Під блакитним піднебессям пливли добрі карі очі. На мить Лариса вірила, що справді мамині очі супроводжують її в дорозі, оберігають від злого, сумують за нею. Та знову переконувалась, що той теплий погляд зігріває її не ззовні, а з душі. Закарбувала пам’ять назавжди дрібні зморшки біля маминих милих очей, тепло і ласку рідної і дорогої людини.
Здавалось їй, колеса вистукували: „Прощавай.., прощавай…“ Та прощатись вона не хотіла. Вона, ще не доїхавши до Гомеля, де жила з другим чоловіком та сином, вже мріяла про наступну подорож в Україну. Лариса мріяла не про подорож розваг — через роки вона поверталась у минуле, котрого, на жаль, не повернути…
Вона була колись юна, весела, безтурботна. Була закохана… Обопільна любов зігрівала серця, додавала снаги і сили, підштовхувала вперед — у життя. Орест з Ларисою ступили пліч-о-пліч на широку життєву дорогу, коли багряний жовтень фарбував сади в нові яскраві кольори.
Та щастя тривало недовго. Воно відлетіло, як птах, далеко-далеко. Та не у вирій, а на небо. Ореста поранив п’яний сусід. В лікарні він не бідкався, що залишав дружину одну. Обоє завжди мріяли мати дітей. Не судилося.
— Я не хочу, — сухими, потрісканими губами шептав Орест, щоби ти, рідна, до смерті була самотня. Я помру…
— Ні, — плакала Лариса, цілуючи його очі, губи.
— Послухай мене, — гладив кволою рукою довге пишне волосся.—Ти вільна від клятви. Пообіцяй, що ти знайдеш добру людину, яка буде берегти і кохати тебе. Хіба ти не мріяла мати дітей?! Не позбавляй себе можливості бути щасливою…
— Я помру без тебе, коханий…
— Нехай дитина поверне тебе до життя… Дитина, котру не дав тобі я…
Невдовзі Орест помер.
Роки спливали. Лариса вийшла заміж і народила хлопчика — Ореста. На кілька листів до колишньої свекрухи вона не отримала відповіді. Душа боліла, душею летіла давно на батьківщину. Богдана дуже зраділа, коли знову зустрілася з невісткою. Проте зустрілись не в домі, де Лариса знала кожний кутик, і хатинки тої вже не було,—колишнє передмістя стало містом, — зустрілися у великому, світлому домі — в будинку для перестарілих.
Лариса вмивалася сльозами, коли побачила Орестову маму. Вона любила її, як рідну, згадували разом, плакали і тужили разом…
— Мамо, я заберу вас звідси в Гомель.
— Ні, донечко, я не поїду з тобою. Навіщо вам в однокімнатну квартиру старої…
— Мамо, не кажіть так,—переконувала Лариса завжди, коли навідувала стареньку, — Олег хороший. Він зрозуміє мене, а в Ореста буде така чудова бабуся.
— Дякую, дочко. Ти не турбуйся про мене… Тут мені добре, і ще — я не можу поїхати звідси, бо тут… тут спочиває мій хлопчик. Я хочу дихати цим повітрям, яким дихають квіти на його могилці… Я не зможу бути далеко від сина.
Лариса щороку, як тільки могла, приїзжджала на могилу до Ореста, годинами плакала, обіймаючи невеличкий хрест і, вдивляючись у небеса, шукала його рідного обличчя; приїжджала до старенької Богдани. Лариса просила дозволу в директора будинку для перестарілих і старенька кілька днів жила там. Щоднини їхали на покинутий цвинтар. Молилися, плакали, згадували.
Тепер, сидячи в потязі, Лариса сумувала, пригадувала молодість і ласкаві очі мами Богдани. А ще оті слова:
— Це твоя невістка?
— Не невістка, а донька…
Галина КОЗНЮК.