Почорніла зоря Катерини Рубчакової

Поховання акторки і співачки світової слави (рішенням ЮНЕСКО 100–ліття з дня народження якої відзначалося 1981–го), уродженки Чорткова красуні Катерини Рубчакової на Микулинецькому цвинтарі Тернополя нагадує могилу безхатька.

 Михайло Маслій.

Коли славетна бучачанка Соломія Крушельницька в кінці ХІХ — на початку ХХ століть тріумфувала на найбільш престижних світових сценах з найвибагливішою та шляхетною публікою, її землячка–чортківчанка Катерина Рубчакова (уроджена Коссак) вірою і правдою служила знедоленому, убогому і переслідуваному галицькому театрові. Вихована змалечку в потребі важко трудитися, вона, мов та бджілка, постійно і невтомно носила, крапелька за крапелькою, мед до українського мистецького стільника. Ще за життя вона стала легендою. Саме ця красуня гордо і незрадливо дарувала в найвіддаленіших куточках високе мистецтво українському простолюду, терпеливо два десятки років зносячи всі злигодні мандрівного театрального життя. В ній, доньці дяка і регента Чортківського хору без будь–якої освіти (талант від Бога), філігранно поєдналися обдарування драматичної акторки й оперної співачки. В її талант закохувалися тисячі, а її врода зводила з розуму геніїв того часу. 1900 року в неї закохався польський письменник і драматург Владислав Оркан, який з Кракова спеціально їздив до Львова на прем’єру своєї вистави. 1913 року Лесь Курбас, якому відмовила Катерина (вона була вже заміжня і мала двох доньок), намагався покінчити життя самогубством від нерозділеного кохання: вистрілив собі в груди, куля пройшло повз серце, але залишилася з ним на все життя. Нею захоплювався її земляк поет Степан Чарнецький (автор гімну січових стрільців „Ой у лузі червона калина…”). Але Катерина була віддана своєму Іванові — відомому акторові та співаку. Їй стоячи аплодували Іван Франко і Лесь Мартович, Ян Каспрович (польський поет і драматург) і Ольга Кобилянська (буковинка у роки Першої світової війни рятувала дітей Катерини, прихистивши їх у себе в Чернівцях). 38–річною у розквіті, як жіночому, так і творчому, народна улюблениця померла від тифу в селі Зіньківцях поблизу Кам’янця–Подільського, де гастролював її театр. Ніхто з родичів і знайомих не проводжав велику артистку в останню дорогу. Поховали Катерину Рубчакову на сільському цвинтарі. Хоч 1958 року прах жінки феноменального таланту перепоховали на Микулинецькому кладовищі Тернополя, її могила (якщо взагалі можна назвати такою) й досі занедбана та забута. Як не парадоксально, маємо чергове  підтвердження сутності та єства рідної культури: поховання однієї з найславетніших  українок на головному міському цвинтарі обласного центру нагадує могилу безхатька…

Дві — в одній: на сцені Катерину Рубчакову називали галицькою Марією Заньковецькою, у співі — Соломією Крушельницькою

 — На початку XIX — початку XX століть Галичина стала П’ємонтом українського відродження, а цвітом галицької інтелігенції були діти греко–католицького духовенства. Однією з таких родин була багатодітна сім’я дяка чортківської Вознесенської церкви Андрія Коссака, всі діти якого виховувалися в любові до мистецтва, — каже дослідниця творчості Катерини Рубчакової чортківчанка Віра Дмитрів. — Найстарший син Іван Коссак директорував у Чортківській учительській семінарії, де діяв самодіяльний драмгурток. Михайло Коссак став диригентом і композитором, Василь — оперним співаком і театральним діячем, Володимир — актором у Василевій трупі, Марія та Антоніна — драматичними актрисами.

