Поетичний голос Анатолія Кичинського – м’який, може, навіть тихий, але дуже впевнений. І впевненості йому додає не тільки ліричний характер віршів, не лише суголосність з українськими народними мотивами, а й висока професійність та техніка володіння словом, естетичний смак врешті-решт.
ТИХИМ ПЕРОМ
Анатолій Кичинський – представник літературного покоління, якого немає, – сімдесятників. Якось так склалося, що знають в нас шістдесятників, знають вісімдесятників, а про сімдесяті чомусь мовчать. Тим не менше, саме ця декада минулого століття явила нам ряд яскравих імен, серед яких поет з Херсона Анатолій Кичинський. Торік він представив читачеві свою книгу вибраного «Небажаний свідок». Збірка містить як ранні хіти («… А буде так: принишкнуть деревá –
і всесвіт мовби нерухомим стане.
І я відчую вперше і востаннє:
жива і скошена тече в мені трава…»), так і найновіші вірші поета («Падають, наче наголоси, білий налив, симиренки, антонівки.
Іще один вечір дарує нагоду освідчитись віршами.
Ходять чутки про смерть української силабо-тоніки.
Навіть ті, хто їх розповсюджує, схильні вважати,
що вони перебільшені.»).
Поетичний голос Анатолія Кичинського – м’який, може, навіть тихий, але дуже впевнений. І впевненості йому додає не тільки ліричний характер віршів, не лише суголосність з українськими народними мотивами, а й висока професійність та техніка володіння словом, естетичний смак врешті-решт. Поет не здається одноманітним попри власну приналежність до традиції, йому вдається урізноманітнити її і розвинути.
Чомусь мало знають в нас тих, хто дійсно того вартує. Чомусь не ті імена займають чільні місця у літературних рейтингах. Несправедлива вона – літературна доля. Сподіваюся, до Анатолія Кичинського вона буде прихильною не тільки у роздачі талантів (А. К. – до всього ще й художник), а й в оцінці доробку поета сучасниками та нащадками.