Меморіальну дошку відомому українському письменнику і журналісту Сергію Мельничуку відкрито у селі Великий Житин Рівненського району, де він народився та провів дитячі і юнацькі роки.

Ініціатором встановлення цього знака став рівненський письменник Віктор Мазаний, який тривалий час працював із Сергієм Мельничуком. Під час урочистостей він розповів про нього як віртуозного фейлетоніста, власного кореспондента журналу «Перець», газет «Радянська Україна» та «Голос України», автора книг гумору і сатири «Квіти і звіти», «Карась у сметані», «П’яте колесо», повісті-казки для дітей «Білочубчик», що вийшли у центральних українських видавництвах загалом майже двохсоттисячним тиражем у 1976 – 1992 роках.

– Вікторе, це вже п’ята меморіальна дошка на Рівненщині, що з’явилася завдяки Вашій ідеї створення в області своєрідного літературного пантеону. Як починалася ця справа?

– Почалася вона із думки про необхідність встановлення меморіальної дошки відомому досліднику історичної Волині, літературознавцю, прозаїку Григорію Дем’янчуку у Рівному на будинку, де він проживав. Я добре знав його творчість, був автором першої рецензії на його першу художньо-публіцистичну книжку «Барви Полісся» – вона вийшла у дев’ятому номері журналу «Жовтень» (нині «Дзвін») у 1976 році, коли я ще був студентом. Також він редагував мою публіцистичну книгу про подорож у США «З Капітолійського пагорба». Григорій Дем’янчук – автор багатьох інших книг – допоміг увійти в національний літературний процес десяткам людей, безкорисливо опікувався ними, допомагав шліфувати майстерність, зробив неоціненний вклад у краєзнавче джерелознавство, видавши фундаментальне дослідження «Українське краєзнавство: сторінки історії».
Через рік після смерті у 2002 році я вирішив відкрити йому меморіальну дошку. У мене було подароване ним фото – на ньому він із пишною сивою шевелюрою, в масивних окулярах, за які він мав кличку «вчитель». Той, хто мало знав його, плутав із Іваном Драчем…Дошку з базальту виготовили в Костополі при сприянні мого земляка Михайла Кривка. Спочатку думав йти офіційним шляхом, але коли дізнався, скільки треба листів, аби встановити дошку, то пішов «партизанським». Щоправда, усно в управлінні архітектури погодив її встановлення. Відтак покликав знайомих хлопців із автопідприємства, «кинули» кабель для дрелі із вікна на першому поверсі, просвердлили і прикріпили кам’яне полотно, хоч ні я, ні мої друзі такої роботи ніколи не виконували. Через годину прийшли письменники, відбулося урочисте відкриття.
Проїжджаючи тут, придивляюся до того чорного прямокутника із осяйним зображенням. Там завжди на підставці квіти…

– Які обставини передували встановленню наступної дошки?

