Актуальне інтерв’ю про українське військо, поїздки до зони АТО, роль церкви у цей складний період сьогодення та інші питання зі священиком о. Володимиром Заболотним, протосинкелом Бучацької єпархії УГКЦ.
– Отче Володимире, Ви чи не єдиний зі священиків з Чортківщини, які побували на Сході України, зокрема у зоні АТО. Що спонукало Вас до цієї ризикованої поїздки, і які враження залишилися від побаченого?
– Це пов’язано з простими речами: наші хлопці, діти, парафіяни змінили своє місце перебування, змінили час і простір та появилися в іншому місці не притаманному їм до цього часу. Вони полишили роботу, сім’ї та рідних і пішли туди, куди їх покликала Батьківщина-Україна. Прошу не плутати слова «влада» і «Україна». Це є різні речі. Любов до рідної землі покликала хлопців. Святіший Отець Франциск запропонував кожному пастирю, кожному священику відчути «запах своїх овець», тобто бути там, де твої вірні. Тому священики були на Майдані та в зоні АТО. Звичайно ми не мусіли це робити. Слово «мусимо» належить тільки до іншого слова «вмерти». Всі інші наші вчинки чи дії залежать від нашої свобідної волі та розуму, що їх дав нам Господь Бог. Він нікого не заставляє, Він пропонує: «Коли хто хоче, нехай бере свій хрест і йде за Мною». Він не казав, що мусите. Тому, якщо ми хочемо більше знати про своїх вірних, маємо, по можливості, бути там, де вони. Поїхавши в зону АТО, ми, насамперед, дбали про їхній духовний стан, а також про тілесний захист, бронежилети, харчування… Були й особисті мотиви, оскільки представник нашої родини – зять перебував в АТО. Куди переїжджали наші хлопці, туди їхали й ми. Дуже дякую всім волонтерам нашого краю, які так щиро і самовіддано жертвували та жертвують своїми статками, здоров’ям і часом, щоб зробити важке життя українського воїна гідним його служіння. Подивляю волонтерські старання, завдяки яким і я мав можливість відчути, що таке АТО: влітку у 51-й механізованій бригаді, а в переддень Нового 2015 року – у 128-й гірсько-піхотній бригаді.
Що вразило? Ми бачили велике національне піднесення на Східній Україні, що не могло не тішити, особливо у Дніпропетровську, де просто витав дух українства. Місто світилося національною символікою, чого, подекуди, немає навіть у нас на Заході. І хоч там люди майже всі російськомовні, проте дуже патріотично налаштовані.
Вразив на той час стан українського війська, його обладунки і технічно-матеріальний стан. На цьому фоні патріотичний дух наших хлопців видавався гідним подиву.
– Чому на Ваш погляд зривається план мобілізації?
– Не можна огульно осуджувати потенційних призовників. Напевно є причина, чому вони не хочуть йти на військову службу. У після майданний період добровольців було тисячі. Але потім сталося щось непередбачуване. Той дух, те бажання служити Україні наразилося на непрофесійність, бездіяльність, некомпетентність, нерозуміння дій відповідальних осіб. Воїни почали розуміти, що можуть просто намарне втратити своє життя. Крім того, має існувати чіткий порядок, дисципліна і відповідальність. Цей стан невпевненості передався з зони бойових дій на мирні терени та розвіяв бажання багатьох долучитися до військової служби.
Люди не хочуть ставати «убійним м’ясом». Вони хочуть служити Україні, але мають чітко знати, де і в який спосіб. Мають бути впевнені, що їх людська гідність не буде потоптана.
Набір для служіння у війську, як і всі інші державотворчі процеси має бути оснований на ПРАВДІ. Побудований на чіткості дій, логічній національно–патріотичній мотивації, зрозумілій соціальній доктрині, виваженій рекламі, рівності всіх перед законом тощо.
– Володимир Шматько розповідав, що військовослужбовці – вихідці зі Східних областей України є більше патріотично налаштовані, ніж ми на Заході. Чому так?
– Наш патріотизм є раціональним, тобто на кшталт, що я втрачаю. Найкраще воює вмотивований, переконаний у своїй правоті воїн, який розуміє кого він захищає і в який спосіб. Коли людина має що втрачати, то має бути дуже висока мотивація щоби ця людина воювала. За роки незалежності ми мали б вибудувати на Західній Україні таку спільноту, такий спосіб життя, такий стан добробуту, побудований на християнських і національно-патріотичних засадах, що коли б до нас приїхав шахтар з Донецька, то заявив би, що він теж так хоче жити, в такій Україні. Але ж ми так мало зробили для України за ці роки. Ми говоримо за одні і ті ж проблеми весь цей час, будуємо суспільство на споживацьких цінностях, і враз тепер хочемо щоби хтось відрізнявся надзвичайним патріотизмом. У нас є багато людей, які могли б піти на фронт першими, задекларувавши ВЧИНКОМ свою любов до Батьківщини. Це посадовці, керівники, які могли показати приклад. На посади могли б призначити жінок, а чоловіки зі зброєю в руках стати б на захист країни. Шануючи їхню позицію, за ними пішов би простий люд. Але цього не сталося. На фронт не пішли ні високопосадовці, ні їхні діти.
