Бо сам – не сам, і долаєш власне провалля не для слави чи зайвини адреналіну, а як власну несподівану і приборкану душу? Так – далі стіна, за стіною урвище, за урвищем – дорога додому, яку ще треба не шукати, а намацати.
Пишу вночі, бо вдень і так видно
Пишу, пересилюючи нехіть і втому, не тому, що вірю, що докличуся, а тому, що в безвість, з якої, знаю, комусь колись відлунає.
Що ж самому собі, втрачений побратиме, сказати над прірвою?
Дерися чіпкіше, тримайся міцніше? Забудь не лише про якесь там кохання, пестощі чи любощі, а й про те, що називається просто любов’ю?
Бо сам – не сам, і долаєш власне провалля не для слави чи зайвини адреналіну, а як власну несподівану і приборкану душу?
Так – далі стіна, за стіною урвище, за урвищем – дорога додому, яку ще треба не шукати, а намацати.
І схаменутися неможливо бо зовнішнє, записане, законне, конституційне переймає тобі горло й серце, як бородата релігія, а не розіпнута віра.
Не озирайся.