З Павлом Федюком (літературний псевдонім Павло Ясінь) мені допоміг познайомитись у 1994 році блаженної пам’яті Іван Гнатюк. Він подарував Павлові збірку моїх віршів “Зелений зарінок”, а Павло, який тоді працював головним редактором журналу «Літературний Львів», передав мені збірку з автографом своїх новел “Самотня зірниця” і запросив до співпраці.

Зачарована його творами і заінтригована можливістю надрукуватися в журналі, я зразу ж поїхала до Львова. Письменник зустрів мене дуже привітно. Був це середнього зросту чоловік, міцної будови з приємним голосом, проникливим поглядом чорних, як вуглини, очей.
– Коли я вперше читав твою поезію, мене не полишало дивне відчуття, наче б то ми давно знайомі.
Я залишила папку на столі редактора, а невдовзі у журналі “Літературний Львів” з’явилася моя проза.
– Я відчуваю слово на смак, – писав мені у листі. Бути письменницею і одночас бути собою – визначена тобі доля. Ти вроджена для творчості.
Спілкуючись з ним, я не могла не потрапити під вплив його широкої, розхристаної натури. Нестримний, гарячий, емоційний…
З розповіді Павла дізналася, що за бунтарську вдачу його було відчислено з Львівського державного університету. І найкращі молоді роки минули на лісосплавах в Сибіру. Тільки з початком перебудови повернувся до Львова і вже в часи незалежності закінчив університет. Павло постійно перебував у задумах, у творчому пошуку. Йому було притаманне природне відчуття краси, філософське мислення, глибокий патріотизм. Він, як ніхто, підтримував колег, що творили у затінні, завжди давав слушну пораду та підтримку.
В його душі були гори і полонини, гірські потоки і безмежжя простору, клекіт громів і шум дощів. Він був людиною вулканічного характеру, але одночас лагідною, простою і дуже щирою.
Одухотворено читав свої новели, метаючи вогонь чорних блискучих очей.
«Михайло Осадчий дорікнув мені за песимізм, а я з тим не погоджуюсь. У моїх творах дійсно багато людського розпачу, безнадії, туги. Це зумовлено тим, що пережив наш народ. Але ж там є імпульси гумору, багато світла і добра». (П. Ф.)
У його прозі, крім трагізму, є воля духу, глибина внутрішніх відчуттів. Твори глибоко драматичні і емоційно проникливі. Прекрасна, мелодійна мова…
“…Яка повінь! Повінь густого місячного сяйва. Воно прибувало і прибувало. Ми попливли на ньому на той берег. Доплисти б разом, не потонути. А воно, сяйво, як живе срібло, спливало у долини, переповнювало потоки і натікало у Черемош. Місяць, як срібний князь, пишний та могутній. І весна налюбуватися не могла, залюбилася у нього…” (П. Ф.)
Це тільки один абзац з книги письменника “Гуцульська мадонна у весільній сорочці”. Мова плавно і легко тече через душу, виводить її з нудного побутового будня на чарівну “повінь місячного світла”.
– Рівного йому не бачу в сучасній українській прозі, – писав пізніше Михайло Осадчий.
Виходець із гуцульського села, серцем і душею вростав у рідні Карпати. Виступав на захист рідної землі, жив в ім’я рідного слова, високо ніс честь і гідність відважного гуцула.
– Дві стихії заволоділи моїм серцем – стихія любові до слова і стихія любові до України, – виповідав душу у листі.
«В мене відсутня аура спокою і рівноваги. Слово рятує мене від втоми, дає відчуття життя. Я не можу жити поверхневими враженнями, я прагну вогню, інтиму і правди. Це фантоми моєї долі. Ницість недругів і недоброзичливців накриває мене з головою, як хвиля. Словесні баталії, цинічна підла гра графоманів виводять мене з рівноваги. Ненавиджу запроданство». (П. Ф.)
Бунтарська непримиренність, свята жертовність в ім’я України, безмежна любов до рідного краю проявляються у внутрішньому стані його героїв.
Душа автора летіла, як птах, у рідні гори і полонини. За кожною новелою максимальна напруга душевних сил, бо, як зазначав Микола Холодний: «Література – це теж Колима».
Біль і трагізм – від глибини почуттів, від трагізму цілої епохи. Соковита мова з гуцульським діалектом, межування дійсності з містикою, глибокий патріотизм і висока гідність української душі притаманні його творам.
«Письменники є справжні, а є “просунуті”. Багато маститих мають фори, але не мають таланту. Присудження премій – це літературні торговища». (П. Ф.)
