За хвилину Циган був осідланий. Ще мить – і Буза стрибнув у сідло. Кінь застогнав. Він, мабуть, хотів заіржати чи попрощатися зі своєю химерною циганською волею, але в нього з грудей вирвався тільки жалюгідний стогін… тільки стогін. Ніколи пізніше такого стогону мені не доводилося чути.
Приборкання цигана
Кілька людей у дитинстві лякали мене своєю зовнішністю, і я намагався не потрапляти їм на очі. Двоє з них померли дуже рано, а Стах Німий дожив до середини дев’яностих, і ми ще встигли заприятелювати. Він виявився цікавим співрозмовником, охоче розповідав як виселяли українців за лінію Керзона, скільки було крові й жахіть, й на його суворе, продовгувате обличчя ніби падала похмура тінь. Високим чолом, кущатими бровами і скуластим підборіддям він нагадував якогось дохристиянського бога, який очима може метати блискавки, і неприємний холодок проймав мене навіть у зрілі роки. Але за суворою зовнішністю діда Стаха ховалася глибоко людяна і щирісна душа.
В армії доля звела мене з майором Марченком, у якого були холодні очі вбивці. Видержати цей важкий і пригнічувальний погляд було понад силу, до того ж Марченко часто казився і зганяв злість кулаками. Якось і я потрапив йому під гарячу руку: він зірвав з мене сержантські пагони і добряче віддубасив. Його гнів ніби паралізував мене, і я не спромігся на опір, не пробував навіть ухилятися від ударів. Потім картав себе за це, але тоді не знав, що зі мною коїться…
Та навіть грубого солдафона Марченка не можна порівняти з районним уповноваженим Бузукіним, якого в нашому селі позаочі називали Бузою. Голова колгоспу і все дрібніше начальство зверталися поштивіше – Костянтин Ігнатович, або – товариш Бузукін.
Коли він з’являвся на фермі чи тракторній бригаді, люди якось дивно мінялися – нишкли і ніби торопіли, дерев’яніючи, а ми, дітлахи, старалися заховатися якомога подалі. Це було дивно, тому що Буза не виділявся ні поставою, ні зростом, ні силою. Навпаки – був хирлявий, ходив клишаво, мав висохле, як пергамент, біле лице, великі хрящуваті вуха, зарослі мохом, вузькі губи та очі з недобрим, неприємним прискалком. Але одягався по- військовому: кітель, галіфе і хромові чоботи. Батько казав, що він озброєний – має іменний пістолет, в чому ми самі згодом пересвідчилися.
У колгоспі був норовистий лошак Циган (його й справді за щось там виміняли в циганів), якого ніхто не міг приручити і змусити працювати. О, який це був кінь – широкогрудий, пишногривий, з довгою шиєю і гордою головою. Його очі завжди горіли і дивилися ніби поверх людей, які підступали до нього.
До яких тільки хитрощів і тортур не вдавалися конюхи, щоб упокорити його – били, морили голодом. Але ніщо не могло зламати його норовисту натуру – Циган залишався свавільно-непокірним.
– Залишається тільки пристрелити, гада, – казав спересердя голова колгоспу Іван Степанович Ципенда, чоловік по-своєму добрий і терплячий.
Якось під час чергової невдалої спроби приборкати Цигана, що конюхи робили більше за інерцією та з огляду на голову артілі, який так «лопухнувся» перед селянами, на подвір’я конюшні нагодився Буза. Побачивши марні зусилля конюхів, він не розсердився, як це здебільшого бувало з ним, не обклав їх триповерховим матюком, а… розреготався. Тільки дивний то був сміх – ніби мідний чи залізний якийсь. Може тому, що в Бузи був повен рот золотих зубів.
– Что ж ето ви, мужікі, с ка ньом управіца не можетє?!
Смєх і толька! – сказав він докірливо сміхотливим тоном. – Ну да ладно. Смотрітє, как ето дєлаєтся.
Розпашілі, збуджені конюхи перезирнулися між собою. А найзухваліший між ними, Славко Губа, хмикнув і сказав півшепотом з хитрою усмішечкою: «Попробуй, попробуй, москалю».
Буза помітив те парубоче кепкування, але слів, мабуть, не розчув, тому не зреагував на неї, тільки хитнув лисою головою і став роздягатися. Неспішно скинув кашкет, кітель і кобуру з пістолетом, що висіла на ременях під кітелем, і все це акуратно склав збоку на камені.
– Ой, хлопці, буде хохма, – ще тихіше сказав Славко, але ніхто не зреагував на ті слова, бо всі стояли, як зачаровані, а ми, пацани, які ховалися неподалік під возами, ніби аж у землю вгрузли. Славко був у селі перший заводіяка, силу мав нівроку і вже «прославився» тим, що когось там пиронув ножем і ледь не загримів у тюрму. Його побоювалися не тільки однолітки, а й старші дядьки.
