На одному із стендів нашої кафедри – знімок відомого російського поета Євгена Євтушенка під час його зустрічі 24 грудня 2008 року із студентами Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Жвавий, життєрадісний, він люб’язно усміхається до викладачів студентів, здається, міряє поглядом кожного з голови до п’ят, читає вірші. Дивиться на присутніх і водночас прислухається до самого себе. Тоді ще йому не ампутували ногу, ще не було війни на сході України і ще не звучало його застереження «Народ Пушкіна і народ Шевченка не повинні воювати між собою».
Його очі великі, опуклі, ніби створені для того, щоб спокійно споглядати все, що відбувається довкола і переводити їх у поетичну площину, надаючи явищам нового освітлення, нової світлотіні. Його розчулюють деякі питання з аудиторії, він зітхає з виглядом вельми досвідченої людини, наприклад, при згадці про вірш «Окно выходит в белые деревья», в його усмішці прозирають і радість, і смуток.
Пам’ятаєте цей вірш?
Окно выходит в белые деревья.
Профессор долго смотрит на деревья.
Он очень долго смотрит на деревьтя
и очень долго мело крошит в руке.
Таке враження, що твір написаний про Київський університет. Бо головний корпус навчального закладу, збудований у 1837-1842 роках архітектором Вікентієм Беретті, справді виходив центральними дверима і вікнами до Царського саду. Червоний корпус з базами і капітелями колон, що нагадував стрічку ордена св.князя Володимира (тоді заклад називався Київський Імператорський Університет Святого Володимира) розчинявся у білій заметілі саду. Ще не було розкладено речі і реквізити, перевезені з Кременецького ліцею (його закрили за участь студентів у польському повстанні 1831 року), – бібліотеку, колекцію картин, гравюр і скульптур, реквізити нумізматичного кабінету, наукові прилади, а вже понад п’ять сотень дерев і рослин висадили в ґрунт і використали все насіння, отримане з найкращих російських та європейських ботанічних парків. А в 1852 році у саду, напр., налічувалося біля 26 тисяч дерев та кущів.
Виходячи з університету можна було потрапити у царство флори. Університетський сад ніби нагадував про «райський сад» або ж ідилічні сади середньовічних монастирів, які уособлювали втрачений рай. Університет у контексті садової символіки надихав присутніх на те, щоб розуміти його як досконале втілення космічної гармонії, повноти буття і розквіту духу. Це було естетичним вираженням поваги до навчального закладу, який від часу свого заснування в 1834 році пропагував наукове знання і духовність, тобто стояв на класичній ідеї університету як храму знань – передавати нащадкам безцінні скарби знань, забезпечувати пізнання істини і світу, формувати людську особистість як духовну істоту.
У двох бокових флігелях університету, подібних до веж, містилися дві церкви – католицька і православна, вони мали забезпечувати духовний спокій студентів, серед яких до початку 1860-их років переважали поляки. Гармонія університету і саду, як і гармонія духу і тіла, виступала однією із базових цінностей європейської культури.
У цій атмосфері калокагатії, ренесансного ідеалу єдності тілесного і духовного, пропорційності духу постала ціла плеяда студентів, які навчалися в цьому храмі науки, а в майбутньому стали відомими письменниками, зокрема польськими: Ян Прусіновський (1818-1892); Владислав Стржельницький (1820-1846), ще студентом ув’язнений у справі Конарського і відправлений на Кавказ; Петро Якси-Бельковський (1823-1889); Антоній Марцінковський (1823-1880); Антоній Горжалчинський (1824-1907); Зиґмунд Мілковський, літературний псевдонім Теодор-Томаш Єж (1824-1915); Антоній Петкевич (1824-1903), який виступав під псевдонімом Адам Плуг; Антоній Юзеф Роллє (1830-1894; Станіслав Леонард Совінський (1831-1887); Юзеф Третяк (1841-1923); Паулин Свенціцький (1841-1876); Францішек Равіта-Ґавронський (1845-1930); Станіслав Ґрудзінський (1852-1884); Галина Кранельська (1886-1945); Ярослав Івашкевич (1894-1980); Тадеуш Доленга-Мостовіч (1898-1939); Юліан Волошиновський (1898-1947); Ігор Неверлі (1903-1987); Казімєж Трухановський (1904-1994) та ін.
