Очевидно, конфлікт у мистецтві базується не на загальновизнаному протистоянні світу і митця, а на його боротьбі із самим собою. І виживає лише той, хто смиренно приймає як аксіому твердження, що перемогти себе неможливо, бо перемога є одночасно й поразкою, а поразка – перемогою.

У ПОШУКАХ ВТРАЧЕНОГО НАТХНЕННЯ

Немає тяжчих днів, ніж дні, коли не пишеться. Немає сумнішого видовища, ніж автор, котрий годинами скніє перед безнадійно чистим аркушем паперу. Немає більшої порожнечі за ту, яку намагаєшся заповнити хоча б одним випадковим рядком. Поезія – жінка з блідим від безсоння обличчям і просити в неї натхнення – марна справа. Заплутана ж траєкторія його пошуків нагадує усім відоме «піди туди – не знати куди, принеси те, не знати що». Майже як у казці.
Музикант Борис Гребенщиков на запитання: «звідки Ви черпаєте натхнення» якось відповів: «Натхнення не вода, черпати його не можна. Секрет полягає в тому, щоб сідати і працювати, працювати, працювати… Тоді і буде натхнення. Воно з’являється, коли ти готовий до нього».
Видається, що запропонована формула належить до найбільш дієвих, адже за кожним творчим осяянням стоїть безмірна кількість спроб і помилок, і кінцевий результат – тільки одна із них.
Усе ж питання залишається відкритим попри те, що на кожного автора припадає по декілька рецептів натхнення – від традиційних (експериментальних) ігор із власною, і без того розхитаною, психікою – до простого очікування.
Особисто мені подобається оте пушкінське «не продается вдохновенье, но можно рукопись продать». Звісно, реалізувати ідею класика – непроста задача. Менш наполегливим літераторам легше пройнятися лише авантюризмом, закладеним у ці рядки. А він таки надихає!
Секунда задоволення від щойно написаного –  короткочасний екзистенційний оргазм, миттєве перегорання лампочки і все. Темрява. Аж до наступного вірша. Годуєш цього вічно голодного монстра всередині себе, перев’язуєш цю розтерзану болючу рану, яка ніколи не загоюється, а розчарування, що приходить на зміну радості від завершення роботи над текстом, майже неминуче. Їдке відчуття безсилля (начебто можна було написати і краще, і сильніше, і величніше) муляє кожен раз, коли повертаєшся до рукопису, чи навіть до вже надрукованої книги… Так би й жбурнути її кудись далеко і більше ніколи не відкривати. Проте й тут спрацьовує закон наркотичної залежності, віра в те, що не все втрачено… І тоді руки самі починають складати докупи слова, будувати якісь синтаксичні конструкції, вкладаючи в них ще не до кінця продуманий смисл.
Очевидно, конфлікт у мистецтві базується не на загальновизнаному протистоянні світу і митця, а на його боротьбі із самим собою. І виживає лише той, хто смиренно приймає як аксіому твердження, що перемогти себе неможливо, бо перемога є одночасно й поразкою, а поразка – перемогою. Зрозуміло, що насправді не виживе ніхто.
А ось якою є мета цих нескінченних страждань – самоствердження, чи саморуйнація – питання іншого дискурсу. І немає значення, що до мене це вже колись сказав Еміль Чоран.

One Response

  1. Тимофій Марушкай

    Наша Наталя Пасічник – сердечно, переконливо,правдиво,напрочуд мило.Є в нас справжній Талант! Невмирущий народний,палкий з Обличчям,портрет Якого полюбить гривня.