – ніхто не знає. Ось тому на тлі такого прогресуючого занепаду українська Нобелівка стає чи не єдиною панацеєю для порятунку поезії, для порятунку людства, для спасіння однієї доброї беззахисної душі врешті-решт. І я не жартую.