У мене немає ностальгії за Радянським Союзом, за цією імперією зла і брехні, але не можу стерти зі своєї пам’яті і світлі хвилі: у тогочасcі в Чорткові працювали кондитерська фабрика, горілчаний завод, м’ясокомбінат, молокозавод, перо-пухова фабрика, цукровий завод, ремзавод, сільгоспхімія, багато інших підприємств. А що вже житлове будівництво – будувалися цілі квартали як державою, так і великими підприємствами. Черга на житло скорочувалася, бо люди дуже часто отримували безплатно помешкання.
Як виглядає зараз наше місто? Все, що було збудовано раніше – загибіло. Стоять осиротілі горілчаний завод, швейна та кондитерська фабрики. Військові казарми дивляться на чортківців побитими вікнами, наче після війни. Повз них ввечері страшно ходити, а вдень шкода дивитися, що так марнується людська праця. Докотилися ми до самого урвища. Роки української незалежності – суцільні злодійство, корупція, безгосподарність… Але що говорити, якщо в нашому краї навіть священнослужителі, які повинні служити добру, дбати про благо людей, наживаються на їх горі – будують собі палаци. “Якщо ваша воля – дайте на церкву у скриньку, що стоїть на вівтарі”, – так говорив покійний священик Потурняк, який ніколи не взяв собі жодної копійки за вінчання, похорони чи хрестини. Це дійсно була людина, яка жила не для себе, а для людей, які поважали його за це. Я не хотів би когось образити, бо зараз й без того важкі часи, на кожному кроці несправедливість, одні жиріють, а інші копійки на хліб ледь визбирують. Держава не дбає про свій народ.
Р. К.