Наважуся спрогнозувати: популярність перекладної поезії ніколи не буде більшою за популярність поезії оригінальної. Очевидно, невидимі, екстралінгвальні нитки, якими прошито вірш, і визначають її неперекладність.
ЗАПІЗНІЛА ДИСКУСІЯ З ГУМІЛЬОВИМ, АБО ДЕЩО ПРО ПЕРЕКЛАД ПОЕЗІЇ
Переклад починається із суперництва: перекладача і автора, двох перекладачів, однієї перекладацької школи з іншою. Переклад живиться суперництвом і від нього ж «погибає». Перекладач, натомість, залишається живим.
Російський класик Микола Гумільов у кому відомій, а кому не дуже розвідці «О стихотворных переводах», попередньо зазначаючи, що «стих есть высшая форма речи», дає декілька порад про те, як варто і як не варто перекладати вірші, звертає увагу на розмір, «чоловічість-жіночість» рим, збереження строф, лексику і навіть звукопис. Будь-який відхід від оригіналу автор називає «любительским переводом»…
Що ж, як казала дружина поета, за сумісництвом теж класик, Анна Ахматова під час їхнього недовгого сімейного життя: «Николай, обьяснимся…».
По-перше, перекладати поезію – і так справа невдячна. Доказом цього є можливість багатоваріантно інтерпретувати один текст. По-друге, переклад – це все-таки відтворення мовленого і щонайважливіше недомовленого (!), а тому зовнішній вигляд (окрім екстремальних перевтілень силаботоніки на верлібр і навпаки), на мою думку, є суто формальним. Назвіть мені хоча б одного поета, який би знав дактилем він пише, чи анапестом. Отож бо й воно.
«У каждого поэта есть свой собственный словарь» – каже Микола Степанович і закурює цигарку. Потім додає: «славянизмы же или архаизмы допустимы, и то с большой осторожностью, лишь при переводе старых поэтов…». Згодна. Підтримую. Проте як тоді зрозуміти тезу про повністю неприйнятний спосіб перекладу, коли: «переводчик уверяет, что если бы переводимый поэт писал по-русски, он писал бы именно так»? Останній видається мені цілком виправданим. Зрештою, якби я була Шекспіром, то писала б англійською.
«Переводчик поэта должен быть сам поэтом» – стверджує Гумільов без найменшої тіні сумніву. Воно то так, але як щодо суперництва, з якого ми починали, синдрому переможця, що неминуче веде до подекуди невиправданого «вдосконалення» оригіналу? З іншого боку, чи не стане ведмежою послугою авторові посередній (читайте – дослівний) переклад його тексту? Сізіфова праця – скажете ви. Сізіфова праця – погоджуся я.
Наважуся спрогнозувати: популярність перекладної поезії ніколи не буде більшою за популярність поезії оригінальної. Очевидно, невидимі, екстралінгвальні нитки, якими прошито вірш, і визначають її неперекладність. Очевидно тому, як би не згладжував перекладач усі пошерхлості, канва тексту все одно ніколи не буде ідеально гладкою. Не буде – і не треба.
Ні, не подумайте, в жодному разі я не опускаю руки. І не раджу опускати їх вам. Перекладацька практика, навіть якщо не дає бажаного результату, то, принаймні, облагороджує. Адже, як зазначав той же Микола Гумільов: «у каждого метра есть своя душа». У перекладача, без сумніву, душа є також.