Так уже склалися обставини, що господаря цього ошатного будинку на одній із тихих вуличок древнього Кременця знаю майже два десятки років. Річ у тому, що Петро Олексійович ДАНИЛЮК деякий час працював фотокореспондентом місцевої райгазети „Діалог”, і наші журналістські дороги вже тоді перетиналися.
Зізнаюся в тому, що мені дуже подобалися його фотосвітлини. Відчувалося, що вони зроблені небайдужою рукою. Ще тоді не знав, що фотографування є лише однією гранню його обдарування. Кременчанина вабила не тільки гра світла й тіней, але й барви та лінії писанок.
Декілька слів про його життєвий шлях. Народився Петро Олексійович 1948 року у приміському селі Великі Млинівці. Спочатку навчався у школі рідного населеного пункту. Потім були літа учнівства у сусідніх Підлісцях. А після восьмирічки подався до Львова, де навчався у республіканській школі кіномеханіків. Перед призовом на військову службу демонстрував фільми в сільських клубах та кінотеатрах райцентру.
Петро Олексійович із теплотою згадує про той час, та не лише тому, що вони – відлуння молодості, якої, на жаль, не повернути. Адже тоді ще більше збагнув, що кіно – то мистецтво, вир котрого захоплює у свій нурт і вже не відпускає. Жалкує, що в древньому місті над Іквою вже давно не діє єдиний кінотеатр. А йому так хотілося б побачити фільм на великому екрані, бо жоден телевізор не спроможний замінити той показ…
Військова служба запам’яталася ще одним моментом. Мій співбесідник захопився фотосправою, і звідтоді не розлучається з об’єктивом. За цей час, як зізнається сам Петро Олексійович, зроблено чимало світлин, багато з яких з’являлися на шпальтах періодики і сторінках книг. До речі, у місті над Іквою працює чималий загін самодіяльних фотомайстрів. І для них Петро Олексійович залишається незаперечним авторитетом. Бо цінують його за працелюбність і вміння побачити незвичайне у звичайному та закарбувати мить у неповторному кадрі. Про це може свідчити хоча б той факт, що його недавно обрали заступником голови фотоклубу, який виник у Кременці. Між іншим, громадське об’єднання готується до свого першого вернісажу, який планують провести у середині травня ц. р., приурочивши його Дню міста.
Для Петра Олексійовича ця виставка не буде першою. Ще із 1994-го він експонує на них свої твори. Правда, здебільшого писанкарські, незадовго перед тим побував у Тернополі, де вперше зустрівся з відомим в Україні писанкарем Дмитром Пожоджуком із Івано-Франківщини та перейняв від галичанина перші уроки майстерності. Нова справа настільки захопила, що Данилюк і сам став передавати набуті знання іншим, створивши гурток писанкарства у місцевому Будинку дитячої творчості. До речі, той гурток існує і нині, а вела його останнім часом Надія Волощук, котра пройшла школу писанкарства у П. Данилюка.
А він має можливість вдосконалювати педагогічні навички у цій царині, ведучи гуртки в Кременецькому гуманітарно-педагогічному інституті ім. Т. Шевченка та ліцеї ім. Уласа Самчука. Пропагує писан-карське мистецтво і в інших навчальних закладах краю. Приміром, нещодавно кременчанин проводив майстер-класи у школі в Тилявці, що на Шумщині.
Варто, напевне, згадати ще про один момент. У ці квітневі дні роботи писанкарів із Кременця експонують в обласному центрі. З тієї виставки можна дізнатися, що їх у нього – понад 500. Але вдома має лише третину. Бо свої писанки щедро роздаровує друзям і знайомим. Особливо в передвеликодні дні.
…Дні минають за днями, і в їх гомоні Петро Олексійович шукає натхнення для творчості. Й завжди допомагає йому в цьому дружина – Лариса Володимирівна. В тому, що друга половина родини підтримує чоловіка, немає нічого дивного. Так завжди буває у сімейних парах, які багато років крокують поруч життям. Та в даному разі є ще один нюанс: Лариса Володимирівна уже чимало літ управно вишиває. Писанкар і вишивальниця взаємно доповнюють один одного.
І цим усе сказано!
Ігор ФАРИНА.