У 25 років Ірина Пилипович вирішила круто змінити свою долю. Вчи­телі тоді одержували мізерну зарплатню та ще й несвоєчасно. Не тала­нило Ірині і в особистому житті. „Я працювала в школі, в жіночому колективі, – розповідає вона. – І пересвідчилася, що нормальних муж­чин у нашому місті недостатньо. Тому й вирішила знайти собі чоловіка за кордоном”.

У ролі свахи виступила столична шлюбна агенція. Ірині допомогли за­повнити анкету, яку розмістили в Інтернеті. За послугу наша землячка заплатила спочатку 60 гривень, а потім, впродовж двох місяців, ще 50. І пропозиції від потенційних нарече­них із-закордону не забарилися! А не­забаром у симпатичну українку зако­хався заможний парубок із Голландії.

„Я почала листуватися з моїм май­бутнім чоловіком, – пригадує Ірина. – Він тричі приїжджав до мене. Ми ра­зом відпочивали на морі – в Криму. Врешті-решт, потрібно було зробити вибір. І я наважилася! Він на три роки старший за мене. Мені зараз – 31, а йому – 34. Коли я виходила за нього заміж, мені було 27″.

Якось Ірина поцікавилася у свого Мартайна (так звати чоловіка), чому він не одружився з голландкою, а шу­кав наречену за кордоном. „Перше по­яснення було взагалі кумедним, – ус­міхається Ірина. – Він сказав, що у них, в Нідерландах, всі жінки високі, тому цілуватися незручно. Його ж зріст -1 метр 74 сантиметри… А потім коханий пояснив, що, на його думку, голландки дуже чванькуваті, вони надто високої думки про себе. Власне, до певної міри я його розумію. Тому що жінка там проживає у правовій державі. До того ж чоловіків у Нідер­ландах майже втричі більше, ніж жінок!”

Елегантно одягаються лише повії та співробітники офісів

Після шлюбу Ірина розподілила хатні обов’язки: зокрема, вона готує їжу, а Мартайн, який зовсім позбав­лений кулінарного хисту, миє посуд. „Знаєте, що мене шокувало? – запи­тує наша землячка. – Голландці це роблять у такий дивний спосіб: зати­кають раковину корком, складають туди посуд, а потім наливають воду і додають миючий засіб. Далі, не спо­ліскуючи, ставлять цей посуд стікати і… з нього їдять! Я спочатку не бачила, як він хазяйнує, не контролюва­ла. Але коли угледіла, то почала спан­теличено пояснювати, що цей миючий засіб небезпечний для наших шлунків. Та чоловік вдавав, що все гаразд! Тоді я налила цього миючого засобу у чашку, піднесла йому до вуст і кажу: „Пий! Якщо воно не шкідли­ве, то ти можеш це спокійно випити…” Відтоді він миє посуд нор­мально.

Потрапляла Ірина і в інші кумедні ситуації. „Коли я приїхала, – розпо­відає вона, – у чоловіка в холодиль­нику були лише пиво, кока-кола та чіпси. Тому вирішила щось підкупи­ти. Була субота, я одягла святковий костюм і пішла до магазину. То на мене люди дивилися, мов на шльондру… Знаєте, як вони щодня ходять? Вони не знають, що таке праска! Отож їхній одяг виглядає неохайно. Через те я дуже відрізнялася від оточуючих. Мене бентежило, що вони всі на мене диви­лися… Я навіть почала оглядати себе: може, щось не так? Але потім чоловік пояснив мені, що я була вбрана не за ситуацією: голландці щодня одяга­ються дуже просто, невибагливо. Інша річ, якщо людина працює в офісі, там і чоловік і жінка виглядають до­сить елегантно”.

Занадто емоційну людину вважатимуть психічно хворою

У Нідерландах Ірина спочатку закі­нчила школу з вивчення голландсь­кої мови. Рік навчалася безкоштовно, потім, протягом півроку, порівняно невеликі гроші сплачувала їхня сім’я. Згодом жінка вступила до вищої школи, це щось на зразок нашого інституту. Тепер вона чотири роки навчатиметься за спеціальністю менеджмент, економіка та право. «Фахівці»-програмісти років п’ять тому без проблем знаходили роботу з постійним контрактом. Зараз із цим набагато складніше, адже Європа і, зокрема, Нідерланди переповнені такими спе­ціалістами, – розповідає Ірина. – Кон­тракт пропонують здебільшого лише на один рік. І це викликає в людини стрес, особливо в чоловіка, який єди­ний у сім’ї заробляє гроші. Раніше було краще. Хоч, як вважають самі голландці, зараз країна виривається з економічної кризи. Так, у них є еко­номічна криза! Всі скаржаться на інфляцію. У них все подорожчало в 2,5 рази після того, як гульдени замі­нили на євро. А друга причина еконо­мічної кризи викликана подорожчан­ням нафти – через це стрибнули ціни на все інше”.

