Дивуюсь іноді, що церква відзначає дні святих Пантелеймона, Никифора чи Валентина, то я, коли б мав церковну владу, канонізував би Михайла Сороку. Він заслуговує на це перед Україною.
У березні 1911 року в селі Великі Гнилиці, на Тернопільщині, у бідній селянській родині Михайла Сороки народився син Михайлик.
У гімназії Михайло був членом молодіжних українських організацій «Пласт» і «Соколи». Вів націоналістичну пропаганду, вербував нових членів до лав борців за волю України, розширював мережу ОУН.
Довго за ним полювала дефензива (польське гестапо). Декілька разів виривався Михайло з пазурів польської контррозвідки. Вперше був заарештований у 1933 р., вдруге – в 1936 р. і засуджений в 1937 на чотири роки. Покарання відбував у тюрмах Станіславській, Гродненській і Березі Картузькій. І лише восени 1939 року, після розпаду Польської держави і приходу нових комуно-московських окупантів, Михайла Сороку звільнили.
Він повернувся до Львова. Знову вів підпільну роботу. Одружився з Катрусею Зарицькою, активною членкинею «Пласту» і юнацтва ОУН. Подружнє життя Катрусі і Михайла швидко скінчилося – обох заарештував НКВС. На закритому суді Михайла на 8 років позбавили волі і відправили на Воркуту. Катерину залишили у Львівській тюрмі «Бригідки». Там вона народила сина Богдана.
Перебуваючи у Воркутських концтаборах, я чув про Михайла. Знав, що він продовжував боротися з гнобителями в пеклі. Після звільнення з концтабору його залишили на спецпоселенні. їздив у відпустку в Україну і привіз звідти у Воркуту дві валізи українських книжок і листівок. Як вільнонайманий працював геодезистом.
Уперше зустрілись ми з Михайлом Сорокою на початку Кенгірського повстання, коли розбили закриту тюрму і звільнили звідти наших друзів.
Багато різних людей зустрічав я на своєму бурхливому життєвому шляху. Але Михайло був особистістю надзвичайною: глибоко ерудований в галузях науки і культури, тактовний співбесідник, який випромінював лише добро і надію, умів кожного зігріти щирим словом, порадою. В’язні різних національностей тягнулися до нього, як усе живе до сонця.
За 34 роки ув’язнення він пройшов десятки тюрем і концтаборів ГУЛАГу. Його як Патріарха знали і любили сотні тисяч знедолених.
В перші дні Кенгірського повстання Михайло написав гімн повсталих «У гарячих етапах Казахстану». Цей гімн зразу ж став популярним.
Його співали українською мовою по всіх зонах і бараках. Під час останнього бою, коли танки розчавлювали гусеницями повсталих невільників, гриміли постріли гармат і кулеметів, строчили автомати і ручні кулемети, – Михайло Сорока з носилками в руках, одягнений у білий халат з червоним хрестом (де він це роздобув?), підбирав поранених на полі бою і переносив їх до лікарні.
Після розгрому повсталих усіх живих вивели за межі табору, в піщану пустелю. Нікому не дозволяли брати з собою одяг чи постіль. У мене ж був гарний офіцерський матрац, сукняний коц, пір’яна подушка.
Історія цього маєтку така: рік перед цими подіями до мене в камеру кинули засудженого офіцера-білоруса. Йому дозволили мати оту добру постіль. Справа, за яку його засудили, була побутова. Я спробував підбадьорити його, з’ясувавши все, я написав за нього касаційну скаргу. Через два тижні чоловіка повністю виправдали звільнили. Виходячи з камери, офіцер подарував мені свою багату постіль. Отак я став заможним в’язнем. Кілька разів чекісти намагалися відібрати в мене оту «розкіш», але якось вдавалося захистити ті речі.
Отож, у групі роздягнених і обідраних в’язнів мене вивели за концтабір. Тут я відшукав Михайла Сороку, Володимира Порендовського і Миколу Костіва. Вони нічого не мали з собою і здивувалися, як мені вдалося пронести той скарб. Жартували, сміялися.
Три доби нас тримали в тих пісках. Вдень ми потерпали від спеки, а вночі мерзли. Четверо спали впоперек цього матраца і вкривались теплим коцом. Після так званого сортування наша четвірка в групі інших «полонених» опинилася у вагоні, де солдатів зі зброєю було більше, ніж повстанців.
Перед посадкою в поїзд нас роздягали, одяг ретельно перевіряли. Багато речей відбирали і складали на купу біля вагона. Настала й моя черга. Роздягнули, обшукали, залишили лише штани й сорочку, наказали одягатися і заходити у вагон. Я спокійно одягнувся, підійшов до купи відібраних речей, щоб забрати свої історичні матрац, коц і подушку. Проте два офіцери-чекісти – казах-лейтенант і москаль-капітан – стали тягти речі назад. Я ж учепився в них як реп’ях і кричу: «Це не табірні речі, їх мені мама привезла. Не віддам. Відчепіться! Мій батько полковник». Згодом у суперечку втрутився якийсь полковник і наказав їм віддати моє добро. Знову розстелили врятовану постіль упоперек і тряслись на ній цілий місяць аж до порта Ваніно. А ще через місяць, уже восени, нас повезли у трюмі корабля «Луначарський» до Магадана, столиці Колими.
Кораблем кидало наче тріскою. Нас було в трюмі 305 чоловік. Зморені важкою дорогою, в’язні важко переносили морську хворобу.
