Багатовікова історія основних атрибутів нашої держави — її Прапора, Гімну та Гербу, до яких неодмінно треба додати й Конституцію України, — від самого початку пов’язана із загальноєвропейським та світовим історичним процесом. Більше того, їхнє створення іноді помітно випереджало свій час.
Від князя Володимира — до сьогодення
Звернімося спочатку (нехай, всупереч хронології) до Конституції гетьмана Пилипа Орлика, створеної і практично впровадженої на деякий час в Україні на початку XVIII століття. З огляду на неосяжність названої теми, зазначимо лише, що концептуально й за рівнем юридичного опрацювання окремих положень Конституція Пилипа Орлика випереджала подібні (демократичні за своєю сутністю) законодавчі акти, прийняті в революційній Франції та в «новонароджених» Сполучених Штатах, принаймні на кілька десятиліть.
А от історичні витоки зображення славетного українського Тризубу сягають глибокої давнини. Як відомо, український (або праукраїнський) етнос щонайменше двічі зазнавав суттєвого скандинавського впливу. В результаті першого такого «взаємопроникнення» виникла й протягом кількох століть активно розвивалася так звана Черняхівська культура, а друге було пов’язане з «варязьким» періодом княжої доби, коли й закладалися підвалини української державности. Тодішні скандинавські прибульці виявилися, зокрема, носіями прадавньої кельтської культурної традиції. Дещо з кельтських цивілізаційних надбань цілком органічно ввійшло й до давньоукраїнської культури.
Серед символічних (у тому числі — орнаментальних) зображень доби князя Володимира ми знаходимо чимало таких, що дуже нагадують неповторне, здавалося б, кельтське орнаментальне плетиво. Одним із подібних зображень є всім відомий «плетений» тризуб. І хоча його вік становить уже понад тисячу років, він має всі особливости Тризубу, що став згодом символом української держави.
Розповідаймо про героїв, або Як виховувати патріотів
Дозволю собі висловити дещо крамольну думку. Люди дуже рідко самі стають патріотами: такими їх слід виховувати. І в першу чергу — в родині, бо виховний вплив школи (та навіть більш «дорослого», скажімо, студентського середовища) не варто переоцінювати. А, як відомо, кращий метод виховання — на власному прикладі. Хіба ж можна уявити зневажливе ставлення до прапора своєї країни з боку юного американця, батько якого щоранку піднімає той прапор на саморобній щоглі біля власного будинку?
Тож, розповідаймо своїм дітям та онукам не лише про наше славне минуле, про перемоги, здобуті як під синьо-жовтими, так і під червоно-чорними прапорами, але й про сучасних героїв, котрі воюють і вмирають під прапорами таких самих кольорів. На щастя, вже нікому й на думку не спадає якось протиставляти прапор мирної України кольорів неба і пшениці та червоно-чорний стяг, де чорний колір є промовистим символом родючої української землі, а червоний нагадує нам про кров героїв, пролиту ними за рідну землю. Глибоко виваженими, як на мене, є ті рішення рад різних рівнів, якими однаково вшановуються обидва названі прапори (приміром, вони разом прикрашають герб Івано-Франківської области).
А для шанувальників поезії (та й не тільки для них) — мій скромний вірш, де щойно висловлена думка втілена вже у віршованому слові.
Наші прапори
Як затишно і тепло нам стає,
Коли ми бачимо в єднанні
Два кольори — то синє виграє
Із жовтим поруч, і коханням
До Краю серденько живе:
Під небом — поле золотаве!..
В душі тривога оживе:
Нам знову чорне та криваве
Сумління збудять — то земля,
Навіки рідна, бо пролита
Героїв кров. Хоч прославля
Поет їх чин, але несита
Лють хутко рветься до сердець…
У власній будемо ми хаті жити
Лише тоді, як ненька та отець,
Ту хату заповівши боронити,
Вкладуть в дитячі руки прапорець.
Збагне колись (як виросте) малюк,
Що барви вічности підвалин —
Багряна з чорною… А Маланюк
Улюбленим поетом стане!
Місце в ланцюжку поколінь…
Про український Державний Гімн (особисто мені більше подобається інша назва пісні, котра символізує країну, — славень), що був створений як національний і лише згодом перетворився на державний, написано чимало докладних розвідок. Водночас, не бракує пропозицій стосовно незначних, а то й кардинальних змін (здебільшого, це стосується слів) або взагалі альтернативних варіантів. Готовий виступити із власною пропозицією: запровадити законодавчу норму, що дозволяє якимось чином змінювати Славень України не частіше, ніж раз на сто років. Переконаний — те, що пропонують зараз, через століття буде вже не на часі. А стосовно кращих музичних творів, написаних талановитими мистцями, то їх завжди залюбки слухатимуть мільйони українців, як вони й зараз слухають «Молитву за Україну» Миколи Лисенка чи «Мелодію» Мирослава Скорика…
Усвідомлення ж причетности до нації, цієї майже незбагненної для звичайного людського розуму спільноти «і мертвих, і живих, і ненароджених», приходить до кожного з нас по-різному. Однак, справжнім осяянням стала абсолютно, здавалося б, парадоксальна думка найбільшого (разом із Тарасом Шевченком) велетня українського духу — Степана Бандери. Саме йому, Провідникові, належить Богом підказане трактування безсмертя нації — «мертві, живі та ненароджені» не просто співіснують, розділені часом і простором, але дивним чином допомагають одне одному… А найвідповідальніше місце в цьому нескінченному ланцюжку поколінь посідаємо саме ми — «живі». Тому повсякчас пам’ятаймо й шануймо своїх мудрих і героїчних предків та дбаймо про те, щоби нащадкам не було соромно за все, зроблене (чи не зроблене) нами…
Наостанок надамо слово ліричному героєві одного з віршів, написаних автором цих рядків.
Я — українець!
…Все згадує себе в свою найкращу пору.
Ліна Костенко
А де знайти того, хто нам підкаже,
Коли була найкраща та пора?..
Самі ж про себе, друже мій чи враже,
Не відають старі та дітвора.
Насправді — небагато є такого,
Що варто зберегти в своїй душі,
Хоч досить часом дотику легкого,
Який би спомин той розворушив…
Найкращі миті у скарбниці серця
Надійно зберігаю від чужих.
Одна із них — ті очі, мов озерця,
В яких кохання промінець застиг…
А інша мить (подібної немає,
Про неї згадую із Богом наодинці) —
Вона в скарбниці діамантом сяє…
Уперше проказав: «Я — українець!»