А найбільше прославила рід Катруся, яка на світ Божий з’явилася 29 квітня 1881 року. Навчалася у школі, що є тепер Чортківською загальноосвітньою школою №6. З ранніх років виділялася дуже приємним голосом. З 12  років за прикладом старших сестер Марії та Антоніни співала в міському хорі, яким керував її батько. В 16 років із учнівської лави вчительської семінарії вступила до першого українського професійного театру „Руська бесіда”, що саме гастролював у Чорткові, й грала у ньому понад 20 літ. Брат Михайло, диригент цього театру і, за словами композитора Кирила Стеценка, один із найталановитіших диригентів театральних труп початку століття, узяв Катрусю для музичних вистав за її голос.

Не маючи консерваторської освіти, вона всьому навчилася від брата, потім шліфувала майстерність у театральній музично–драматичній студії Йосипа Стадника (очолював „Руську бесіду” у 1906–1913 роках), брала уроки у відомої співачки Зоф’ї Козловської. Їй стали доручати провідні партії. У лютому 1898–го після успішного виконання партії Оксани („Запорожець за Дунаєм” Гулака–Артемовського) прізвище Коссаківни з’явилося в газеті „Діло”.

А 28 січня 1899–го з театральних афіш назавжди зникло ім’я Катерини Коссаківни, а з’явилась Катерина Рубчакова. Далі життєвим і творчим шляхом вона вже йшла разом зі своїм чоловіком Іваном Рубчаком, який був старшим за свою юну дружину на 7 років. У день весілля Катерині ще не сповнилося й 18. Акторка народила двох доньок — Ярославу (1900 року), — майбутню провідну актрису львівського театру „Українська бесіда”, й Ольгу (1903 року), — одну з фундаторів Київського драмтеатру імені Івана Франка, дружину народного артиста СРСР Гната Юри.1940 року Ольга отримала звання заслуженої артистки УРСР.

На драматичній сцені Катерину Рубчакова називали галицькою Марією Заньковецькою, у співі — Соломією Крушельницькою. Мандрівний театр, в якому працювала Катерина, мав яскраво виражений музично–драматичний характер. У ньому поряд з драмою уживалися оперета й опера, а Рубчакова привертала увагу передусім як оперна співачка. Партії Оксани в „Запорожці за Дунаєм” Семена Гулака–Артемовського, „Різдвяній ночі” Миколи Лисенка; Мікаєла в „Кармен” Жоржа Бізе, Батерфляй в „Чіо–Чіо–Сан” Джакомо Пуччіні. Перевтілення в Галю („Назар Стодоля” Тараса Шевченка), Марусю („Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” Михайла Старицького), Софію („Безталанна” Івана Карпенка–Карого), Анну („Украдене щастя” Івана Франка; до речі, Іван Якович відзначав, що „Рубчакова роль Анни виконувала краще за всіх”). Усього артистка зіграла 71 роль, співала у 13 операх та 21 опереті.

 „Це була виняткова жінка на нашій сцені, яка розуміла: в театрі, крім таланту, треба ще й праці, тяжкої праці. Не раз і не два вона вмлівала на пробах із перевтоми і наснаги. Бо з часу, коли Рубчакова вибилася в першорядні ролі, вона не спочила ні днини. Так часто плакала на сцені правдивими сльозами, так часто здавалося, що кидала юрбі під ноги живий шматок свого скривавленого серця…”, — писав про Катерину проникливі слова Степан Чарнецький, який стежив за творчим зростанням актриси.

Чоловіки часто закохувалися у заміжню красуню Рубчакову

Юна Катерина Коссак мала вийти заміж за старшого брата поета–пісняра Степана Чарнецького, уродженця села Шманьківців, що 12 кілометрах від Чорткова. Перше кохання обірвалося трагічно: офіцер цісарського війська Іван Чарнецький  помер від туберкульозу, заразившись від свого коня (як віщий Олег). У глибокій зажурі в Станіславові 1897 року проводжала Катруся свого коханого в останню путь. З тих пір родина Чарнецьких для неї стала рідною, а Степан опікувався нею завжди.

