Якось взявся ще раз перечитувати монографію Валентини і Гаврила Чернихівських про Оксану Лятуринську. І звернув увагу на ілюстративний матеріал до видання. Особливо вразила кольорова світлина з писанкою. Перед зором постала білостінна хата з черепичною стріхою і лелечим гніздом біля комина. Птах обдивляється все наокілля. Наче хоче нагадати, що в світі немає сили, яка згойднула б тишину. Неповторності творові додає поєднання жовтого, синього, світло-червоного і темнуватого кольорів.
Назвалася Оксаною Печеніг
Дослідники мистецької творчості діаспори скажуть, що йдеться про творіння, яке характеризує школу писанкарства, створену у 50-их роках минулого століття при Мінесотському університеті з легкої руки вченого, поета і громадського діяча Олександра Неприцького-Грановського, який народився у Великих Бережцях на Кременеччині.
Справді, Оксана Лятуринська часово належала до неї. Та й писанкарством, як видом мистецтва, зайнялася за наполяганням Олександра Анастачійовича, який і сам був вправним писанкарем.
Шлях до цього у неї складався непросто. Народилася 1-го лютого 1902 року на хуторі Ліс біля Старого Олексинця на Кременеччині у родині вахмістра прикордонників. Деякий час вчилася у російськомовній гімназії графа Блудова в Острозі на Рівненщині, а коли у Кременці почала діяти українська гімназія імені І. Стешенка, то у 1918-ому стала її ученицею. Та пробула в цьому чині недовго, бо свавільний батько силоміць видав її заміж за нелюбого і набагато старшого парубка Івана Живака з Колодно Збаразького району, від якого непокірна волинянка скоро втекла.
Після недовгих блуканин світами опинилася у Празі тодішньої Чехословаччини, уряд якої всіляко допомагав українським емігрантам. Спочатку навчалася в українській гімназії Якима Яреми. А в 1926-ому стала слухачкою філософського факультету Карлового університету. Відомо також, що краянка у ті роки студіювала у Вищій мистецько-промисловій школі у Празі та в Українській студії пластичного мистецтва. Тоді серед її учителів були А. Колеса, Д. Дворжак, С. Мако, В. Січинський, Д.Антонович, Д. Чижевський…
Довгий час ніхто не підозрював, що молода мисткиня ще й віршує. Свою роль зіграли дві обставини. По-перше, краянка, роблячи перші кроки на ниві літератури, не вміла «піаритися». По-друге, свої вірші вона публікувала під псевдонімом «Оксана Печеніг». Так було з поезією «Смерть козака» у часописі «Гуртуймося» у шостому числі за 1933 рік. Можна також згадати й про інші публікації в цьому журналі. І – не лише у ньому. Бо були й вірші на шпальтах «Дзвонів».
Все стало на свої місця у 1938-ому, коли у празькому видавництві «Дніпрові пороги» побачила світ збірка «Гусла» за підписом Оксани Лятуринської. На літературний дебют краянки тепло відгукнулися П. Зайцев, Є. Маланюк, О. Чернова. До речі. Євген Маланюк був і серед тих, хто через три роки зустрів з’яву нової книги краянки. Це була «Княжа емаль» з неперебутніми віршами.
Якщо говорити про празький період творчості Оксани Лятуринської, то відзначимо, що він характерний не лише літературними здобутками. Адже у той час вона плідно працювала в галузі скульптури. Через нестачу газетної площі не зупинятимемося на цьому, а поведемо мову про перелік зробленого, який говорить сам за себе. Вже перші твори «Лицар», «Змагунка», «Ведмідь», «Летунська катастрофа» поціновані фахівцями, як високомистецькі. А ще ж були «Погруддя Т. Шевченка», надгробки полеглим українським борцям у Пардубцях і Євгенові Коновальцю у Ротердамі… Хіба можна оминути увагою виставки у Празі, Римі, інших містах Європи?
У таборах Ді-Пі й за океаном
Коли «радянські визволителі» увійшли в Прагу, Оксану Лятуринську, яка залишалася там хвора і немічна, арештували «доблесні чекісти». Вони забрали в неї усе, а саму мордували.
Важко сказати, як склалася б її подальша доля, коли випадково не вдалося б вирватися з більшовицьких лабет і опинитися в таборах для переміщених осіб на території Німеччини.
Аж до серпня 1949-го вона прожила в Ашаффенбурзі. Таборові будні були непростими. Але, незважаючи на прикрощі часу, краяна встигла залишити помітний слід. Згадаємо, що вона брала активну участь в роботі МУРу (Мистецького Українського Руху). Окремою книгою були опубліковані новели «Материнки». На шпальтах періодики до читачів тоді прийшли поеми «Літопис», «Героїка», уривок з драми «Милость Божа», численні вірші та переклади.
Та й мистецький доробок того часу вартий уваги. Знаємо, що Оксана Михайлівна у понад ста картках відтворила юнаків і дівчат в українських національних строях у різних позах. До речі, ці малюнки тоді використовувалися для афіш. Малюнки краянки часто з’являлися в збірниках «МУР», альманасі «Арка».
Цікаво згадати ще про один момент таборового життя. Зі спогадів про перебування в Ашаффенбурзі можна дізнатися, що краянка почала займатися виготовленням ляльок. Між іншим, мистецтвознавці, дивлячись на них, відзначали просторовість творів, несподіваність ракурсів і сумарність пластики.
Як уже згадувалося, в серпні 1949-го року вона вирушила у США. Чимало зусиль для цього доклав професор Неприцький-Грановський, який намагався зробити усе для того, аби якомога більше високоінтелектуальних людей з рідної Волині потрапили до США.
Взагалі, варто сказати, що американський період життя і творчості Оксани Лятуринської тісно пов’язаний із спілкуванням з краянином. Про це свідчить епістолярій між ними, який зберігся до наших днів.
Оксані Михайлівні у той час допікали різні хворощі. Але це зовсім не означає, що вона забула про літературно-мистецьке життя. В США і Канаді час від часу відбувалися літературні зустрічі. Одна за одною виходили книги «Княжа емаль», «Бедрик». А видання «Ягілка», «Зібрані твори», «Великодній передзвін», «Знаю казку» прийшли до читачів, коли авторки уже не стало.
Ця сумна подія сталася 13 червня 1970-го року. Але прощання не стало прощанням з її доробком. Це яскраво засвідчив вихід книг поетки після того, як вона відійшла у засвіти. Та й мистецький доробок того часу залишився чималий. Та найбільше слід говорити про писанкарство, якому краяна віддала багато часу.
Кожна лінія і барва промовляє до нас. Наче повелівають ніколи не забувати про кольористику рідного краю.
Інших думок просто не виникає.
Ігор Фарина