Щойно набув чинності Закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті». Патріотично налаштовані українці очікували на нього близько чверті століття — від самого проголошення незалежності нашої країни 1991 року. Чому ж очікування виявилося настільки довгим, що тисячі героїв, яких держава мала б вшанувати ще за їхнього життя, вже покинули цей світ?..
Звісно, легше за все звинуватити в такому стані речей центральну владу країни, закинувши їй нехтування найсвятішим для кожної нації — героїчними сторінками її минулого. Втім, у західних областях України ветерани національно-визвольних змагань протягом усіх цих років аж ніяк не відчували себе забутими й покинутими, бо місцеві ради (від районних до обласних) чимало робили й роблять у межах своїх повноважень, аби забезпечити достойне життя сивочолим героям. А от провести подібні рішення в інших областях проукраїнським силам не вистачило наполегливості, та й спротив, на який вони наражалися, був просто-таки шалений.
Найбільш достойно проявили себе в цій багаторічній тяганині самі ветерани визвольних змагань: ніхто не чув від них жодних скарг чи нарікань. На жаль, лише тепер приходить розуміння, що пам’ять про полеглих та турбота про живих ветеранів, котрі не шкодували власного життя та свободи в боротьбі із запеклими ворогами України, — гітлерівською Німеччиною та сталінським Радянським Союзом, — потрібна не тільки й не стільки їм, як нам самим, аби згодом не було соромно дивитись у вічі своїм дітям та онукам.
Ми жодною мірою не применшуємо внесок у перебіг подій Другої світової війни бійців Червоної армії, чимало з яких добровільно зголосилися вступити до війська, та й більшість із тих, хто був мобілізований, пішли воювати за покликом серця, але до лав Української Повстанської Армії люди вступали не лише без найменшого примусу, але й усвідомлюючи недосяжність на той час своєї великої мети — створення незалежної української держави. Вони відчайдушно боролися за майбутнє нації, не сподіваючись на визнання, славу й пошану ще за свого життя. Більшості з вояків і командирів УПА судилося загинути в нерівному двобої, інші десятиліттями поневірялися в радянських концтаборах та на засланні й тільки небагатьом вдалося кількома героїчними рейдами пробитися до країн вільного світу.
Ні, вони не зазнали поразки, а навпаки — здобули переконливу моральну перемогу над ворогом. Смолоскип національної боротьби не згас, його вже в шістдесяті роки підхопили молоді українські інтелектуали, яких тодішній владі не вдалося ані залякати, ані підкупити. За свідченням самих «шістдесятників», героїчна боротьба вояків УПА (і не лише на полі бою, а й у сталінських таборах) стала для них взірцем самовідданого служіння Україні… Таким саме прикладом для наслідування стала ця боротьба і для сучасних українських героїв — воїнів, які боронять нашу землю від російських окупантів.
Що всі ми разом і кожен із нас особисто може зробити для відновлення історичної справедливості? Перш за все, поширювати правду про національно-визвольну боротьбу в Україні протягом двадцятого століття, послідовно й аргументовано викривати підступні й відверто брехливі вигадки ворожої пропаганди про український визвольний рух і, найголовніше, не забувати самих ветеранів, що стали живою легендою буремної доби нашої історії. Саме їм автор цих коротких нотаток присвячує свій вірш.
Серця повстанців
Дух, що тіло рве до бою…
Іван Франко
Запам’ятаймо ці обличчя —
Подібних вже повік не буде.
Хай проминуть роки, сторіччя,
Героїв цих вшанують люди!
Спокійний погляд, скроні сиві
І, наче тесані з граніту,
Суворі обриси й красиві…
Підзвітні Богу, а не світу,
Незламні духом. Таборами
Та чергами зі скорострілів
Їх ворог не зробив рабами…
То воля Божа, що вціліли.
Серця знов їхні калатають,
Як прапори червоно-чорні
Врочисто містом пропливають —
Прекрасні, грізні, непоборні!
Та, придивись — мала сльозинка
(Ніхто крім тебе й не побачить)
Виблискує, немов льодинка,
Бо серце у героя плаче…
Вогняний вихор, що вже віє
(Не стріне ворог сонця вранці!),
Своїм теплом нехай зігріє
Серця нескорені повстанців…
