Дискусії про постмодернізм в українській літературі затягнулися, а тому мають анахронічний відтінок. Натомість мова про особливості співіснування різних стильових технік у межах композиційно вишуканого, добре структурованого, змістовного твору є справжнім над завданням – як для письменників, так і для критиків.
ЯКИЙ ВАШ ТВОРЧИЙ МЕТОД?
Авторський стиль має адекватно відтворювати світосприйняття сучасної людини. Актуальність – це завжди перспектива, випередження. Історія знає численні приклади, коли твори мистецтва (музичні, літературні) приходили до широкої аудиторії лише через сотні років після написання. Відродження музики Й. С. Баха здійснив Ф.Мендельсон. Прорив Дж. Остін у новітній стильовий космос проникливо зрозумів батько тогочасного роману В.Скотт. Мистецтво ніколи не визначалося карликами, котрих – тьма. Принциповий для мистецтва художньо-естетичний поступ здійснюється титанами, співмірними у творчому горінні та переконливій людяності. Такими в українській прозі минулого століття для мене є Валер’ян Підмогильний і Григір Тютюнник.
1971 року А. Шнітке виступив із доповіддю «Полістилістичні тенденції у сучасній музиці», в якій стверджував: полістилістика існувала в композиторській практиці завжди, оскільки стилістично стерильна музика є мертвою, тому, навіть не використовуючи цитат, композитор передбачає певний полістилістичний ефект. Тож, гадаю, розмови про функціонування окремого стилю сьогодні слід вести з урахуванням надзвичайної рухливості людської психології, котра, еволюціонуючи, асимілювала у своєму досвіді стильові надбання попередніх епох, – асимілювала, щоб переосмислити і трансформувати в актуальному вимірі, на сучасному ґрунті.
Дискусії про постмодернізм в українській літературі затягнулися, а тому мають анахронічний відтінок. Натомість мова про особливості співіснування різних стильових технік у межах композиційно вишуканого, добре структурованого, змістовного твору є справжнім над завданням – як для письменників, так і для критиків. У такому контексті можу сказати: художній арсенал, запропонований постмодернізмом, буде потужним, якщо використовується в русі – з душею, оскільки неосмислене звернення до названого стилю може призвести до загрузання вчасі – а це неприємний діагноз для людини, яка пише.
Моностилістики в чистому вигляді не існує, тому жоден зі стилів не може претендувати на вичерпність. Сентименталізм чи дадаїзм, приміром, мені не менш цікаві, аніж експресіонізм; реалізм, посилений чуттєвим сприйняттям дійсності, у моєму розумінні, наближається до сюрреалізму, котрий знову повертає обличчям… до оновлених реалій. Мені здається, що лише так можна навчитися мислити на рівні еволюції стилів та розвитку літературних жанрів, вловлювати у творчості подих вербальної універсальності, всесильності, а відтак – непроминальності життя і мистецтва.