1900 року Катерина блискуче зіграла в драмі польського письменника і драматурга Владислава Оркана „Скапаний цвіт”, у перекладі українською. Поляк захопився талантом Рубчакової після того, як побачив її на краківській сцені. Звісно, Оркан закохався в Рубчакову, спеціально приїжджав з Кракова до Львова на прем’єру. Драма мала величезний успіх. А Рубчакова — й поготів! Цього вечора їй аплодували Іван Франко, Лесь Мартович, Ян Каспрович…

Тоді мало хто помітив і знав, що під грудьми головна героїня виношувала дитятко. А вже через два місяці в сім’ї Рубчаків народилася донька Ярослава.

Рубчакова з гідністю виконувала найважчу роль у своєму житті — дружини й матері. Та й вона розуміла, який несе тягар, — чоловіки постійно закохувалися не лише в її героїнь, а й у саму Катерину. Так було, є і так буде завжди, — у вродливих акторок закохувалися і будуть закохуватися.

Трагічно могло обірватися життя молодого Леся Курбаса, який пристрасно закохався в Катерину. 1912 року актор вступив до трупи театру „Руська бесіда”, де головною партнеркою була Рубчакова – заміжня жінка, мати двох донечок, старша від нього на шість років. Так сталося, що в різних виставах Курбас і Катерина грали ролі закоханих. Кажуть, що їхньому дуетові не було рівних, грали вишукано і одухотворено. Герой–коханець Курбас спочатку приховував свої гарячі почуття, але 1913 року, на гастролях у Кракові, він зізнався Рубчаковій у коханні. Жінка почуте сприйняла за жарт. Ображений Курбас без Катрусі життя свого не уявляв, взяв пістолета й вистрілив собі в груди. Куля пройшла повз серце. Життя Лесеві врятували, проте кулю не вдалося видалити. Вона залишилася з Курбасом на все життя. Закоханий Ромео, відновивши здоров’я та опанувавши емоції, повернувся до театру і продовжив роботу в ліричному дуеті з Катериною.

Найсильнішим і найчистішим коханням за все її життя була любов до рідної сцени…

Війна розлучила Рубчакових на три роки, а прихисток їхнім дітям надала велика буковинка Ольга Кобилянська

— Катерина Рубчакова зі своїм чоловіком три роки перебували в розлуці, адже в 1914–му опинилися по обидва боки фронту. Але актриса керувала українською мандрівною трупою, брала участь у заходах „Просвіти”, співала для селян, постраждалих від пожеж, градобою, віддавала зароблені гроші на пам’ятники Тарасові Шевченку та Іванові Франку, на відкриття громадських бібліотек чи то в Самборі, чи десь у глухому селі, — говорить Віра Дмитрів. — Під час Першої світової війни Ольга Кобилянська навіть врятувала дітей Катерини, прихистивши їх у себе в Чернівцях.1919 року Рубчакова разом із чоловіком виступала у складі „Нового львівського театру” під орудою Амвросія Бучми і Миколи Бенцаля (уродженця села Курівців, нині Зборівського району). Катерину захоплено вітали глядачі Стрия, Золочева, Чорткова, Тернополя. Свій театральний сезон 1919–1920 років вона сподівалась розпочати на київській сцені Першого державного драматичного театру імені Тараса Шевченка. Утім, життя обірвалося на високій трагічній ноті.

Восени Рубчакова гастролювала на Проскурівщині (тепер — Хмельниччина). Перехворівши „іспанським” грипом, Катерина не мала сил повернутися на сцену. Її театр, її чоловік і донька поїхали до Вінниці, а вона зупинилася на квартирі в селі Зіньківцях поблизу Кам’янця—Подільського. Знесилений організм підхопив тиф — і 22 листопада 1919 року артистка померла. Їй ішов 39–ий. Ніхто з родичів і знайомих не проводжав її в останню путь, поховали Рубчакову на сільському цвинтарі господарі квартири. Та коли звістка про втрату прокотилася Україною, театри Львова, Вінниці, Києва вшанували пам’ять видатної артистки дводенною жалобою.