Більшість із них опановувала науки на юридичному та медичному факультетах, менше – на фізико-математичному та історико-філологічному. Показовою тут може бути доля Ярослава Івашкевича. Він студіював право у Київському університеті у 1912-1918 роках, водночас навчався і в консерваторії. У київський період написав поему «Молодість пана Твардовського» (1912-1915), збірки поезій «Восьмивірші» (1919), «Діонісії» (1922), повість «Зенобія Пальмура» (1920) та ін.
Вирішальну роль відіграв університет у становленні українських письменників. Із його стін вийшли Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Пантелеймон Куліш, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Анатолій Свидницький, Іван Кочерга, Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Володимир Самійленко, Віктор Петров, Сергій Пилипенко, Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Леонід Білецький, Іван Огієнко, Володимир Антоненко-Давидович, Остап Вишня, Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Віктор Близнець, Всеволод Нестайко, Борис Олійник, Валерій Шевчук, Юрій Ярмиш, Рауль Чілачава, Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Іван Малкович та ін. Дехто, через різні причини, вчився недовго, як напр., Володимир Винниченко або ж Іван Драч.
Звісно, було б невірно ототожнювати університет із Будинком творчості і все багатство художнього світу зводити лише до університетського життя, бо ж художня картина, зрозуміло, постає на основі багатьох джерел і чинників і складається із сукупності найрізноманітніших відомостей, вражень, уявлень, утворюючи нероздільну цілісність, куди входять об’єктивне і суб’єктивне, пізнавальне й оціночне, раціонально-нормативне й емоційне тощо. Зрештою, в різні часи потреба краси і художньої правди, блага і добра в стінах університету також наштовхувалася на різні ідеологічні перепони, цензуру, реакційні сили, які перешкоджали індивідуальній свободі митців і міряли кожного з них ідеологічним і політичним масштабом: згадаймо арешти 1839 року в справі «Союзу польського народу», жорстокі репресії проти учасників Кирило-Мефодіївського братства. Була тут і реакційна російська професура на взірець чорносотенця Тимофія Флорінського з його погромницькими статтями проти української мови і літератури в «Киевлянине», він переслідував свідому патріотичну молодь, про що не раз писали вчені і письменники, зокрема і Євген Маланюк.
Викладачів і студентів Київського університету зачепили радянські судилища над українською інтелігенцією, зокрема процес СВУ у Харкові 1930 р., коли на лаві підсудних опинилися Сергій Єфремов, Всеволод Ганцов, Йосип Гермайзе, Людмила Старицька-Черняхівська, Ананій Лебедь, Олександр Соколовський; висмоктані з пальця міфічні націоналістичні організації, напр. УНЦ (Михайло Грушевський), «підпільна організація боротьбистів» (Микола Зеров, Павло Филипович, Марко Вороний, Леонід Мітькевич, Михайло Драй-Хмра та ін.), «об’єднання українських націоналістів» (Олекса Влизько, Григорій Косинка, Остап Вишня, Яків Савченко, Гео Шкурупій, Фелікс Якубовський, Євген Шабліовський, Борис Коваленко, Борис Тенета, Вероніка Черняхівська та ін.).
У ближчі до нас часи, у 60-70-их роках ХХ ст., у бібліотеці Київського університету було розформовано Кабінет рідкісної книги, літературу звезли в підвали студентського гуртожитку, де її затопила вода; по-варварськи знищено присвячений Тарасу Шевченку шестиметровий вітраж у вестибюлі Червоного корпусу – високохудожній монументальний твір, який виконали Алла Горська, Панас Заливаха, Людмила Семикіна і Галина Севрук. Їх виключили зі Спілки художників України, Панаса Заливаху за «антирадянську діяльність» засудили на п’ять років, а Аллу Горську згодом зарубали у будинку свекра у Василькові. Вітраж, до речі, варто було б відновити і належно вшанувати його авторів. Досі живуть у пам’яті жорстокі репресії проти вихованців Київського університету, учасників дисидентського руху – В’ячеслава Чорновола, Олеся Шевченка, Валерія Марченка, Михайлини Коцюбинської, Станіслава Тельнюка та ін.