Він нікого не боявся, і всі про це знали. Його твори – це частина історії, це реальна дійсність, жорстока оголена правда.
«Ніякого визнання державності української мови і української нації немає. Підкуп на кожному кроці. Письменник повинен бути генератором змін. Так було віками. Все пережите, переслухане збурюється в пам’яті, до болю стискає серце і тоді я мушу писати». (П. Ф.)
– Чого ти найбільше боїшся у житті? – запитала колись я його.
– Втратити близьку людину, боюся тих писак, що зазіхають на чуже, боюся облесних, бо вони лукаві, боюся розчаруватись у друзях, боюся збайдужіти.
Він сам визначав, що варто друкувати, над чим треба додатково попрацювати, а що нікуди не годиться.
«Коли пишеш, відштовхуйся від конкретної події, якщо твір відображає правду, він має право на життя. Сучасна дійсність буквально закидує нас низькопробними творами, а деякі критики-песимісти пророкують загибель українській літературі, але треба знаходити золоті перли творчості серед купи мотлоху». (П. Ф.)
Його взаємини зі світом були не простими, суперечки з опонентами безкомпромісними. Можливо, через це так жорстоко побили вони Павла на передодні Нового 2001 року, про що я довідалася з повідомлення Львівського радіо. Письменник тривалий час перебував на межі життя і смерті, переніс кілька складних операцій. У лікарні написав повість “Різдво в реанімації”. Після виписки не міг довго сидіти за столом, його постійно мучив головний біль, появились галюцинації.
«Наш народ так тлумили і намагалися знищити фізично, так нам вбивали в голови, що ми продажні, так розкидали по всіх куточках світу, що ми врешті-решт повірили у свою меншовартість». (П. Ф.)
Павлові було притаманне неабияке почуття гумору, про що засвідчує сатирична повість “Львівська прописка, або Дівка з хатою”.
Зустрівши його після виписки з лікарні, я не могла не помітити як він змінився. Погаслий погляд, перекошене посіріле обличчя, зсутулена постаріла постать… Намагався відмежуватись від усіх, занепав духом. Шкодував, що не має біля чого навіть тост виголосити. Казав, що працює над трилогією біографічного характеру, у якій планує якомога ширше висвітлити гуцульські звичаї, традиції, історичну правду народу.
Востаннє ми зустрілися на трамвайні зупинці, неподалік пам’ятника Іванові Федорову. Був дуже змученим, ледве переставляв ноги. Побачивши мене, зрадів. Його, як здавалося, неприязний досі погляд потеплів. Скаржився на самотність, на головний біль. Мова була тихою, невиразною. Через кілька місяців мене боляче вразила звістка про смерть Павла Федюка. Того ж дня я записала у своєму щоденнику: «З болем довідалась, що талановитий письменник Павло Федюк, з яким ми були добрими друзями, раптово помер. Останнім часом я ніяк не могла віднайти його (оскільки на телефонні дзвінки ніхто не відповідав). Не мали інформації про нього і мої друзі-письменники».
Яскрава, неповторна особистість… Навколо його імені плелися всякі інтриги в зв’язку з тими перемінами, які звалилися на Павла після жорстокого побиття невідомими нападниками. Вчинена наруга зруйнувала фізичне і психічне здоров’я, з тих пір його переслідував дух смерті. Болить те, що дехто з письменників піарився на цій біді.
Коли Павло працював головним редактором газети “Літературний Львів”, то не мав відбою від “талантів”, які, знаючи його проблему, проявляли надмірну гостинність, в очі лестили, а опісля виставляли на поглум.
Болить те, що такий потужний талант згорів передчасно і трагічно. Відомий літературний критик Петро Сорока назвав Павла “майстром психологічної новели, яких сьогодні мало в українській літературі” (“Удогонь слова”). “… я поніс з собою болісно-мертвенний його погляд і учеписту думку, що великим талантом Господь майже ніколи не ощасливлює людину, а значно частіше розчавлює її” (П.С.)
На жаль, так воно і сталося. Маючи чесну, неприборкану, вперту натуру Павло Федюк згорів, як смолоскип.
Його смерть – безумовно велика втрата для України. Він був справжнім письменником. Усі, хто читав його твори, підтвердять мої слова.

Leave a Reply

Your email address will not be published.