 „Забута свята”

„Від непам’ятних часів стояла шикована з каменя серед диких зарослих корчів край дороги. Били її зимні вітри, змивали її дощі, перепливали над нею градові хмари, окутували її  зимові сніги. Минали її хлопські вози, минали її пастухи, що йшли за товаром. Ніхто й не глянув ніколи на запалу в землю, зчорнілу, закриту корчами кам’яну стать”, — писав про свої гнітючі враження від побаченої могили Катерини Рубчакової у Зіньківцях поет Степан Чарнецький 1922 року в новелі–притчі „Забута свята”. У цьому не було нічого дивного: йшла війна, розруха…

Зінькі́вці — мальовниче приміське село біля Кам’янця–Подільського (його західний сусід), розташоване на правому березі річки Смотрич. Могилу сестри у Зiнькiвцях упорядкував i доглядав її найстарший брат Михайло Коссак, який у 1920–1930–их роках працював у Кам’янцi–Подільському. Трійка катів з НКВС засудила його як „ворога народу” до розстрілу. 2 січня 1938 вирок виконали. Поховано Михайла Коссака на території хутора Загальського в загальній могилі. На свідому сім’ю та родину Коссаків (звісно, й Рубчаків) радянська влада наклала тавро націоналістів.

Іван Рубчак працював у різних трупах Галичини й Карпатської України 1921– 1939, далі — у Львівській опері (1941–1944) і в театрі імені Марії Заньковецької. Помер 11 травня 1952 (пережив свою Катрусю на майже 33 роки), похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Старша донька Рубчаків Ярослава померла 1960 року, а молодша Ольга — 1981–го (похована у Києві на Байковому кладовищі поруч свого чоловіка Гната Юри).

1958 року стараннями Ольги Рубчаківни прах її великої матері перепоховано в Тернополі на Микулинецькому кладовищі поруч з могилою її подруги та акторки „Тернопільських театральних вечорів Теодозії Бенцаль (померла 16 травня 1919–го; її чоловік–актор, учень Йосипа Стадника Микола Бенцаль помер 1938 року в Коломиї, там і похований).

За п’ять десятків літ біля місця захоронення Катерини Рубчакової виросли два височезні ясени, які своїми розлогими коріннями міцно в’їлися в поховання, яке нині важко назвати могилою. Хтозна скільки літ так є, і коли тут росли останні квіти… Тепер же випадкова трава та бур’яни буяють над могилою, яка нагадує не місце останнього спочинку славетної українки, яку визнав та належно оцінив світ, а безхатька! Лише невеличка гранітна плита сповіщає перехожих, що тут похована „видатна артистка”.

„Від непам’ятних часів стоїть вона шикована з невеличкого камінчика серед зарослих корчів край дороги. Б’ють її зимні вітри, змивають її дощі, перепливають над нею градові хмари, окутують її  зимові сніги. Минають її перехожі, минають її владні мужі, які ніколи сюди не приходять. Ніхто й не гляне ніколи на запалу в землю, зчорнілу могилу…”, — боляче та жорстко, можна перефразувати побачене Степаном Чернецьким 1922–го в Зіньківцях, але реальне нині. У Тернополі. Через довгих 90 літ…

В усіх історичних та туристичних путівниках Тернопілля неодмінно наголошується, що область, та й обласний центр, багаті славними культурними традиціями. З Тернопіллям пов’язані перші кроки артистичної діяльності Соломії Крушельницької, Катерини Рубчакової…

І справді, свою молодість, талант, найкращі роки Рубчакова віддала служінню українському театрові, Україні. А що зробили для неї вдячні українці? Так, чортківці по праву пишаються своєю землячкою. З нагоди 110–ої річниці від дня народження артистки в її рідному місті у 1991–му було відкрито пам’ятник–погруддя (скульптор Дмитро Стецько), а районний Будинок культури перейменовано у Народний дім імені Катерини Рубчакової. А що зробили тернополяни? Тернопільська культура?

Нема ж війни, але маємо багато розрух. Духовну, моральну, яка вбиває людину в людині!

Від того не маємо й совісті!

Михайло Маслій.