– Слід підкреслити, що Григорій Дем’янчук повернув із забуття імена багатьох письменників епохи 20-30-років – наших земляків Валер’яна Поліщука, Олексу Стефановича, а також Авеніра Коломийця – поета, драматурга, театрального режисера, який у тридцятих роках був відомий на теренах Західної України. Він закінчив теологічний і філологічний факультет Варшавського університету, режисерське відділення Варшавського інституту театрального мистецтва. У роки гітлерівської окупації очолював українське видавництво «Лад» у Дубно, співпрацював із Уласом Самчуком у газеті «Волинь». Коли Григорій Дем’янчук відкрив мені, що Коломиєць народився у моєму рідному селі Городець Володимирецького району на Рівненщині, то я зацікавився ним надзвичайно!
І тут в асоціативний ряд стали ще фактори: у Городці тривалий час проживав класик польської літератури Юзеф-Ігнацій Крашевський, тут також пройшли дитячі роки поетеси Галини Гордасевич. Уявляєте, які символи? Отже, якось я подумав, що варто було б ці віхи взяти з минулого і якимись чином зафіксувати їх експозиційно. Не можна допустити, щоб літературна слава села згасла. Так у мене виникла ідея створити Поліський літературний музей і почати вшановувати літераторів. Я зібрав максимальне число книг рівненських письменників, матеріали про Авеніра Коломийця, які надала вдова Григорія Дем’янчука, і розмістив на вітринах у спеціально виділеному для цього просторому приміщенні сільської школи.
Наближалося 100-річчя з дня народження Авеніра Коломийця (19 листопада 2005 року), а тому я задумав встановити на фасаді школи меморіальну дошку на знак пам’яті про нього. Звернувся в майстерню, де виготовляють із базальту меморіальні плити. Проте надану фоторепродукцію не дуже якісного старого фотопортрета там забракували. Тоді рівненський художник Микола Горєлов намалював великий графічний портрет Коломийця. Я ніс його через півміста, і думав, чи мав коли-небудь гадку цей письменник, що хтось буде так мандрувати із його зображенням, оберігаючи, аби не заламався ватман…Те, що судилося зробити це саме мені, я розцінював як Божу вказівку згори…
Я запропонував сільському голові Лідії Кузьмич перейменувати центральну вулицю Городця Жовтневу (її довжина майже чотири кілометри) на імені Авеніра Коломийця (тут стоїть будинок, де я народився). Сільський керівник погодилася, я підготував біографічну довідку про нього, її роздали депутатам. Але, природно, були деякі запитання, адже досі ніхто не знав нічого про Коломийця. Нам вдалося переконати, що слід увічнити пам’ять земляка і в майбутньому його твори будуть у сільській книгозбірні – так я пообіцяв (так і сталося).
Виникало питання: хто оплатить вартість процедури заміни запису про місце реєстрації в паспортах? Це вирішив голова районної ради, випускник Городецької середньої школи Петро Мартинюк: за його розпорядженням на цілком законних підставах були використані кошти з районного бюджету, тому людям не довелося потратитися.

– Мені здається, просто відкрити дошку – це замало…

– Цілком слушне зауваження! Готуючись до дня, коли відбудуться заходи із вшанування пам’яті Авеніра Коломийця, я думав про те, як наповнити свято суто подіями літературного значення. Три роки перед тим я запровадив літературне свято – «Городецький автограф». Умова його проведення проста: головним гостем є лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Він має зустрічається із вчителями української мови і літератури області, бібліотекарями та місцевими учнями. Останні готують виступи про творчість лауреата під час так званої літетературознавчої сесії.
Я дуже люблю садити дерева і тому мені захотілося, аби в моєму селі лауреат, а також інші письменники, які прибудуть, посадили що-небудь. Так народилася думка назвати місце, де це відбудеться, Алея письменників України.

– Що відчувається у той момент, коли злітає біла тканина-покривало із меморіальної дошки під час її відкриття?

– Коли постала перед нами дошка Авеніру Коломийцю, то я зрозумів, що всі ми зробили внесок в управління часом… Поруч мене тоді стояли лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка В’ячеслав Медвідь, лауреат премій імені Андрія Малишка та Павла Тичини Петро Засенко з Києва, рівненські письменники.
Я провів першу екскурсію в Поліському літературному музеї наголосивши, що експозиція присвячена Авеніру Коломийцю і стала можлива завдяки пошукам Григорія Дем’янчука, про якого теж є в музеї розділ, а також виданим у Канаді мемуарам священика Віталія Сагайдаківського, котрий навчався із Авеніром Коломийцем у Кременецькій гімназії. Звернув увагу архівні документи, зокрема, публікацію газети «Волинь» від 5 жовтня 1941 року, де засвідчено, що Авенір Коломиєць є автором патріотичного звернення до нащадків, закладеного у кургані біля міста Дубно. Йдеться і про складний літературний шлях письменника, його світоглядну еволюцію, творчу дружбу з Уласом Самчуком.
На той час музеї я сформував найповніше в області зібрання творів членів Рівненської письменницької організації – тут подано коментарі до творчих біографій, вміщено фото, рукописи авторів. Започатковано також архів, виставлено аудіозаписи із інтерв’ю письменників краю, що прозвучали на рівненському обласному радіо в передачі Миколи Берези «Перевесло», представлено художні твори, де згадується про тутешні місця.
Окремим є розділ, присвячений лауреатам Національної премії імені Тараса Шевчена. У той день В’ячеслав Медвідь презентував свою книгу вибраного, а музею надав власні реліквії – рукописи, люльку, перстень, деякі цінні особисті речі, листи до нього, зокрема, від Павла Загребельного – останній в одному із них просить у Медведя дозволу використати цитату з його роману «Кров по соломі» для свого твору…
Вклад, що є ілюстрацією переслідувань тоталітарним режимом представників національно-патріотичної течії в українській літературі минулого століття, зробив у музей Петро Засенко. Він вручив книгу «Князівство трав», кілька екземлярів якої вдалося врятувати у 1969 році, адже весь її тираж було пущено «під ніж». Прикметно, що загалом тоді письменники подарували понад сто різноманітних видань прози та поезії.

