Поки ці двоє розмовляли біля воріт, зима вже посріблила терасу перед входом в дім, от і довелося їм топтати біле, плетене із снігу полотно… Люблю зиму за цю її невинність, чистоту та білосніжність, хочеться і собі очистити душу, вдягнути на неї, хай і не таку кришталево-білу, проте чисту одежу…
Річниці
Зима стукала своїми білими з кожухом чобітьми в кожні двері. Все: природу, будинки і навіть людей прикрашала, готуючись до свого святкування. Цікаво, що це вона збирається відзначати? У природи свої календарні дні-празники, а чи співпадають вони з нашими, людськими святами?! Хотілося б побувати на зимовому бенкеті із морозно-льодяними стравами! А в оселях люди вдягали свої декорації, поєднуючи різноманітні кольори із елементами зимової графіки: білосніжні кулі, вата, сріблястий дощик… Аня все хотіла встигнути до приїзду батьків: красивий та апетитний салат, припудрені ромбики-тістечка, запечене ароматне м’ясо і ще багато смачненького, приготовленого за найпопулярнішими рецептами з інтернету.
– Алло, донечко, ми вже в дорозі. В тебе все гаразд, а то батько дуже хвилюється. А, ледь не забула, ми запросили наших старих друзів, думаю, вони швидше за нас прибудуть. Ти потурбуйся, щоб вони почували тебе комфортно. Ну все, чекай, скоро будемо, ми тобі скільки сюрпризів-сувенірів веземо. Чомусь обірвався запис на автовідповідачі. Дивно, телефон перестав працювати, чого б це? А, це ж певне зима постаралася, щоб ніщо не заважало слухати її музику вітряно-сніжніх метіль. Ну хай, однак вже ніхто не зателефонує в таку пору… На кухні шкварчало розтоплене масло для соусу. Хоч би батькам сподобалася її вечеря – в думках хвилювалася дівчина. Всі ці старання – дебют Анни після закінчення кулінарної школи. А тут ще така подія – річниця весілля у батьків…
Велика брила снігу гуркнула з покрівлі прямо перед вікнами, покривши білим пухом підвіконня та глечики з вазонами. І тут зима розляглася? От нахабна?! Розстеляє свої одіяла всюди, закриваючи грязюку людського життя, ховаючи все темне і брудне. Дивно, але можна почати все з чистого сніжного аркушу, змінити хід долі, і Анна вирішила пройтися по цій білій, пишній та величній, ніби голлівудській доріжці зими. Тай треба хвіртку защепити, а то чомусь відкрита, знову ж таки, господарює білокоса! Чорна постать жінки завуглилась в далені… Зима – це дивна пора, ховає за білими перлами чорноту нашого життя. Здається покрито всі болота та калюжі, вдягай яскраву одіж і веселись разом з сніжинками-мухами, але ні, чорна постать на білому снігу – це та сутність, яку не здатна затоптати зима своїми чобітьми, не зафарбовується вугільний колір білизною.
Молода жінка, років 27, наблизилася до хвіртки.
– Добрий вечір, пані. – Анна першою звернулася до незнайомої, адже подумала, що це і є мамина гостя, про яку вона не знає нічого. Суворе і водночас красиве обличчя жінки виглядало дивним. Аня ще подумала: звідки в мами друзі такого віку, адже незнайомка виглядала не набагато старшою від неї. Добре зима попрацювала над декораціями, не жаль їй срібла, адже брови жінки були щедро посипані цим скарбом, скляні, кольору зимового неба очі, виглядали мов заморожені озерця. Дивна вона якась, ця гостя.
– Привіт, ви до мами на свято?- перепитала Аня.
– Мами, ні, я до … – незрозуміло і стривожено відповіла гостя.
Проте Аня, захоплена красою холодного засинання грудневого надвечір’я, продовжувала жваво: проходьте в дім, там тепло і затишно.
– Я – Аня, дочка Марії, – прозвучало якось піднесено і урочисто, ніби Мати Божа і Свята Анна, тільки навпаки.
Гостя відповіла, вже спокійніше: а-а, звичайно, дочка, дочка Марії, як я одразу не зрозуміла.
Поки ці двоє розмовляли біля воріт, зима вже посріблила терасу перед входом в дім, от і довелося їм топтати біле, плетене із снігу полотно…
Люблю зиму за цю її невинність, чистоту та білосніжність, хочеться і собі очистити душу, вдягнути на неї, хай і не таку кришталево-білу, проте чисту одежу…
Зачинилися двері і на снігу чітко залишилися сліди однієї людини… Аня жваво бігала по кімнаті: накривала на стіл, приносила сімейний фотоальбом, багато розказувала про вже 20-літній щасливий шлюб батьків.
