“Отже, маємо підстави говорити, що Павло Щириця вже не може уявити себе без сповідальності, яка у його творчій манері вдало поєднується з метафоричністю у традиційних рамках і схильністю до образного мислення у верлібрах. Що там не кажіть, а заперечити це неможливо…”
Оприсутнення душі – вияв справжності
Щириця Павло. Місце Сили: книга віршів – К. Ярославів Вал. 2012. – 176 с.
Уже неодноразово підкреслював, що для мене в оцінці поезії величезну роль відіграє той момент, як першотворець відгукується на загальнонаціональні проблеми. Бо не вірю, що космополітизм літератора здатен відповісти на запитання, які хвилюють людей.
Про це ще раз подумалося, коли потрапила до рук книга віршів Павла Щириці. Хоч поет за віком є представником молодого покоління, але знайомство з творами чітко засвідчило, що автор український поет і дуже сучасний. Знаєте, приємно це усвідомлювати! Особливо на тлі того, що деякі молоді поети розчарувавшись у патріотичному висвітленні національних питань, самоусуваються від цього. Ще більше радієш, коли бачиш справжність, заради котрої варто топтати літературний ряст.
Ще в даному випадку, мабуть, варто вести мову про спадкоємність традицій. Але не буду далеко забігати в історію літератури, а згадаю лишень про моменти, які є близькими для нас у часі і суттєво промовляють до нас. Скажімо, у 80-их роках минулого століття на шпальтах літературної періодики спалахнула дискусія про «сповідальників» і «метафористів». Якщо говорити про перших, то до них, напевне, слід віднести Павла Гірника, Григорія Лютого, Івана Іова, Анатолія Кичинського. Мені здається, що пізніше цю лінію у поезії продовжили Юрій Бедрик, Ігор Павлюк та інші представники цієї генерації. Нині можна говорити, що їхню естафету вдало підхоплює Павло Щириця. Тільки його «сподівальність», (якщо можна так сказати) має помітні сучасні ознаки. Відвертість душі, яку автор і не приховує, поєднується з метафорикою. Такий собі постмодернізм вкупі з граничною сповідальністю!
Про останню й попробуємо поговорити конкретніше. І почнемо з дещо несподіваного, а саме з післямови Василя Герасим’юка з промовистою назвою «оприсутнення Мамаєвого онука». В ній, на мою думку, висвітлено і те, про що гадає автор, і те, про що починають розмірковувати шанувальники красного письменництва після знайомства з віршами. Квітесенцію вище мовленого, як мені здається, можуть бути його слова: «я вже писав про початок нового тисячоліття, як про «торжество генетики» й нарешті зостались ми самі собою і все стало ясним».
Та посилання на авторитети не дасть бажаного результату, якщо не буде посилання на самі твори. Тут (хочемо того чи ні) своєрідною відправною точкою можуть бути рядки: «холодноярець рождений в Києві». Саме ці слова так багато говорять! А коли ще додати до них строфи на кшталт: «лиш відгадай, що то за знаки і сниться Мамай і брати Чучупаки», «у яристих проваллях часів УНР, де ніколи мене не було, отаманив мій дід, і від кулі помер і запитань лишив біле тло», то усе стає зрозумілим. Для підтвердження цієї думки, мабуть, варто згадати вірші «Боровиця», «Коли впадуть останні міфи», «Чигиринська елегія», «Найромантичніша пісня», «Іванові Миколайчуку», «На острові». Цей перелік, звісно, можна продовжувати, бо, слава Богу, вдатних творів вистачає.
Зумисно в цьому контексті оминаю твори, пов’язані з літературою. А до цієї категорії можна віднести поезію «Бунт переселений – він не чужий», «там, де зупинка – ознака смерті», «десь поблизу гуртується ртуть», «літерацьке», «голосом чорних шовковиць явила жінку», «волхви», «музика різьби», «майстер скла». Вони є такими різними за своєю суттю, але мають у собі єдине: причетність людини до українськості. Наведу лишень декілька прикладів. Ось, приміром, у вірші «Майстер скла» читаємо: «вікно в непам’ять хтось, диви – засклив та ще сокиру он, диви, – залишив». Як це перегукуються з думкою: «начувайтесь панове бо близько біда, а біда як відомо озброєна жахом». Отже, маємо підстави говорити, що Павло Щириця вже не може уявити себе без сповідальності, яка у його творчій манері вдало поєднується з метафоричністю у традиційних рамках і схильністю до образного мислення у верлібрах. Що там не кажіть, а заперечити це неможливо.
Ще одна обставина, яку не можна скидати з рахунку. Натяк на верліброві джерела є невипадковим. Окремі зразки такої поетики можна знайти у творах Василя Герасим’юка, Павла Вольвача. Хіба, це не говорить ще раз про спадкоємність творчих поколінь і органічність таких шукань для української віршотворчості?
Вище згадане, зрозуміло, промовляє так багато. Але водночас будьмо відвертими тематичне коло столичного автора є досить широким. Зокрема, значну частину книги займає пейзажна лірика. Тут, як мені здається, варто виділити вірші «в літі зміни все так половинно», «ледь стиглий вечір – плащем на плечі», «коли осінь барвисто свисне». І знову маємо підстави говорити, що посилань на вдатні рядки могло бути і більше. Тут є важливим, на мою думку, інше. Ми багато говоримо про урбаністичність та селянськість сприйняття того чи іншого явища. А зараз маємо дещо особливе: молодик, душа якого просякнута урбанізацією, намагається захоплено оцінити позаміський пейзаж, залишаючись вірним адептом життєйських обставин. Щоб проілюструвати це, звернемося до вірша «Реставрація степу». Вже рядки: «мрії стають новинами коли вірити голосу крові», вказують на доцільність висновку.
Ще одна тема книги, повз яку не можна пройти непомітно. Є певна логіка в тому, що молодий поет віддає перевагу інтимній ліриці. Зрештою, немає нічого поганого у цьому, адже вірші на любовну тематику – неодмінна ознака віку автора. До такої лірики без будь–яких натяжок відносимо вірші: «Ти як річка – течеш, не втечеш», «Ті самі чайки над прибоєм», «Щось таке як любов зненацька до горла підкотить». Важливим є той момент, що поет у висвітленні теми, як і йому личить, залишається оригінальним, що яскраво видно з вище згаданих віршів.
Заслуговує на увагу і та обставина, що поет душею припав до релігійної теми, що бачимо з творів: «Коли трави ще великодні», «Митар», «Легенда про ліс», «На стрітення», «Апостол вітру», «Коляда». Ще можна помітити, що у книзі є чимало присвят батькові, коли говорю про це, то чомусь згадуються поезії: «Хтось казав, що поезія справа лише молодих», «Відлуння степового жайвора», «А чуєте, тату». Уважне знайомство наштовхує на думку, що вірність родовим кореням не є вигідною позою для поета, а потребою душі.
До речі, книги – підтвердження ще однієї думки. Поет вміло поглиблює тематику попередніх книг «територія братства» і «оприсутнення легенди», які утвердили появу в українській літературі поета з оригінальним світобаченням.
Ось такі вони, роздуми про нову книгу молодого поета. І я радий, що ці рядки пройняті постійними розмислами про спадкоємність. Про неї, зрештою, у «Місці сили» розмірковує і автор. Якщо мені вдалося хоч трішки передати ці відчування, то вважаю своє завдання рецензента виконаним. Хоча і не відкидаю тієї обставини, що дехто може вважати інакше.
Ігор Фaрина