– Як реагували на те, що відбувалося, гості-письменники?

– Ділячись враженнями, В’ячеслав Медвідь, зазначив тоді: “Там, де присутні культурні феномени, особистості, вже не йдеться про розмір поселення. І це демонструє «Городецький автограф», головним персонажем якого є книга. А Поліський літературний музей – це вже ознака стабільності, повз яку ніхто не пройде байдуже”.
Петро Засенко підкреслив: «Радію, що тут, у колишній літературній столиці Полісся 19 століття, люди люблять українське слово непроминуще, сприймають його як животворну вологу. Хотілося б, щоб таких явищ і зустрічей було якнайбільше в нашій Україні».
Старійшина українського сатиричного цеху Петро Красюк (нині покійний), який не зміг через хворобу приїхати на свято, натомість надіслав привітання: «Вважаю, що організація літературного музею у Городці – це гідний нашого часу почин. Хай музей стане джерелом художнього одкровення для всіх городчан, їхніх гостей з України і закордону, щоб він засвідчував: українська мова жива, незважаючи на століття переслідувань. Хай мова наша розквітає!»
Згідно із концепцією подальшого функціонування музею, він є базою для учнів ліцею, які відтепер мають змогу працювати з творами, документами, користуючись широким спектром пояснювальних, супроводжуючих матеріалів.

– Чи виконали діти завдання перед маститими?

– Ще й як! Ми переконалися у той день, що теоретичні ресурси для літературознавчих спроб школярами під час навчання надбані, і що, наприклад, молодь здатна спрагло всотати в себе ніжні поетичні справжності, вона обстоює їх, а також не навмання йде шляхами співпереживань, заглиблюючись у прозу, даючи зрілі оцінки образам і загалом авторській манері оповіді. Вперше в Україні «Городецький автограф» запропонував письменникам вести паритетне спілкування з підготовленою учнівською аудиторією, аби одержати дидактичні ефекти. І вони були несподівані!
У той день, до речі, В’ячеславу Медведю, який загалом тричі відвідував «Городецький автограф», було присвоєно звання почесного громадянина Городця та видано посвідчення за номером 2 (за номером 1 такий документ у автора цих рядків).

– Чи розвивається і надалі тема Авеніра Коломийця у Вашому музеї?

– Безперечно. Я встановив зв’язок із його осинами Тарасом та Жданом, котрі мешкають в Австралії (вони виїхали туди разом із мамою з Австрії після смерті батька, яка настала 22 липня 1946 року в Зальцбургзі, Австрія). Вони надіслали видані ними антологію його поезії і прози, п’єс, публіцистичну книгу «Шевченкова ера»,окремий том досліджень його біографії, діяльності в Австрії на посту редактора заснованого ним українського журналу «Керма», матеріали про організаційну роботу зі створення мистецьких спілок в еміграції тощо.
Також прислали Срібного Хреста, яким Українське Вільне Козацтво Австралії нагородило (посмертно) Авеніра Коломийця.
У книзі «Жити так, щоб не згасла жадоба краси», яка вийшла у серії «Бібліотека літературного музею Уласа Самчука в Рівному» я вмістив нарис «Із городецького грона», у якому розповів про подальші пошуки, щодо вивчення біографії Авеніра Коломийця.
Все це я передав у Поліський літературний музей. Пообіцяв синам, що одного разу проведу їх по довжелезній вулиці, яка носить ім’я їхнього батька. Передчуваю: це буде хвилююче…

 – Третя дошка в Городці теж була в контексті «автографа»?