Звісно, ці факти аж ніяк не в’яжуться з образом університету як божественного саду, який мав підтримувати і забезпечувати цілісність людини і духовність людини. Власне, ця цілісність і свобода руху духовних сил університетської молоді, бажання діяти не «по нужді», а «за покликанням», через неусвідомлені і стихійні пориви серця почала втрачатися ще в 10-их роках ХХ століття, коли неподалік від університету, в західній частині Хрещатика, на Бессарабській площі за проектом Генрика Ґая було збудовано Бессарабський ринок із торговою площею 896 м2.
Досі нема однієї думки щодо походження назви ринку. Одні вважають, що він названий на честь привозу з південних губерній, зокрема з Бессарабії, інші ж, напр., історик Петро Лебединцев, стверджують, що «бессарабією» на початку ХХ ст. називали місцевих «босяків», а їх притулок отримав назву Бессарабки. Якби би там не було, але дух торгівлі і лихварництва аж ніяк не гармоніював із храмом науки, де витали музи. Євангеліє розповідає, що коли Ісус Христос зайшов до храму в Єрусалимі, то побачив великий безлад, там дзвеніли монети, продавали волів, овець, голубів, а за столом сиділи міняли. «Заберіть усе це звідси й не перетворюйте дім Отця Мого на базар!», – сказав учитель і прогнав торговців з їх худобою та мінял із храму, а гроші їх порозсипав (Ів. 2:13-25). Та університет торговців з Бессарабського ринку вигнати не зміг, він вимушений був прилаштуватися до їхніх правил: вихід до університетського саду замурували, вхід облаштували у фасадній частині, тепер храм науки обличчям дивився на Бессарабський ринок, і його головні двері виходили до Бессарабки, мовби готуючись до нових викликів.
Викликів справді було багато: громадянська війна, революція, Друга світова війна, радянський тоталітаризм і автократизм, а тепер – доба глобалізації та ще з російською війною на Сході України. Як бути із освітою взагалі і літературною зокрема?
Сьогодні пишуть про літературну освіту, створюють різні центри, поетичні школи і аґенції, мистецькі тури, видавничі проекти, школи поетичної майстерності, авторські курси на взірець презентації Любка Дереша «Психологія творчого процесу», редакторські та поетичні майстерні, лекторії «Література як бізнес», літературні клуби, напр., «Маруся», воркшопи типу «Creative Writing», який в одній із літніх шкіл проводила польська письменниця Юстина Чеховська. Приміром, під час форуму у Книжковому Арсеналі 25 квітня ц.р. діяв літературний стіл «Літературна освіта: хто і для кого?» (модератор Наталя Євдокимова), де молоді науковці, критики і видавці Ірина Забіяка, Роман Романюк, Олена Герасим’юк, Олеся Мудрак, Дмитро Стретович, Євген Стасіневич з’ясовували шляхи розвитку літературної освіти та книжкової сфери, освітні платформи для обміну досвідом, професійного зростання та комунікації учасників культурного процесу.
Видано цілу бібліотеку літератури типу «Як написати геніальний роман», «Як написати геніальний детектив» Джеймса Фрея, «Як написати повість» Найджела Воттса, «Історія на мільйон доларів. Майстер-клас для сценаристів, письменників і не тільки» Роберта Маккі, «Школа літературної майстерності» Юргена Вольфа та ін. Однак, навряд чи подібні заходи і пропоновані книги примножать кількість генільних письменників, хоча б тому, що літературна творчість елітарна, протиставлена «профанній» масовій культурі і не може бути сферою промислового виробництва культурних взірців.
Однак зразу ж слід уточнити, що ми говоримо не просто про літературну освіту, а про освіту вищу, фундаментальну, професійну, і тут жодна «Маруся», воркшопи чи навіть міжнародні літературні проректи на взірець «Інституту книги» у Варшаві, «Вілли Деціуша» у Кракові, «Вартатів культури» у Любліні, «Берлінського поетичного фестивалю» у Німеччині не замінять її.