Через тиждень нас вивантажили на берег у Магадані, і ми відчули неприязнь і суворість нових опікунів і охоронців. Очевидно, їх добре проінформували, кого і як мають зустрічати. Але через деякий час вони переконалися, що ми звичайні люди-раби.
Таких рабів привозили на цю землю сотнями тисяч. І мало хто звідти повертався. Після двотижневого карантину з нас сформували робочі бригади по сорок чоловік кожна. Українці стали обирати бригадира. І цей важкий жереб випав на мене. Я протестував, відмовлявся, але марно. Вивели новачків на будівельний майданчик, оточений колючим дротом і баштами, з яких стирчали кулемети. Треба було звести три житлові будинки. Фундаменти вже були готові.
Виконробом з вільних був енергійний молодий чоловік. Я вирішив ближче з ним познайомитися. Виявився, що начальник з Кіровоградщини, прізвище – Товстоган. Гадаю собі: земляк. Я йому розповів, хто ми і за що караємось. Сказав, що прізвище його козацьке, а козаки боролися за волю України. Отож він повинен краще опікуватися нашою українською бригадою. Домовилися з ним, що Володю Порендовського візьме в контору на посаду економіста-рахівника. Михайло працюватиме геодезистом, а Микола Костів йому допомагатиме – носитиме довгу дошку з цифрами. Трохи вдалося розсунути своїх «підлеглих» на «тепліші» місця. А приблизно 30 чоловік повинні були будувати будинок. Попрацювали ми зо два місяці. Наші сусіди – латиші і власівці – “погнали” вже третій поверх, а наш фундамент стоїть без змін. Хлопці ходять один поза одним. Працювати не хочуть. За таку «активність» нашу бригаду розформували, розкидали по інших цехах і бригадах.
Минув приблизно рік. Багатьох в’язнів етапували з Колими на «материк» (так тоді називали «велику землю») за станом здоров’я. Від’їхали тоді Михайло Михайлович, Володимир Порендовський, Микола Костів, Петро Дужий і багато інших.
А ще приблизно через рік, у квітні 1956 р., мене несподівано звільнили. Через 12 років поневірянь добрався я у своє рідне село Розділ, що на Кіровоградщині. Подивився, як і чим там живуть люди. Трохи відпочив. Мама наварила вишневого варення, взяв сала, інших харчів і поїхав у Тайшетські концтабори на побачення з Михайлом. Важко було добиратися з вантажем до Ново-Чунки, де утримували тоді мого побратима, правдами і неправдами просити про побачення з названим братом, з ким багато довгих важких років неволі ділилися крихтою хліба. Тепер усіх звільняють, і Сорока скоро буде на волі, переконував я начальника. І він дозволив нам побачення на три години.
Михайло цікавився всім, що я бачив на батьківщині. Як і чим живуть люди. Чи розуміють, що вони українці і повинні мати свою державу. Чи вже змирилися зі своїм рабським колгоспним життям під кирзовим чоботом комуно-московського гнобителя. Я про все розповів, що бачив і чув, показав йому багато фотографій з рідними краєвидами.
Мій дорогий побратим і учитель залишився в таборі, а я поїхав до Якутська влаштовуватися на роботу. Потім я скомпонував велике послання Л. Брежнєву, щоб звільнили багаторічного політв’язня з концтаборів ГУЛАГу. Прийшла відповідь, що моя скарга надіслана в Головну Прокуратуру СССР. А головний прокурор відповів: «Пусть Міхаїл Сорока сам напішет прошеніє о помілованії».
Моя дружина Анна Людкевич-Караташ також добре знала пана Сороку ще з часу Кенгірського повстання. Ми листувалися з Михайлом. Зберігаємо його листи і табірні знімки. Михайло писав листи рідним своїх тюремних друзів, підтримував їх духовно.
Коли мене викликали у відповідні органи і вдруге «попросили» не допомагати Михайлові, ми вирішили діяти через матір Катрусі Зарицької і його сина Богдана, які жили у Львові. Крім цього, передавали їм дещо через нашу побужанку Любу Гіз, студентку Львівського поліграфічного інституту. А вона часто курсувала з Кіровоградщини до Львова. Вкінці 60-их років Сороку забрали з мордовського концтабору до Москви. Переодягнули в гарний цивільний одяг. Влаштували екскурсію по Москві. Потім повезли до Києва, Тернополя, Львова. Показували, що «совєтскіє люді жівут хорошо і не нуждаются в незавісімості України».
У Львові ввечері підвезли Михайла на вул.Воровського (тепер Зарицьких) під будинок, на першому поверсі якого жив син Богдан з дружиною Любою і двома донечками та з бабусею Володимирою Іванівною – мамою Катрусі Зарицької. Через ажурні фіранки на вікнах Михайло бачив своїх рідних. Треба було мати надзвичайну силу волі, щоб витримати ці нелюдські душевні тортури. Щоправда, наступного дня в управлінні КДБ дозволили побачення з сином Богданом, після чого запропонували написати лише одне речення: «Відмовляюся від своїх націоналістичних переконань». Михайло на це відповів, що український народ повинен мати свою, ні від кого незалежну державу! Його відвезли назад у мордовський концтабір. А 16 червня 1971 року Михайло Михайлович Сорока помер від чергового сердечного нападу.
Володимир КАРАТАШ