Про те, що тато – письменник я дізналася у 1996 році, коли він опублікував самвидавську збірку оповідань «Таке життя». Я тоді ще не здогадувалася, що самвидав – це не зовсім офіційне видання, але сам факт з’яви книжки у Теребовлі та ще й з малюнками художника Миколи Пишного здавався мені фантастичним. Пам’ятаю, як тато підписав кожному з нас по одній, і я ще хвилювалася, чи гарний примірник мені дістався.
ВІДОМИЙ У СЕЛІ ПАСТУХ
Часто доводиться чути, що старі помешкання ховають у шпаринах стін голоси своїх живих і померлих мешканців, їхні обличчя, постаті і навіть злочинні таємниці, дбайливо замовчувані за життя.
Наш будинок зведено у 1958 році, і мій батько, Іван Пасічник того ж року народжений, десь через чверть століття трансформував його у двоповерховий. От якраз ця добудована частина – три кімнати – свого часу слугувала мені власним куточком, окремим світом, зрештою зоною відчуження, неминучого, як і моє дорослішання та вигадані мандрівки, які пізніше таки стали реальними. Після закінчення школи вони кілька років поспіль мали тенденцію переходити одна в одну, і, здається, назавжди втратили позначку початку, а разом з тим – можливість повернення додому.
Щодо кімнат. Не знаю, чи в інших родинах побутує звичка називати їх, але окрім звичних «вітальні», «спальні», «дитячої», у нас була кімната «Хінарі», названа на честь імпортного телевізора, який стояв там. От якраз у ній тато писав спершу свої оповідання та вірші, а вже потім переглядав телепередачу «Наші вітання». Мабуть, на кожному обласному телеканалі є така.
Про те, що тато – письменник я дізналася у 1996 році, коли він опублікував самвидавську збірку оповідань «Таке життя». Я тоді ще не здогадувалася, що самвидав – це не зовсім офіційне видання, але сам факт з’яви книжки у Теребовлі та ще й з малюнками художника Миколи Пишного здавався мені фантастичним. Пам’ятаю, як тато підписав кожному з нас по одній, і я ще хвилювалася, чи гарний примірник мені дістався.
Інший спогад: якось влітку тато повернувся з роботи (працював ветлікарем) з великим пакунком. То була його друга збірка «Стара стежка», також видрукувана у Теребовлянській друкарні. Книжок збереглося так багато, що я, вже навчаючись у Львові, брала з собою по кілька і роздавала знайомим. Однією з перших читачок татових оповідань, які отримали їх у такий спосіб, стала Маріанна Кіяновська. У листі до мене вона писала, що «твій батько має велике серце». Потім тато ще жартував, коли дізнався, що воно у нього збільшене: «Таки вгадала».
Тато обожнював Хемінгуея. Будучи в армії десь під Ленінградом перечитав його багатотомник і часто мучив нас із сестрою питаннями: «як звали хлопчика з повісті «Старий і море?», або «чому родичі малого не дозволяли їм рибалити удвох?». Незмінними атрибутами постаті Хемінгуея у його розповідях були куртка письменника, яку, десь придбавши, потайки ввечері одягав редактор «Огонька», полювання у Сафарі (тато теж мав рушницю, але назвати його серйозним мисливцем не наважуся), хемінгуеївські алкоголізм і простота стилю – «- Ти мене кохаєш? – Так.». Згадала – хлопчика звали Манолін.
Дмитра Павличка тато теж любив. Під час навчання у Львівському ветеринарному інституті якось бачив його на вокзалі у сомбреро. Часто читав його вірші вголос. Мабуть, отак на слух і я їх частково вивчила: «прийшла і стала серед кімнати – вона хазяйкою тут була», або «красу твою маючи на увазі, знай: у мене чорна-чорна душа». Років за тридцять після батькової зустрічі з Павличком я, випадково блукаючи біля університету у Львові, теж зустріла його (без сомбреро) й умудрилася сфотографуватися разом. Потім цю фотокартку тато тримав у бардачку авто і при нагоді показував усім знайомим. «Треба було йому подарувати свою книжку» – завжди казав мені. «Треба було йому подарувати татову книжку» – думаю я тепер.
Та й свою поезію він часто декламував. Особливо про «відомого у селі пастуха», який «за кожним телятком біг через луг». Або про те, як «пили горілку, читали вірші, сприймалося все так близько». Ці тексти майже вкарбувалися у пам’ять, а одну з поетичних збірок «Благовіщення» ми з сестрою навіть проілюстрували – такі примітивні дитячі малюнки, на більшості з яких зображені кілька товстих томів і підсвічник – незмінні атрибути письменницького, на наше тодішнє уявлення, ремесла. Малюнок корови ми перебили з татової прозової збірки, бо ніяк не могли намалювати щось подібне.
А ще у нас вдома завжди були такси. Першу тато купив за великі на той час гроші. На полювання з ними ходив нечасто, бо вони втікали і нам із сестрою доводилося бігати за ними. Такси часом хворіли і ми лікували їх різними народними способами, серед яких була й горілка. Одна із такс Річард (про нього тато написав оповідання) переніс чумку і вижив завдяки тому, що усю хворобу проспав під алкогольним наркозом біля батареї. Такс, які помирали, тато вивозив у мішку і хоронив за містом.
Інколи мені здається, що між людьми, зовні і внутрішньо схожими, є якесь відчуження. Так було і в мене з батьком. І справа навіть не у бракові спілкування, який стає особливо відчутним, коли розумієш, що нагоди говорити-слухати більше не буде, не у звичці-фобії реагувати на гудок чужої автівки надворі, коли м’язи ніг автоматично напружуються, аби швидко добігти до коридору і відчинити двері. Усе, либонь, зводиться до дивного закону відсутності-присутності вдома, при порушенні якого, ламається ціла система родинного, як би банально це не звучало, вогнища.
Тато помер на Водохреща, коли я складала якісь іспити у Львові. Того року була дуже довга і холодна зима і вахтер у гуртожитку не хотів випускати мене о шостій ранку. Маршрутки так рано не ходили і я йшла освітленою вулицею аж поки не вдалося спіймати котрусь, щоб доїхати на вокзал.
Далі не пам’ятаю нічого.