Вчорашніх школярів не влаштовують літературні курси, молоді особи вчорашні школярі хочуть вивчати повний цикл гуманітарних та соціально-економічних дисциплін (історія України, українська та зарубіжна культура, релігієзнавство, соціологія, філософія, логіка, правознавство, іноземні мови, латинська мова, естетика), а також фундаментальних і професійно-орієнтованих дисциплін (сучасна українська мова, історія української літератури, усна народна творчість, вступ до літературознавства, історія зарубіжних літератур).
А вже після цього – курс професійно-орієнтованих дисциплін за переліком програм (інформатика і комп’ютерні технології, основи кіно- і театрального мистецтва, східно- чи західнослов’янська мова, іноземна мова, теорія літературної творчості, орфографічний практикум, методика викладання української мови та літератури, мовно-літературна майстерність). До цього ряду слід додати дисципліни самостійного вибору навчального закладу (теорію і практику віршування, специфіку драми, семіотику перекладу, літературно-видавничу справу, літературне редагування, текстологію, пропедевдичний курс «Сучасний літературний процес»). І ще ряд дисциплін вільного вибору студентів, зокрема творчі майстерні (прозовий епос, лірична та епічна поезія, ліро-епос, мала проза, науково-художня і дитяча література, кіно- і теледраматургія, майстер-класи прозаїка, поета і перекладача, критика і публіцистика). Згідно з чинним законодавством двадцять п’ять відсотків перелічених дисциплін залежні від вільного вибору студента, бо саме від його бажання і потреби залежить, що він буде вивчати. Не забуваймо і про різного роду практики: творчі, джерелознавчі, діалектологічні, асистентські (їх збільшили на десять відсотків) і час, відведений для написання творчих робіт та їх захису в Національному музеї Тараса Шевченка або у Будинку літератора.
І, звісно, не можна скидати з рахунку кадровий потенціал кафедри теорії літератури, компаративістики і літературної творчості, де з дев’яти членів колективу – сім докторів наук і два кандидати, троє – членів Національної спілки письменників України і двоє – Національної спілки письменників журналістів України, двоє – членів Міжнародного ПЕН-клубу. Майсте-класи і творчі майстерні вели і ведуть відомі письменники Роман Іваничук, Володимир Яворівський, Василь Фольварочний, Раїча Іванченко, Етері Басарія, Ігор Кравченко, Оксана Забужко, Володимир Даниленко, Неда Неждана, Анатолій Дністровий, Олександр Михед та ін.
Тут бачаться дві проблеми 1) місце і завдання університету сьогодні, в епоху глобалізації і його здатність забезпечити фундаментальну освіту, зокрема і літературну, і 2) отримана літературна спеціальність та її затребуваність на ринку праці.
Про університет написано багато, згадаймо праці Вільгельма фон Гумбольта. Джона Ньюмена. Хосе Ортеги-і-Ґассета, Карла Ясперса. Жака Дерріда. Юргена Габермаса, і Ганса Ґеорга Гадамера та ін. Його призначення було сформульоване у XIX ст., коли держава-нація перетворила цей навчальний заклад в охоронця національної культури.
Були різні моделі університету: гумбольдтівська, яка обстоювала його як виразника просвітницької функції, наполеонівська, що орієнтувала на підготовку професіоналів і технічних кадрів, англосакська модель – культивувала ліберальний еклектизм і т.д. Але всі ці моделі не відповідають духові третього тисячоліття, коли університет має не лише розв’язувати проблеми науки й освіти, а й брати участь у вирішенні проблем демократії, економіки, культури і духовності.