– Расступісь, мужикі! – сказав самими губами Буза. Усі відступили кілька кроків назад від Цигана, що був прив’язаний до стовпа на подвір’ї конюшні. Буза випрямився, засукав рукави військової сорочки, розтер руки, як боєць на рингу («Ніби він з тим конем збирався битися», – говорив пізніше Славко Губа) і пішов до Цигана. Ні, не просто пішов. Бо сказати, що Буза пішов до коня – нічого не сказати… То була ніби не хода, а якась частина, складова особливого ритуалу, що розгортався на наших очах – м’якими, рисячими кроками Буза зближувався з Циганом.
І тільки він зробив крок чи два, з конем уже почало щось діятися. Спершу він дико форкнув ніздрями, заіржав, сіпнув щосили мотузку, потім нараз закляк і втихомирився, лише пас повними переляку очима Бузу, задерши горду голову високо вгору. Чим ближче підходив Буза, тим більше дерев’янів кінь і більшим переляком наливалися його великі каламутні очі, стаючи схожими на дві краплі мазуту, а коли Буза вхопив залізною рукою вуздечку, Циган затремтів як осиковий лист. Його ноги почали м’якнули, і здавалося, ось-ось підкосяться.
– Стоять! – наказав Буза, і кінь застиг, як монумент.
– Сєдло! Бистр-ра! – знову скомандував уповноважений, і всі здригнулися. Стах Німий, тоді старший конюх, отямився перший, метнувся за сідлом, ухопив його з воза і блискавично накинув на коня. Де в нього й узявся той сприт?
За хвилину Циган був осідланий. Ще мить – і Буза стрибнув у сідло. Кінь застогнав. Він, мабуть, хотів заіржати чи попрощатися зі своєю химерною циганською волею, але в нього з грудей вирвався тільки жалюгідний стогін… тільки стогін. Ніколи пізніше такого стогону мені не доводилося чути.
Буза одв’язав його від конов’язі, грубо вдарив стременами і гаркнув:
-Ну, пшол! Пшол!!!
Циган рвонув з місця учвал, аж земля полетіла з-під копит.
– Ну-ну, нє спеші! – тут же різко осадив його Буза. – Риссю.
Упокорений кінь побіг риссю. Обминувши ряд возів, Буза виїхав на дорогу, повернув на пастівник і поскакав у поля. У мливій далині збиралися хмари, темнів небосхил і дув холодний грозоносний вітер. Навстріч тому вітру й полетів Буза. В сідлі він тримався так, ніби все життя тільки те й робив, що об’їжджав коней. Він скакав так далеко, що його силует зробився тонким і майже прозорим.
– Оце то дива! – сказав хтось із конюхів. – Ти диви, що москаль виробляє.
– То не москаль, а чорт! – сердито сплюнув Славко Губа.
– Ая, ая! – підтакнули інші.
– Не патякайте, хлопці! – застеріг завжди обережний Стах Німий. – Тут, як я розумію, жарти кепські.
Коли Буза повернувся, Циган з ніг до голови був у милі, з прив’ялими, примлілими очима, на які неможливо було дивитися без співчуття і здригання серця.
Спішившись, Буза віддав вуздечку діду Стахові й сказав:
-Прінімай коня, товаріщ Нємий! Харошій конь! Тепер будет ходіть, как па струнке! Вот так работать нада, мужикі.
«Мужикі» тільки очима кліпали.
Після цього Буза підійшов тією ж рисячою ходою до Славка і сказав самими губами:
– А ухмиляться не нада!
Фіолетове лице Губи стало білим, як папір.
– А я що? Я нічого, – задишкувато видихнув з себе Славко, і всі побачили, що у нього дрібно тремтять ноги.
– То-то же! – сказав москаль і пішов одягатися.
Напружену сцену розрядив голова, який біг на всіх парах до місця події і вигукував на ходу вдавано мажорним тоном:
– Ах, молодца, Костянтин Ігнатович, молодца! Я все бачив, спасибочки вам велике. Спасибочки!!! А я його, гада, вже хотів пристрелити. Тепер він у мене попоходить за плугом. Тепер він…
– Ще й как походіт! – охоче підтвердив Буза і додав: – Когда будете вихолащівать, позовітє меня, я помогу.
– Ага! – тільки й видавив з себе голова.
Кінь некліпливо дивився на світ сумними невидющими очима, і по його великій, присмирілій морді котилася важка, ніби срібна, сльоза.
Петро Нетеч, м. Тернопіль. 2008 р.