– І третя, і четверта відкриті під час проведення «Городецького автографа» 18 квітня 2012 року. Одна присвячена класику світової літератури, польському письменнику Юзефу-Ігнацію Крашевському. Як я вже зазначив вище, упродовж сорокових років 19 століття він періодично проживав у Городці. Величний став, урочище Тріщава й інші загадкові поліські місця надихали його на написання романів і повістей, створення картин. Тут він пізнав правдиве кохання, тут одружився, у Городці народилися його син і донька. Сюди на зустрічі ним залюбки приїжджали його сучасники, зокрема, поет Владислав Сирокомля. Йому Крашевський присвятив повість «Ярмола», дія якої відбувається на городецьких берегах Горині. Польські письменники тут створили осередок спілкування і натхнення. Ось чому тоді Городець вважався поліською літературною столицею. Матеріал таких повістей, новел, оповідань Юзефа-Ігнація Крашевського, як «Остап Бондарчук», «Уляна», «Історія Савки» походить з нашої місцевості. То був перший польський письменник (це, до речі, відзначає й Іван Франко), який показав життя простого українського народу.
Всіх, як і знаменитого поляка, вабила атмосфера високого творчого духу, що панувала у місцевому маєтку місцевого польського магната, великого мецената культури, людини релігійно толерантної Антонія Урбановського, який мав унікальну бібліотеку, що налічувала 20 тисяч томів. Серед них оригінал Литовського статуту 1506 року й інші стародруки 16 століття. Тут, у в галереї,були виставлені оригінали полотен Леонардо да Вінчі «Святий Іоанн», Рубенса – «Оголена жінка в хутрі» та «Благовіщен­ня Богородиці», Рафаеля – «Святе сімейство», Роланта Савері – «Вихід звірів із Ноєвого ковчега».У нумізматичній колекції були рідкісні монети й медалі Греції та Риму, десятидукатовий литовський португал 1562 року із зображенням Сигізмунда – Августа й герба Литви у квітковому орнаменті.
Отож, з нагоди 200-річчя з дня народження Юзефа-Ігнація Крашевського вирішую виготовити дошку і йому та встановити її поруч з аналогічною Авеніру Коломийцю. Знову пішов по меценатах і вдалося одержати бажану кам’яну картину з написом, що засвідчує перебування у Городці знаменитого прозаїка.
Рік перед тим забезпечив матеріалами відповідну експозицію про нього. Найголовнішою її частиною стали майже сто томів творів Юзефа-Ігнація Крашевського польською мовою різних років видання, привезених тодішнім Надзвичайним і Повноважним Послом України у Польщі, моїм однокласником Олександром Моциком. Я його попросив зібрати ці скарби, пояснивши, що створюю в нашому рідному селі музей. Він придбав цю колекцію по книжці у польських букіністів. Сьогодні тут це найбільша збірка творів Юзефа-Ігнація Крашевського в Україні.
За кілька днів до свята я домовився із Олександром Моциком, який в той час вже був Надзвичайним і Повноважним Послом України у США, щоб вийти на зв’язок по Skype зі школою о 13.00 за київським часом. Він охоче погодився, хоч о такій нашій порі в нього буде лише шоста ранку.
«Немає проблем, – сказав він. – Я зможу спілкуватися з тобою чи з дому, чи з роботи».

– Все так просто? Без всіляких погоджень з міністром?