– Крім танків та гармат країна-агресор використовує проти нас інформаційну зброю, що має рушійну силу. Якими методами, на Ваш погляд, треба боротися з ворожою пропагандою?
– Коли нашого Блаженішого патріарха Святослава запитали як боротися з «Русским миром», він чітко відповів, що з ним боротися не потрібно – треба будувати Український світ. Будуймо своє, свою правду і люди це оцінять. Насправді ж ми боремося між собою, поборюємо один одного, бо я, бачте, кращий патріот ніж ти, я у кращій партії і таке інше. Йде внутрішнє протистояння та ворожнеча між українцями. А ще ця страшна війна, тобто війна християн проти християн, в яких один БОГ і він каже «ЛЮБИ», а не вбий. Це трагедія, скандал, як каже Святіший Отець Франциск. З агресором все зрозуміло, його може зупинити тільки сила, але не сила ненависті і прокльону, це його метод, а сила віри в Бога, через безперестанну молитву та сила любові до рідної землі, через самопожертву кожного з нас у тому місці та у тій праці чи служінні, де поставив нас Бог. Церква просить тільки миру. Треба говорити про моральність. Нам необхідно в часі ворожої навали мати потужний тил. Потрібно запитати себе про те, чому ми дозволяємо собі вбивати одне одного сварками, скандалами, зарозумілою безапеляційною впертістю у своїй правоті, чому ми не боремося з гріхом, а боремося з людиною, Божим сотворінням, від якого, на жаль, походить цей гріх. Найбільша наша трагедія це те, що ми хочемо все змінити, нічого не міняючи. Міняймо себе! Правда – найкраща пропаганда!
– Наступне запитання треба задавати людині військовій, а не священикові. Але я все-таки хочу попросити Вас на нього відповісти: яким має бути українське військо?
– Армія має бути професійною. Є категорія людей, які дійсно є воїнами, отримують задоволення від суворих військових буднів. Це вояки. Служу тому, що люблю, а не тому,що ненавиджу. Коли у війську будуть служити ті, які це люблять, тоді буде успішна армія. Зараз до нас приїжджають військові фахівці зі США та Канади, розпочнуть підготовку наших військовиків і незабаром якість армії зміниться на краще. Треба так налаштовувати спільноту, що захищати Батьківщину – це є велика честь. Надіюсь, що служба у війську буде дійсно надзвичайно почесною і поцінованою. Також очікую реального введення в армії інституту капеланства.
– Для служби в армії треба кращу мотивацію. Чи не так?
– Це повага до військовослужбовця народу, це соціальні гарантії, це підняте почуття гідності. Ось, наприклад, демобілізовані мають відчути, що вони герої. Церква просить з розумінням віднестися до хлопців, що воювали. Їм важко влитися в мирне життя, їм потрібне наше розуміння. А надалі треба працювати з дітьми і молоддю. Прививати їм відповідальність за землю на якій Господь благословив їх народитися.. Виховувати у молоді відчуття свідомості «якщо не я, то хто?», навчати здорового християнського способу життя. Необхідно прививати любов до армії, як то, пригадуєте, було колись. Не треба все сліпо відкидати з минулого, а залишивши форму, поміняти зміст. Варто залучати до роботи демобілізованих осіб, які б ділилися своїм досвідом захисту Батьківщини. Найкращою мотивацією військового – є любов до України та відчуття впевненості, що його служіння у війську потрібно народу України і гідно буде ним оцінено.
– Волонтер і командир в армії. Ставлення простого воїна до них різниться. Чому?
– Звичайно краще ставляться до волонтерів, які не наказують, не посилають в бій, а тільки допомагають чим можуть, заміняють маму, батька, родину. Командири бувають різні. Порівняно з офіцерським корпусом Січових Стрільців, УПА, деякі наші офіцери значно відрізняються. Деколи складається враження, що теперішня армія це як військова зона, де без російського паскудного слова не можна спілкуватися. Ми воюємо з агресором і розмовляємо як він. Треба вишколювати нову військову еліту духовно, патріотично, висококваліфіковану. Справжній командир – офіцер для солдата має стати батьком і братом. Вони в нашій армії є і їх з часом буде все більше. Ще будуть нові Шухевичі, Кульчицькі та інші Герої!
І прийде мир на нашу багатостраждальну землю!
Кожна війна обов’язково буде мати свій кінець. Правда обов’язково переможе. Нашим недругам ми скажемо: «Задумуйте задуми, та вони не вдадуться – бо з нами Бог.»
Весна обов’язково настане, і вона буде українською.
Колись наші діти та внуки запитають нас, де були ми під час цих новітніх лихоліть, і дай Бог, щоб ми мали, що їм відповісти.
– Дякую за інтерв’ю.
Спілкувався Михайло Опиханий.
Анонс. Інтерв’ю з о. Володимиром Заболотним, протосинкелом Бучацької єпархії УГКЦ та інші публікації з військової тематики читайте цього тижня в інформаційному бюлетені (бойовому листку) Чортківського райвійськкомату “Український воїн”.