Університет рухається від романтизму до прагматизму. Гумбольт, Фіхте, Шлейєрмахер, Шеллінг всебічно осмислювали місце та роль досліджень в університеті. Вони заклали такі визначальні принципи університетського життя: а) органічна єдність процесу викладання та дослідження; б) незалежність від різних форм зовнішнього тиску, тобто університет не визнає в своєму середовищі жодних авторитетів і поважає лише істину в її безконечних формах, інакше кажучи, він дотримується принципу автономності управління. Він культивує основні академічні цінності, такі як творча свобода викладання та дослідження, наукова етика, багата філософська культура, проникливість і ясність думки. Він підтримує інакомислення, культурні відмінності та різні віросповідавання. Ці ідеї лягли в основу всіх стратегічно важливих міжнародних документів, які окреслюють ідеологію сучасного університету. Це Magma Charta Universitatum та Лімська декларація академічних свобод і університетської автономії.
Уряди й університети повинні забезпечувати повагу до цих фундаментальних вимог. Кожен університет має гарантувати своїм студентам свободу й умови задоволення культурних і навчальних цінностей. Натомість Лімська декларація наголошує на академічній свободі, індивідуальній і колективній. Щоб викладачі могли вільно навчати і займатися дослідницькою роботою, розгорталися дискусії і не було жодних втручань і цензури з боку державних чи недержавних інституцій, політичних партій, релігійних організацій.
«Одна із складових місії університету – зберігати культурну спадщину, збагачувати і примножувати її, – каже ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка академік Леонід Губерський. – Моральний обов’язок університету – підтримувати духовну традицію. Навіть якщо немає попиту на вивчення церковнослов’янської мови, латини чи візантійської культури, все одно класичний університет зобов’язаний їх підтримувати і тим самим передавати нащадкам безцінну духовну спадщину. Якщо університет втратить із нею зв’язок, то втратить частку свого минулого, частку своєї ідентичності. І в той же час університет має брати участь у вирішенні проблем демократії, духовності, економіки, сучасних глобальних цивілізайних запитів на тлі високих технологій».
Постає дилема: як одночасно підтримувати культурну пам’ять і втілювати нові перспективи розвитку, несумісні з традиціями? Раніше університет приймав у свої стіни найдостойніших і тим самим культивував атмосферу елітності, зараз він приймає всіх, хто має гроші, тобто переходить у сферу бізнесу і підприємництва і культивує прикладні знання.
Прийшов Бесарабський ринок. Девальвація академічних цінностей на тлі жорсткого прагматичного підходу до освіти і науки породила ряд магістральних проблем для усіх університетів світу, це питання кадрової політики, якості викладання та навчання. Усі міжнародні комісії з питань освіти визнали ці проблеми основними для XXI століття. Ставляться під сумнів академічні цінності. Яким економічним ідеалом може жити сьогодні викладач, коли він (і це повсюдне явище) не має належного статусу в суспільстві, не одержує заробітної плати, не має житла, не має підтримки з боку держави. Хіба не впливає це на рівень підготовки студент ів і викладачів. Тому коли є якісь альтернативи, то викладачі просто виїжджають за кордон або ж стають торговцями на базарі.
І чи взагалі потрібен у такому сенсі університет суспільству, коли він стає додатком до грошових відносин, коли він орієнтований лише на прибуток, коли девальвуються академічні цінності і неймовірні зусилля сконцентровано передовсім на прикладних дослідженнях. Треба дбати про якість викладацько-професорського складу, адже вона визначає якість інших ланок університетського життя: найкращі студенти прагнуть потрапити до найкращих викладачі залучають гранти, забезпечують національне та міжнародне визнання?
Нашим викладачам у спадок дісталося надмірне навантаження, тисячі годин уздовж навчального року, воно не сприяє контактам викладача і студента, не сприяє інтелектуальній атмосфері. Хто сказав, що світогляд молодої людини залежить від кількості лекційних та практичних занять.
