Просте – дійсно найскладніше, бо стоїть на підвалинах не хитких розумувань чи хитрих доведень, а є, власне, невід’ємною часткою загального Руху, вічного не в змінах, а в оновленні.
Поза себе
Чутися собою… Це, попри все, дещо визначене; те, що дається до слів.
А от як це – бути поза собою? Поза тим невловимим, що дійсно становить тебе, як духовну сутність і енергетичну єдність із Всесвітом?
Не знаю, чи варто говорити ще про ту “частинку”, що вкупі з двома попередніми становить триєдність душі – можна її бодай означити. Це – порошинка вогню, роздмухана Творцем, тобто талант.
Власне, завжди цікавишся отим, що поза “тим”, “поза собою”, поза свідомим духовним огромом, який є твоїм небом, твоїм простором, твоїм повітрям, на які просто опираються прозорі крила снів і видінь.
Сонце того світу не холодне й не гаряче, простір не поділений на пітьму і світло, фарби не строкаті, а глибокі й не змішані, лінії не різки, хіба що тиша неймовірно тиха…
Це не сни про війни чи любощі, полювання чи втечі; це навіть не сни, а дозволена тобі Творцем мить відпочинку серед розкошу, яким є правдивий спокій.
Саме тоді стає зрозумілим, що Любов не потребує мови звичайної, щоденної, яка з часом набувала понять і значень, втрачаючи щирість і характерництво.
Чи не тому ті Поети, які наближались до рівноваги у собі, свідомо уникали якогось пафосу, означальності, дидактики?
Просте – дійсно найскладніше, бо стоїть на підвалинах не хитких розумувань чи хитрих доведень, а є, власне, невід’ємною часткою загального Руху, вічного не в змінах, а в оновленні.
Таких поетів небагато; ба навіть подібних віршів у них небагато, бо вимагають вони не натхнення, не прозріння, а осяяння…