Осмислена інтеграція передбачає взаємопроникнення і взаємозближення, оскільки йдеться не про якийсь механічний процес, у якому не беремо участі й де все відбувається попри наше розуміння та волю – так, як ніби нас немає. Якби людина на сучасній стадії свого розвитку була повністю самодостатньою, вона б, ймовірно, й узагалі не залежала б від спілкування…
СВІТ ПОГРАНИЧЧЯ
Осмислена інтеграція передбачає взаємопроникнення і взаємозближення, оскільки йдеться не про якийсь механічний процес, у якому не беремо участі й де все відбувається попри наше розуміння та волю – так, як ніби нас немає. Якби людина на сучасній стадії свого розвитку була повністю самодостатньою, вона б, ймовірно, й узагалі не залежала б від спілкування. Але вона його потребує, знаючи (або здогадуючись): у такий спосіб можна поліпшити й пришвидшити процес власного кшталтування. Отже, чим вищий рівень співрозмовника, тим швидше кожен може змінитися на краще. У розмові ж із невігласом сенсу немає – начебто немає. Бо якщо пам’ятати індійську мудрість «ніхто тобі не друг, ніхто – не ворог, натомість кожна людина є для тебе вчителем», тоді й із завідомо безперспективного спілкування можна вийти з позитивним життєвим досвідом.
Модель спілкування між людьми подібна до моделі культурної співпраці між країнами, позаяк на рівні міждержавних комунікацій інтеграційні процеси – ті ж самі. Географія – це даність і кордони. Але водночас географія є абсолютно достатнім простором для руху. Знову ж таки – даність і рух в умовах мінливого світу. Бо ж нічого сталого не існує, а невидимий, здавалося б, час уперто візуалізується помітними змінами. Тому не тільки люди змушені допасовувати себе до часу (читай: інтегрувати себе у часі), в якому вони живуть, а й держави. Допасовувати, щоб не випасти із загального еволюційного темпу.
14 травня цього року Василя Слапчука і мене запросили на зустріч зі студентами Луцького медичного коледжу. Відповідаючи на одне із запитань, у якому йшлося про те, що держава нічого не робить для популяризації української книжки, Василь серед іншого сказав про тотальне засилля російськомовних перекладів: «З однієї сторони, це добре що ми можемо ними скористатися, у такий спосіб долучаючись до світової літератури, з іншої – прикро усвідомлювати, що ми “зчитуємо” світ, послуговуючись іноземною мовою. Кажу про європейських чи американських авторів, перекладених на російську. Про книжки російських письменників, які й так читаємо в оригіналі, не йдеться. У мене більша частина домашньої бібліотеки – книги російською. Якщо у росіян є 30-томне видання Діккенса, 26-томне – Золя, 24-томне Бальзака, то, на жаль, українці цим не можуть похвалитися».
Почувши це, я подумав: так, читати Шульца, Корчака, Гомбровича, Ружевича, Мілоша чи Лема російською – означає читати книгу, написану іноземним автором, у перекладі на іншу – теж іноземну – мову. Цілком очевидна річ, яка чомусь перестала вражати своєю очевидністю. Хоча задуматися є над чим. Запитав себе: чи не надто далекими манівцями ми йдемо до, скажімо, близької польської літератури? Чи доступ до інформації, уможливлений російськими перекладами, не є своєрідним гачком, не без злої думки зануреним у нашу свідомість, – витягнуть на берег, щойно клюнемо?..
Еріх Фромм у своїй праці «Людина для себе» писав: «Людина може адаптуватися до рабства, але вона відреагує на нього зниженням своїх інтелектуальних і моральних якостей; людина може адаптуватися до культури, просякнутої загальною недовірою та ворожістю, але вона відреагує на таку адаптацію послабленням своїх сил (…). Людина може адаптуватися майже до будь-якої культурної системи, але наскільки ці системи суперечать природі людини, настільки у неї розвиваються ментальні й емоційні порушення, що врешті-решт примушують її до зміни цих умов, оскільки змінити свою природу людина не може». Мудрі слова видатного філософа XX століття, які суворим трафаретом накладаються на українське сьогодення. Годі й коментувати.
Звісно ж, усіх мов не вивчиш. Але достатньо глянути на звичайнісіньке коромисло, щоб зрозуміти: рівновагу дугоподібної палиці забезпечують два кінці, на які чіпляють не одне, а обов’язково два відра.
Ми часто розмовляли з Василем Слапчуком на ці теми. А ще – читали польських письменників, окремі твори яких є у перекладі українською. Окремі. То ж розслаблятися не варто. А мову вчити треба – хоча б одну з європейських. Вчити, пам’ятаючи про символічне коромисло. Слід розвертати себе у здоровому та перспективному інтеграційному напрямку. Слід позбуватися власної підвішеності на гачок.
У тих наших розмовах поволі визріла ідея просвітницького проекту «Світ пограниччя», який незабаром презентуватимемо у Луцьку, – циклу мистецьких зустрічей та бесід про польських достойників – Івана Павла II, Януша Корчака, Ірену Сендлерову, Бруно Шульца, Станіслава Лема, Альфреда Шклярського, Вітольда Гомбровича, Тадеуша Ружевича, Чеслава Мілоша, Збігнєва Герберта, Кшиштофа Зануссі. Вибір персоналій – зрозумілий: будь-яка національна культура могла б пишатися цими великими людьми. А тому є очевидний сенс у тому, щоб поговорити про них.