Тепер про аспірантуру та магістратуру. Якщо їх немає, то це – не університет, це коледж або школа бізнесу. Магістратура й аспірантура – це фундаментальна і необхідна умова, єдиний вид діяльності, який служить власне виживанню і розвиткові університету, бо спрямований на виховання нового покоління вчених, своїх учених, адже саме робота із магістрантами, аспірантами, вчорашніми студентами розвиває професійні здібності викладачів і професорів. У Німеччині професора, наукового керівника майбутнього кандидата (по їхньому доктора) наук називають Doctorvater (батько доктора) і це найкраще ілюструє ідеал спадковості академічних традицій. Тож не дивно, що окремі вихованці літературної творчості захистили кандидатські дисертації, зокрема Олеся Лященко, Олеся Мудрак, Ірина Антипова, Оксана Андріяшик, В’ячеслав Левицький, Юлія Джугастрянська, Тетяна Скиба, Марина Бабенко, підготували роботи до захисту Василь Бедрик, Людмила Дяченко, Ірина Скакун, Катерина Зайцева, Юлія Скибицька, Тетяна Винник та ін.
Ще одна проблема «влада-знання». Йдеться про фінансовий механізм «дозування» знань та розгортання наукових досліджень. Достатньо обмежити кошти, відрегулювати політику підтримки тих чи інших спеціальностей – і перед нами нова форма «цензури». Хто несе відповідальність за те, що в багатьох університетах не мають підтримки дослідження та творчі проекти з медієвістики, філології, чому вони опинилися на маргінесі інтелектуального простору? Зрештою, хто визначає корисність та потрібнісгь знань сьогодні?
Ідею університету виношували духовні провідники нашого народу Петро Могила та Андрей Шептицький. Вони говорили про простір свободи в університетських стінах, академічну свободу та університетську автономію. Радянська влада остаточно нівелювала академічні цінності. Чимало вчених, науковців, викладачів та студентів, захищаючи атмосферу вільнодумства та плюралістичного розуміння людини й світу, поплатилися за це власною кар’єрою, долею, власним життям.
Коли настає обмеження свобод, коли в університетське життя вривається політика та ідеологія, настає ерозія духу, сумлінності, особистості, тоді університет скочується до рівня провінційного навчального закладу. Він не може виховувати покоління гідних громадян своєї держави.
Партнерство університету та влади, його визначальна умова — знання на користь cуспільству, тут має бути встановлена межа обопільної відповідальності.
Сьогодні університет віддзеркалює ті суспільно-політичні та реалії, які є в нашому суспільстві, в нашій державі. Вони складні, і їх можна схарактеризувати, як «перехідний період», період падіння у небо. Бо ж не секрет, що пора «турбулентності» мине, настане мир, розквітне громадянське суспільство, прийде пора економічного розквіту, соціальної справедливості, і в небі, замість бойових літаків і вербольотів, літатимуть ангели.
Соціальне завдання університету сьогодні – це розвиток у студентів критичного творчого мислення, особистої ініціативи, здатності і стремління до самоосвіти, таких навичок та умінь, які допоможуть інтегруватися у ринок праці, пристосуватися до глобальної і транснаціональної культури. Ми живемо в епоху, коли громадянські суспільства дедалі менше нагадують єдині територіально-мовно-політичні системи. Вони схожі на спільноти споживачів Бессарабського ринку, які поділяють одну ідентичність і одні й ті ж задоволення. Третє тисячоліття – це неймовірне «стискання» часу і простору завдяки інтенсивному розвитку транспорту і комунікації, масових міграцій, воєн, використання комп’ютерних технологій.
Людські переживання, спричинені впливом мас-медіа і поширюваних ними ж символічних форм стали дуже інтенсивними. Можна передбачити, що поняття нації, класу, релігії, етносу стануть ще більш відносними. Культури й далі розкладатимуться на індивідуалізовані суперкультури. Людський досвід перетворюється на коштовну гонитву за тимчасовими потребами і відчуттями, які не завжди узгоджується із отриманою спеціальністю.
У класифікаторі професій є кілька спеціальностей для випускників літературної творчості. Одна із них – письменник. Деякі із наших вихованців отримали диплом із спеціальністю «письменник». Та ми відмовилися від неї і натомість запропонували іншу – «літературний працівник». Ринку письменник не потрібен, бо справжній талант не продається. Та кожен талант тепер живе і далі житиме серед величезного нагромадження символічних форм культурної діяльності. Він має гідно зустріти виклики і зрозуміти нові можливості нашої доби, щоб адекватно застосувати свої духовні ресурси, освітню підготовку, інтереси і мотивацію. Він має одночасно бути майстром слова, добрим редактором, коректором, дизайнером, літературним агентом, перекладачем, організатором видавничої справи, фахівцем із літературного менеджменту, бути готовим до праці в редакціях газет і журналів, інформаційних агентствах, прес-центрах, прес-службах різних державних і недержавних установ. Такий універсалізм стоїть за теперішньою спеціальністю «літературний працівник».