– Уявіть собі! Але нічого дивного, це ж посол у США…Відверто кажучи, за 10 хвилин до визначеного часу я захвилювався, що не можемо встановити контакт, і весь поглядав на великий екран, встановлений в актовій залі. Враз оператор кивнув мені: є зображення! Я побачив посла в костюмі, у галстуку і зрозумів: він у себе в робочому кабінеті – я впізнав інтер’єр приміщення, адже тут мене приймав 2 травня 1995 року Надзвичайний і Повноважний Посол України у США, письменник Юрій Щербак.
Олександр Моцик сказав, що його дуже зворушує ця віртуальна зустріч. Він поговорив зі мною, редактором газети «Вільне слово» Андрієм Бабінцем», редактором «Літературної України» Сергієм Козаком. Особливо він був зворушений, коли місцевий хор «Берегиня» виконав старовинну поліську пісню.
«Моя мама любила цю пісню», – сказав він, і було ввідчутно, що він ледве себе стримує, щоб не розхвилюватися.
Четверта дошка присвячена Галині Гордасевич, яка проживала у Городці у 1943 – 1953 роках. Вона переїхала сюди зі своїм батьком Леонідом Гордасевичем після того, як село покинув настояте­ль місцевої Свято-Миколаївської церкви (побудована у 1825 році) Артем Селепина, у гостях приятеля якого я побував у місті Міннеаполіс (штат Міннесота,США) в 1995 році. Саме там опинився після війни цей видатний священик, котрий, емігрувавши, став главою Консисторії УАПЦ у Північній Америці.
Галина Гордасевич у автобіографічній художньо-документальній повісті «Соло для дівочого голосу» згадує, що її батько «чудово розбирався в іконах, міг без кінця репетирувати з хором (хоч це і не входило в його обов’язки), знав мало не напам’ять Святе Письмо. Коли він відправляв службу, це було як урочиста вистава, а коли говорив проповідь, то сільські жінки заливалися сльозами».
У 1946 році батька арештовують і засуджують на 10 років концтаборів за «зраду батьківщини» (сумнозвісна стаття 54-I-а КК УРСР), а насправді за те, що він не захотів для КГБ розкривати таємницю сповіді. Він «відбув 8 років при чому в найстрашніших місцях: Братськ, Тайшет, Анчарлаг, нарешті, зловісні золоті копальні Колими. Чудом залишився живий, після звільнення ще 15 років працював там же, в Берельосі, на автобазі, поки заробив собі пенсію і зібрав досить грошей, щоб купити дім в Україні. Більше, здається, ніякі органи ним не цікавились, хоча він брав активну участь у релігійному житті Черкас, керував церковним хором, підмінював священиків, а в останні роки, коли почали відкриватись нові церкви, а священиків не вистачало, він почав служити в селі поблизу Черкас…»
Моя мама, яка була на 2 роки старша за Галину, розповідала, що дружила з нею, адже будинок священника Леоніда Гордасевича і наш (мама разом з батьками проживала в ньому тимчасово після депортації нашої сім’ї із Польщі у 1945 році) були поруч на так званому Кутку. Звідси недалеко до церкви.

– Чим запам’ятався Городець поетесі?

– Городець періоду Другої світової війни став для Галини місцем, де її нове оточення допомогло вирізьбити характер патріотки. Вона зазначала: «Я просто запам’ятовувала і вбирала в себе все, що чула довкола. А всі люди, які жили в Городці, – ну, може, за дуже невеликим винятком, але той виняток тоді мовчав, – були проти більшовиків і проти німців. Вони були за самостійну Україну і віддавали для того найдорожче, що мали: свою молодь. Бо всі молоді чоловіки і хлопці були в партизанах… Ні, не в партизанах, так говорили про поляків або про радянців, а про українських рідко і обов’язково з додатком «українські»… То ким же я могла вирости в тих умовах, як не ярою «націоналісткою»? Тим більше, що повстанські провідники Мішка Бистрий або Карпо Лоза – це були молоді, вродливі, веселі хлопці, яких на селі любили і поважали…»
Арешт спіткав і неповнолітню Галину, бо коли навчалася у педучилищі в Острозі, то з’ясувалося, що вона дочка засудженого «ворога» народу і приховала це, а вирок був стандартним: за антирадянську агітацію серед студентів.
Під час відкриття меморіальної дошки і їй, і Юзефу-Ігнацію Крашевському виступив лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Анатолій Кичинський. Він був щиро подивований з того, як Городець демонструє особливий менеджмент культури, як дбає про увічнення пам’яті видатних земляків.
Тодішній головний редактор «Літературної України», уродженець Рівненщини, письменник, публіцист, доктор Українського вільного університету (Мюнхен) Сергій Козак відзначив, що тут побачив, як справді цінять людей красного письменства і торкнувся питання вивчення творчої спадщини представників Полісся, розкиданих по світах: «Поліського цвіту – по всьому світу. Сьогодні не існує континенту, де не були б видані праці про волинське Полісся, і де не були б наші люди. Інша справа, що нам потрібно це вивчати».
Галина Гордасевич вже у зрілому віці відвідувала Городець. Тут у неї не було ніякої рідні, але зустрічали її як дорогу гостю.