Нині в Нідерландах вживають жор­стких заходів щодо нелегальних мігрантів. Тому немало наших ко­лишніх співвітчизників, які перебува­ють там незаконно, живуть у пос­тійному страхові. Людина може меш­кати у Голландії навіть сім-десять років, досконало вивчити мову, але її все одно депортують із країни. Певні шанси є лише у біженців із „гарячих точок”. Тому Ірина не радить нікому приїжджати сюди нелегально.

„Вони не такі темпераментні, як ми, – пояснює наша землячка. – Викли­кати якісь бурхливі емоції у них дуже важко. І якщо людина досить емоцій­но реагує на ту чи іншу ситуацію, то вони вважають, що в неї – якісь психічні розлади…

Не задоволена Ірина і голландською медициною. Там з усіма проблемами спочатку потрібно звертатися до сімей­ного лікаря. А він, за бажанням, може направити пацієнта до спеціаліста: гінеколога, дерматолога, хірурга… Одразу до такого фахівця не потра­пиш, та й черги великі. Проте, на дум­ку Ірини, сімейні лікарі поводяться вкрай не професійно. Це звичайні те­рапевти, які не розуміються на тон­кощах тієї ж таки гінекології. Проте за кожен такий (марний) візит треба заплатити 25 євро.

„Коли я зламала руку, – невесело пригадує Ірина, – мені першого і дру­гого разу взагалі відмовилися робити знімок. І тільки коли я наполягла, щоб лікар вказав письмово мій діаг­ноз і поставив число і розписався, він зітхнув і направив мене на рентген. Аж тоді я, нарешті, дізналася, що 2,5 тижні ходила з переломом руки”.

Взагалі, негативних вражень за всі ці 4 роки життя у чужій країні в Ірини Пилипович вистачає. А найбільший позитив життя у Нідерландах, каже жінка, – це можливість без візи манд­рувати по всій Європі, розплачуючись скрізь єдиною валютою – євро. Її чо­ловік працює фінансовим контроле­ром. Вони – родина середнього достат­ку. До того ж у Мартайна дуже за­можні батьки. Правда, в Голландії не прийнято постійно допомагати дітям. Звичайна мікрохвильова піч вва­жається розкішним, навдивовижу щедрим подарунком. Власне, майже кожна молода сім’я там отримує жит­ло у кредит і потім, протягом 30 років, сплачує кошти комерційному банкові. Але для оформлення такого кредиту хоча б одному з подружжя треба мати постійну роботу. Середня ціна двопо­верхового будинку – 200-250 тисяч євро.

Проте одружуватися голландські чоловіки не поспішають. Для них це надто серйозний крок. Доволі часто перший шлюб беруть у 35 років, коли вже народилися діти…

У Нідерландах легалізовано прости­туцію, одностатеві шлюби та легкі наркотики. „Вперше я побачила про­ституток в Амстердамі, коли заради цікавості відвідала “вулицю Червоних ліхтарів”, – розповідає Ірина. – Там багато поліцейських. На перших по­верхах відчиняються віконця і виглядають привабливі (і не дуже) жінки, які пропонують свої послуги. А на інших поверхах мешкають звичайні люди… Власне, такі „вулиці Черво­них ліхтарів” є в кожному тамтешнь­ому місті. Це – своєрідний театр. Там навіть є стрілочки, які вказують, до кого можна звернутися. На одній стрілочці було написано: «Наташа». Так називають усіх жінок з України та Росії мужчини-мусульмани. Відверто кажучи, мене це неприємно вразило. Проститутка коштує 70-100 євро за годину, а чоловік, який спе­ціалізується на подібних послугах, до­рож чий – близько 150 євро. Чому така дискримінація в країні, де проголоше­на демократія, я не знаю”.

На весілля до Ірини приїжджали мама і молодший брат. Звісно, рідним захотілось якоїсь культурної програ­ми. Поблизу вокзалу мама побачила античну скульптуру, а коли дізнала­ся, що там музей, захотіла його відвідати. Проте незабаром з’ясувало­ся, що то і є знаменитий музей сексу. Між іншим, за словами Ірини, гол­ландські чоловіки, трапляється, б’ють своїх дружин. Правда, її Мартайн доволі сумирний. Навіть не ку­рить. Горілку спробував лише на своє­му весіллі – звісно, оковита була з Ук­раїни. А ось пиво чоловіки у Нідерлан­дах п’ють в необмеженій кількості, від чого іноді бувають добряче на­підпитку… До речі, Мартайн у захваті від української кухні. Особливо йому подобаються борщ і вареники, які готує дружина.

Ірина мріє влаштуватися на цікаву роботу і народити дитину, її улюблений кіно персонаж – Катя, головна героїня фільму «Москва сльозам не вірить», яка зуміла всього досягти сама. А ще Ірина Пилипович зізнається, що досі вважає своєю Батьківщиною Україну, тому за першої можливості приїжджає додому. Бо справжнє дешеве тепло вона відчуває лише тут. У голанді ситно, заможно, але холодно…

Сергій Дзюба