Наслідки технологічної і символічної ускладненості, модерності, постмодерності та глобалізації, які стосуються шістьох мільярдів жителів планети, не можуть не впливати на молоду людину. Незважаючи на величезний поступ наукового знання і технологій, розкрив між життям окремих осіб розширюється, що навіть може здатися, що ми живемо на різних планетах. Потенційні небезпеки сучасності не обмежуються розривами і відмінностями. Чи не нагадує змагання Університету і Бессарабського ринку апорію Зенона про Ахілла і черепаху? Що ми за світ створили? Чи ми лише егоїстично переслідуємо власні інтереси, бездумно споживаємо і шукаємо нових насолод від швидких задоволень? Чи справді «ринкова стихія», як переконував Поль Вілліс, приносить користь світові, чи цей світ навпаки, потерпає від системної глобальної дискримінації, спричиненої «тиранією ринку», як вважає П’єр Бур’є. Роздуми над цими складними і глибокими питаннями легкої відповіді не дадуть. І чи справді сучасна літературна творчість, як і культурна діяльність взагалі, ґрунтується на динамічній, іноді мінливій, неадекватній для всіх за наслідками грі образів і актів споживання? Хіба не рухають нею логіка й енергія глобальних ринкових сил? Це – не той світ, куди ми прямуємо, а той, куди ми вже прибули.
Ми сприймаємо історію як перебіг ринкового часу – епохи, десятиліття, століття, тисячоліття. Це час історичний, але є ще час екзистенціальний і його плин залежить від напруженості переживань, від страждання і радості, в ньому відбувається творче піднесення і бувають екстази. Екзистенціальний час свідчить, що час – у людині, а не люди на в часі і що час залежить від змін у людині. В екзистенціальному часі нема Бесарабського ринку, нема розходження між минулим і майбутнім, у ньому відбувається вічне звершення містерії духу. Із екзистенціальних надр б’ють чисті ключі. Людина вкладає в історію свою творчу силу і робить це з ентузіазмом. Історія ж байдужа до індивіда, вона користується ним як матеріалом будівництва і нагромадження ринків.
Важливо зрозуміти, що людина не перебуває у завершеній і досконалій системі буття, тому потрібен і можливий творчий акт. Про це засвідчив цьогорічний літературний конкурс серед школярів «Стань письменником», який проводив Київський національний університет імені Тараса Шевченка разом із Національною спілкою письменників України. У ньому взяли участь понад 250 молодих осіб із різних регіонів України, імена переможців були опубліковані в «Літературній Україні». Але найцікавіше, що найбільше учасників конкурсу було із регіонів, охоплених полум’ям війни – Донецької і Луганської областей, або ж наближених до них (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Одеська) – по 15-20 осіб, у той же час, як із інших – по 4-5.
Це ніби ще раз засвідчує, що художня творчість є засобом гармонізації людини і світу, «склеєння» особистості в цілісність на тлі війни, хаосу, безладдя, розбалансованості. Життя людини складне, важке, суперечливе, це примхлива крива, де радість постійно міняється місцем із стражданням, щастя з нещастям, задоволення із незадоволенням. Художнє слово допомагає індивіду перебудувати себе і світ, дійснити певну переоцінку цінностей, усвідомити можливості і недоліки людей і життєвих обставин, ідеально програти певні ролі і ситуації.