– Як би Ви сформулювали завдання сучасного менеджменту вшанування письменників?

– В усіх названих мною історично-літературних пластах я бачу культурологічну лінію з виразним початком і таким же зрозумілим продовженням – вона не надумана, вона існує, її хтось ніби вів, вкладав у неї життєві долі, найвиразнішою ознакою її є письменницький слід і сучасне письменницьке буття. З таким розумінням слід підходити до вшанування пам’яті про майстрів слова – ці можливості для утвердження її існують на всіх територіях України: треба лише не проминути невмирущі знаки тих постатей, які є славою наших земель.
Водночас, коли ми залучаємо до цього сущих серед нас трудівників красного письменства, то зміцнюємо свій дух і скрашуємо життя, вносимо в нього неповторну гордість. Саме її відчули, беручи участь у церемоніях з відкриття меморіальних дошок та в «Городецькому автографі» в різні роки й інші лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка – Олексій Дмитренко ( я, закінчуючи Львівський університет, писав дипломну роботу про його творчість), Степан Сапеляк, Михайло Слабошпицький, Петро Перебийніс, Євген Безніско (народний художник України), а також письменники – Павло Вольвач, Євген Безкоровайний, Марія Якубовська, Роман Дідула, Стеапн Бабій, Петро Велесик, Євген Шморгун, Ніна Дворницька, Василь Басараба, Олексій Городний, Лідія Рибенко, Микола Береза, Юрій Береза, Юлія Бундючна, Микола Кащук, Микола Пшеничний, Любов Пшенична, Іван Сидорчик.
Ділячись враженнями від відвідин Городця, Михайло Слабошпицький, наприклад, зазначав: «Я багато подорожую областями України, але такого, як в Городці, не бачив ніде. – Тут відчувається величезний інтерес людей до літературного процесу. І що найсуттєвіше – вони вже є його учасниками!».
Стверджую, що сам Бог своїм благословенним перстом вказав на цю точку планети, послав сюди енергетику нечуваної сили, аби вона у різні часи притягувала сюди передових людей свого часу.
Всі письменники, які приїздили на «Городецький автограф», залишили часточку себе на землі мого дитинства у посаджених ними вишнях, яблунях, калині на Алеї письменників України – єдиній такій у нашій державі. Я часто спілкуюся із цими побратимами і завжди запрошую приїжджати сюди куштувати плоди їхніх дерев…

Розмову вів Ігор Фарина.

Дошка Сергію Мельничуку

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

дошка Гордасевич

дошкаКрашевський

Михайло Слабошпицький і Павло Вольвач садять дерева на Алеї письменників України

Михайло Слабошпицький і Павло Вольвач садять дерева на Алеї письменників України

http://zolotapektoral.te.ua/wp-content/uploads/2015/11/Олексій-Дмитреко-Петро-Перебийніс-Вячеслав-Медвідь-садять-дерева

Олексій Дмитреко, Петро Перебийніс, Вячеслав-Медвідь садять-дерева

Leave a Reply

Your email address will not be published.