-А ви звідки знаєте маму, розкажіть! – з допитливістю дивилася на гостю дівчина.
– Знаю, дитинко, з дитинства, ми разом, разом… дружили, – якось невпевнено відповіла жінка.
– Ой, ви так гарно виглядаєте, зовсім молода, аж не віриться, що ви з мамою однолітки.
– Майже, – ледь прошепотіла жінка. Її заворожені та заморожені очі почали танути, синьо-сіра кольоровість очей стікала струмками по обличчі. І все ж таки, дивна ця гостя…
– До речі, як вас звати, – запитала Аня.
– Лі…, Ліна – відповіла чужинка.
Дівчина була б і далі розпитувала гостю подробиці дружби з її матір’ю, тай цікаво чому вона така похмура і в чорному, але телефонний дзвінок перервав бесіду?
Незважаючи на даровану світлість та яскравість, зима забирає більшу частину доби, покриваючи темною хустиною землю, ось і народжуються такі похмурі леді із скляними очима. Анна уважно слухала голос чоловіка, який щось намагався пояснити, щось запитати у її батька. Нічого не можна було зрозуміти. Голосно шурхотіло в телефоні, певне і там зима сипле своє срібло, немає неможливого для неї!… Ми багато чого не знаємо про своїх батьків, з нашою появою на світ, вони вже встигають пройти складні лабіринти життя. Можливо зима і робить ці довгі вечори, щоб діти слухали розповіді батьків, а батьки розповіли щось дітям. Ось так: вітер та холод женуть всіх до хати, а ви кажете, зима морозить! Вона ж добра, он розстелила всі свої полотна і кличе, мов хазяйка, всіх до оселі, за сімейний стіл… Що це за дядько Микола, і що він хотів передати батькові – перебирала Аня думками, мов складала грані кубика-рубика, і, о диво, вималювалася одна біла грань-здогадка: а, це ж він просив передати, що не прийде на святкування – вголос промовила дівчина.
Пані Ліна якось помітно розхвилювалася: “Слухай, дитинко, я мабуть піду, передай оце мамі від мене…”
– Як, а святкування річниці батьків, вони вже в дорозі, за кілька хвилин будуть. Все готово… – Не знала Аня, як їй затримати гостю. Не встигла отямитися, як чорна постать жінки злилася з білим снігом, дивно, правда? Отак: біле й чорне, день та ніч, грішне й праведне, життя та смерть – разом… Так і є, завжди ці дві протилежності блукають долями людей, доганяючи одна одну… Темне небо зимової ночі та ясність її снігового покриву ховали таємність людського життя… Аня пробудилася від стуку в двері, мама і батько стояли на порозі. Вони міцно обіймали свою дитину, адже два тижні відрядження змусили їх добряче посумувати за дочкою.
– Ой, мої рідні, яка я щаслива, що зима не заховала вас під свою ковдру, ви вчасно прибули додому. А у мене -сюрприз… правда, тітка Ліна не дочекалася вас, тай дядько Микола прийти не зможе, але він пам’ятає про річницю!.. Обличчя матері тремтіло чи то від холоду що надворі чи від тої прохолоди, що колючою бурулькою звисала заморожена над душею та час від часу колола гострим кінцем серце…
Так, зима часом жорстока!.. Батьки дуже перелякалися, адже не планували нічого святкувати, ніякої річниці не випадає, тай друзів таких не мають: Ліни чи Миколи… Черговий лікар виписав Ані ліки від гарячки, пояснивши такий стан дівчини виснаженістю після складання іспитів… Ось і ще одна пара протилежностей: зимовий лід і гарячка. Ніколи не задумувалися, чому в холодну пору року люди частіше дістають гарячку? Здається, проста відповідь: через холод? Так, тепло топить кригу, бореться з лютим морозом, тому і настає весна… Аня кілька днів пролежала в ліжку, батьки не хотіли згадувати їй те, що трапилося з нею. Не згадувала мама і про знайдений кулон на кухні, який вона загубила ще в старому будинку, про те, що минуло вже 20 років кілька днів тому, як загинула її рідна сестра Ліза. Не згадав батько про друга Колю, який замерз в один із грудневих вечорів (нещасний випадок: впав, на холоді пролежав…). Не згадали чи не хотіли?!
Легше, коли білий сніг покриває чорноту життя, проте гарячка здатна розтопити навіть міцну кригу забуття. Ось і виходять чорні постаті та організовують річниці святкування… Зима – цеж ж не просто пора року, це ж… Але ні, кожен сам визначить для себе, що йому ближче: її невинна білизна чи можливість забути, накрити, заховати темні періоди життя?!
Лови сніжинку! Не пробуй на смак сніг, ато гарячку заробиш!
Ірина Шевчук (Львівщина)