Програму «літературна творчість» було відкрито з ініціативи професора Михайла Наєнка в 1998 році. Її опанували понад сто осіб. Звісно, не всі з них стали письменниками, а ті, що й не стали, не жалкують, що навчалися в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Вони отримали ґрунтовну освіту і сьогодні працюють у гуманітарній сфері. Ряди Національної спілки письменників поповнили: Олеся Мамчич, Олеся Лященко, Олег Здорик, Олександр Стусенко, Леся Мудрак, Олена Бросаліна (О’Лір), В’ячеслав Левицький, Анна Малігон, Вікторія Афанасьєва, Тетяна Винник, Людмила Дядченко. Є серед них переможці різних поетичних конкурсів як в Україні, так і за кордоном, лауреати багатьох премій.
У їхні твори, як і книги класиків, просочується нове, небувале, чого нема в цьому світі, воно проривається з іншого плану, не з вічно даних ідеальних форм, а з волі, свободи пізнання. Можливість творчості свідчить про недостатність і недосконалість цього світу, про постійне подолання його, про існування для цього сили, що виходить із глибшого пласту, ніж цей дисгармонійний світ.
Творчий екстаз – це вихід із історичного і космічного часу цього світу у час екзистенційний. Цього навчити не можна. Люди, що пережили творчий екстаз, знають, що в ньому істота ніби одержима вищою силою і разом із тим відчуває незвичайну свободу. Це одержимість богом, демоном (в грецькому сенсі). У платонівському “Федрі” дивовижно розказано про зростання крил у людини. У творчості відбувається трансцензус, розривається замкнутість людського існування, людина відчуває в собі силу, яка її перевищує. На прикладі поезії Тараса Шевченка це добре помітив Євген Нахлік, обґрунтовуючи спорідненість між поетом і пророком.
У творчості, особливо ж у поезії, є щось від спогаду про університет як втрачений рай. Пам’ять про втрачений рай викликає поезія його випускників. Але спогад про загублений рай, який ніколи не залишає людину і до якого навертають найбільш благодатні хвилини творчості – це не лише звернення до минулого, котре виходить за межі цього емпіричного світу. Спогад про втрачений рай це також звернення до майбутнього, яке перебуває поза емпіричним світом. Творчий акт не може не бути звернений до майбутнього. За межами часових відношень світу знімається наше розрізнення і протиставлення минулого і майбутнього, воно існує лише для середини, але не для меж, або, вірніше, не для позамежності світового життя.
Тому при глибшому погляді на творчість можна сказати, що в ній є елемент профетичний, вона пророкує інший світ, перетворений стан світу.
Як там писав Євген Євтушенко?
Окно выходит в белые деревья,
в большие и красиве деревья,
но мы сей час глядим не на деревья,
мы молча на професора глядим.
Уходит он,
сутулый,
неумелый,
под снегом,
мяко падающим в тишь.
Уже и сам он,
как деревья,
белый,
да,
как деревья,
совершенно белый,
еще немного –
и настолько белый,
что среди них
его не розглядишь.
Відійшла у білі дерева ціла плеяда видатних професорів Київського університету, зокрема Михайло Максимович, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Олександр Котляревський, Володимир Перетц, Олександр Соболевський, Микола Дашкевич, брати Сергій і Василь Маслови, Михайло Грушевський, Олександр Назаревський, Андрій Лобода, Михайло Калинович, Агатангел Кримський, Микола Грунський, Олександр Білецький, Платон Білецький, Леонід Булаховський, Микола Зеров, Євген Кирилюк, Олександр Дорошкевич, Євген Тимченко, Олекса Синявський, Агапій Шамрай, Ісай Заславський, Іван Шаровольський, Степан Крижанівський, Ніна Калениченко, Галина Сидоренко та ін. Вони залишили нам спогад про втрачений рай. Вони залишили академічну свободу та автономію, академічні цінності, щоб ми мали всі підстави ототожнювати з університетом національну інтелектуальну гордість і пам’ятали, що в демократичному суспільстві кожна людина має право на творчість, на саморозвиток, задоволення інтелектуальних інтересів. Справді, «перехідний період» мине, прийде пора, коли в небі літатимуть ангели.
Олександр Астаф’єв,
доктор філологічних наук,
професор кафедри теорії літератури,
компаративістики літературної творчості
Київського національного університету імені Тараса Шевченка