Мій син вперше зронив сльозу і обійняв мене так міцно, як ніколи… Тепер він вирішив і остаточно знав, що робити далі… Він не допустив моєї помилки і через два роки на світ з’явилася в любові, і що є не менш важливішим, у шлюбі, моя люба онучечка…
«Порада життя»
Інколи мій ангелок задавав такі питання, що я ледь розумів, як це можна пояснити. Сьогодні він здивував мене не менше. Я знав, що колись час цього питання настане.
– Таточку, а чи кохав ти колись так щиро, що готовий був за це віддати усе?
– Так, синочку. Я так кохав і кохаю твою бабусю, твого дідуся, твого дядька…
– Ні, таточку, я не про це. Чи кохав ти так нашу маму?
– Ні, синку. Маму я кохав по-іншому.
– Як це?
– Я ладен був віддати не тільки усе, що в мене було, а й самого себе, своє життя.
– Як це? Чому ж вона досі у небі?
– Якби це залежало від мене, то повір – я би зробив усе! Я намагався, синочку, та інколи наші бажання не співпадають з реальністю.
– А чому?
– Таке життя, синку. Ти все зрозумієш коли підростеш.
– Але я вже дорослий, таточку!
– Звісно, синку, але все ж треба трохи зачекати.
– А скільки це «трохи» ?
– Коли сам покохаєш так, як я твою маму.
– Тату…
– Що, синку?
– Я маю тобі дещо розповісти.
– Я тебе уважно слухаю.
– А якщо я вже так кохаю?
– Кого, синку?
– В садочку дівчинка дала мені свою останню цукерочку, а я їй допоміг скласти речі…І знаєш що?
– Що? – спитав я ледь стримуючи посмішку.
– Вона мене поцілувала у щічку!
– Синку, це дуже добре! Я радий, що в тебе є така подруга.
– Здається, мене кликав дідусь…
– Йди, синку, потім договоримо.
Я думав, що буде складніше йому пояснити. Щире дитяче серце все ще вірить, що мати спуститься з небес. Ох, якби я не знав, що це неможливо…
* * *
Пройшло 20 років.
Як і колись я чекав, що це трапиться і трохи боявся цієї розмови. Мій син подорослішав, а я все згадую, як він вперше вимовив слово «тато», як вперше став на ніжки і пішов, з такою радістю на обличчі, ніби підкорив собі увесь світ. А його перша посмішка… я навіть встиг зробити знімок на згадку про ті часи… Здається, пройшло не так багато, а мій син значно подорослішав, відколи ще пішов у школу. Усі викладачі любили його, він допомагав кожному, хто потребував допомоги і ніколи не відмовляв своєму старому у невеличкій прогулянці парком, в якому я вперше зустрів його маму.
Сьогодні, подивившись у вічі свого сина, я зрозумів, що ця прогулянка не буде звичною, щось таки палало в його очах, але я міг тільки здогадуватися про що буде наша розмова.
– Тату, сьогодні я маю тобі дещо розповісти.
– Я припускаю, синку, що ця розмова матиме велике значення для тебе?
– Так! А що це так помітно?
– Ти вже годину мовчиш і опускаєш очі.
– Я хотів би, щоб ти дещо пригадав для мене..
– Що саме, синку?
– Пам’ятаєш, я колись у тебе питав про те, чи кохав ти так, що готовий був віддати за це усе, що мав?
– Синку, звісно я це пам’ятаю. Ця розмова була для мне очікуваною і складною в той самий час.
– Ти сказав, що любив мою маму інакше. Був ладен віддати…
– …за неї своє життя. Це все так. Що ти хочеш мені розповісти?
– Здається, я покохав так само…
– Як ти це зрозумів?
– Тату… Я бачу її повсюди, на кожному зеленому листочку, на кожній хмарочці, навіть, у відблисках сонечка… Я чую її голос з кожним поривом вітру, співом пташенят, навіть шумом машин… Я починаю свій ранок з того, що згадую наш перший поцілунок і її теплу долоню у своїй руці… Я віддав би усе, навіть себе, за один її дотик.
Я розсміявся… Можливо, це було геть не доречно… Доведеться йому пояснити…
– Синку, ти знаєш чому я засміявся?
– Я зараз схожий на закоханого дурня?…Це виглядає безглуздо?
– І так, і ні..
– Як це?
– Усі ми, коли закохуємося по-справжньому виглядаємо дурнями… Та я був такий самий…
– Тобто…
– Так, синку. Коли я покохав твою маму, моє серце забилося частіше і, майже, на кожному кроці мені ввижалася тільки вона. Так само я згадував її, чув і бачив повсюди, і звісно, не уявляв без неї свого життя…
– Тату, я…
– Я хочу тобі дещо сказати… Це дуже важливо, синку!
– Звісно, тату. Будь-що!
– Не будь дурнем, як я і зроби правильний вибір. Якщо ти її дійсно кохаєш і не можеш жити без неї – одружуйтесь!
– Я думав про це, та…
– От і в мене тоді були сумніви…Та коли я зрозумів, що дійсно хочу цього – було вже пізно. Я досі не можу собі цього пробачити. Я знав, я бачив в її очах, що вона хоче цього але засумнівався в останній момент… Я продовжував дискусію сам з собою, навіть тоді, коли ти вже був у її животику…Не допусти такої помилки…
– Тобто…зачекай, тобто ви, навіть, не очікували на мене?
– Сину! Ця дитина була для нас усім. Ти народився з самого щирого кохання, яке тільки могло бути у людей. Ти став для нас цілим світом, і твоє народження було для мене щастям і горем водночас. Тоді я вперше точно зрозумів, що не хочу жити без неї. Мене рятувало від страшних думок тільки те, що в тобі була і є частинка її самої. Я не міг втратити і тебе…
– Тату…
Мій син вперше зронив сльозу і обійняв мене так міцно, як ніколи… Тепер він вирішив і остаточно знав, що робити далі…
Він не допустив моєї помилки і через два роки на світ з’явилася в любові, і що є не менш важливішим, у шлюбі, моя люба онучечка…
Тепер я знав, що зможу лишити мою дитину у цьому світі і з легкою душею приєднатися до моєї коханої. Тепер я повною мірою був щасливим за себе, свого сина і мою любу донечку, яка подарувала світові таку чудову дівчинку…